Микола Костомаров, Детальна інформація

Звернення на початку другого десятиліття XIX ст. до національної історії ознаменувалося пробудженням національної свідомості, національно-визвольними рухами. Історизм став гаслом романтичної філософії та літератури, і першою стежкою до його осягнення було знайомство з фольклорним епосом та історичними документами — хроніками, літописами.

Цей рух захопив українську інтелігенцію — насамперед університет-

1 Костомаров Н. И. Обзор сочинений, писашшх на малорос-сийском язнке / Молодик на 1844 год.—1843.— Ч. 3.— С. 157—185.

10

ську, зокрема гурток харків'ян, центром якого був І. Срезневський. Минуле України уявлялося молоді вартим ліри Гомера чи пера Вальтера Скотта. М. Костомаров, як і його однодумці, жадібно вбирав ідеї романтичної німецької філософії Гердера, Шеллінга, естетику ієнських романтиків, які вчили, що «дух» народу, його історіософія найвиразніше виявилися в його героїчному епосі. Історик-початківець творчо сприйняв це вчення, і воно позначилося на його ранніх поезіях, а особливо на драматургії. Проте мине небагато часу, і вчений лишить за фольклором тільки погляд народу на події, а історичну точність шукатиме в документальних джерелах.

Займатися драматургією М. Костомаров почав одночасно з віршуванням — взимку 1837—1838 pp., коли писав драму, «хоторой сюжет состав-ляла известная история Матреньї Кочубей» '. Українська література ще не мала ані жанру історичної поеми, ані історичного роману й повісті, ані історичної драми,— саме жанр історичної драми й намагався започаткувати М. Костомаров. І хоча драма про Мотрю Кочубей, ймовірно, так і не була завершена, письменник усе ж таки домігся свого: протягом трьох тижнів, у лютому 1838 p., він написав історичну драму «Сава Чалий» — першу в новій українській літературі, визначивши її жанр як «драмати-ческие сцени на малороссийском язьпсе» 2.

Дію в драмі віднесено до першої половини XVII ст.; пізніше М. Костомаров потерпатиме за свою хронологічну помилку: насправді ці події відбулися на сто років пізніше. Але провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до пісні про С. Чалого упорядників «Запорожской старини» — І. Срезневського та І. Розковшенка 3, а також М. Максимовичу, який пов'язав ці події з С. Наливайком, публікуючи пісню «Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий» 4. У цій пісні народ звинуватив Саву Чалого в тому, що:

Ой не схотів да пан Сава козакам служити: Він пішов же до ляшеньків слави залучити.

Що не тільки да пан Сава церков да руйнує: Із бісами став за право й бардзо знахарює.

Такі два «обвинувачення» — зраду батьківщини й віри — висунув народ Саві, причому друге увиразнює і підтверджує загальне перше: зрада своєї віри була тяжким злочином.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобио-графия.— С. 448.

До п'єс українською мовою «Сава Чальш» та «Украинские сценьї с 1649 года» автор подав назву, підзаголовок та дійові особи російською мовою.

3 Запорожская старина.— Харків, 1833.— Ч. 1, кн. 1.— С. 60—73;

119-122.

4 Украинские народнне песни, изданньїе М. Максимовичем.— М.,

1834.— С. 90—94.

11

М. Костомаров же інтерпретує вчинок Сави дещо інакше: відчуваючи велику образу й приниження через невдячність козаків, яких той переможно водив на ляхів, підкошений підступництвом рідного батька, що спершу обіцяв синові допомогу в обранні гетьманом, а, зібравши раду, двічі заперечив проти цього,— Сава пристає на пропозицію коронного гетьмана С. Конецпольського, зроблену від імені польського короля,— прийняти гетьманство над українськими козаками. Сучасному читачеві незрозуміло: як може Сава Чалий погодитися на це, не тільки не відчуваючи себе зрадником «своїх», а й тішачись, що «хоч і поляки нарікуть (гетьманом.— В. С), та зрадником не буду, уп'ять достанеться послужити рідній Україні»? А річ у тім, що після Люблінської унії 1569 р. майже вся Правобережна Україна відійшла до новоутвореної Речі Посполитої під владу польського короля, котрий затверджував при владі обраного козаками гетьмана; і козацькі гетьмани, визнаючи цю владу, не раз брали участь у спільних походах, про що справедливо й сміливо нагадує обурений Сава знахабнілому Конецпольському на початку четвертої дії.

Надії Сави Чалого встановити братерські взаємини між народами або хоча б домогтися від Конецпольського елементарної толерантності щодо громадянських прав українського народу, захистити його від наступу католицтва — церковної унії, дуже швидко зазнали краху; Конецпольський, побачивши незламність Сави, його готовність будь-якою ціною відстоювати правду, відбирає королівський привілей і свої подарунки, але все ж пропонує Саві захист від козаків, які повинні скарати його. «Се я знаю,— відповідає герой драми.— Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смерті! Візьмете мене ви, мені те легко буде на душі, що за віру свою доведеться вмерти; уб'ють мене козаки, я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!»

Таким чином, бачимо, що письменник-романтик, знявши з Сави обвинувачення в зраді православної віри, робить його, навпаки, захисником її, не зрадником, а мучеником, жертвою інтриги зрадника Ігната Голого, який давно служив Конецпольському й помстився Саві за те, що той «відібрав» у нього наречену Катерину, а Катерині за те, що вона в мить розправи не згодилася прихилитися до Ігната.

Історичні Сава й Ігнат були учасниками антишляхетського повстання Верлана на захист короля Августа III; причому Сава справді перейшов на бік шляхти, а Гнат ще довго вів боротьбу. Але М. Костомаров тоді ще не знав цієї історичної правди, а використав лише пісню про Саву Чалого в кількох її варіантах.

Романтичний погляд на історію втілено засобами романтичної драми. Конфлікт мотивується сильними пристрастями: образою і честолюбством у Сази, заздрістю й мстивістю у Ігната,— це типові образи невизнаного праведника й мстивого лиходія типу Яго.

Козацький гурт зображено далеко не спрощено: козаки одночасно сентиментальні й жорстокі, патріотичні й корисливі, забобонні й легковір-

12

щ але кожен по-різному: так, скажімо, справедливий і розумний Павло

протистоїть скорому на ечинок Андрієві та загребущому Ничипорові. Блідими фарбами виписано образ старого Чалого. Певне, І. Розковшенко в листі до І. Срезневського від 3 лютого 1839 р. мав підстави вважати характери персонажів слабо індивідуалізованими стосовно їх національного розмаїття, наводячи як вдалі зразки використання багатства національних рис — героїв М. Гоголя та Г. Квітки-Основ'яненка '.

Невдовзі, у 1840—1841 pp., письменник зробив спробу створити національно-історичну героїчну трагедію. В альманасі «Сніп» (1841) він опублікував трагедію «Переяславська ніч» про події початку національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького — визволення Переяслава. Значно пізніше М. Костомаров у своїй автобіографії дав творові досить точну характеристику: зазначивши, що трагедія написана «пятистопннм ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придавало ей вид подражания древней греческой трагедии», він пише: «Сюжет трагедии взят из зпохи Хмельницкого при самом начале его восстания, но мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутньш источни-кам, как «История русов» Конисского и «Запорожская старина» Срезнев-ского 2; кроме того, я уклонился от строгой сообразности с условиями века, которнй взялся изображать, и впал в напьпценность и идеаль-ность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера» 3. Для дуже авторитетного історика середини 70-х pp. (коли він продиктував свою автобіографію) таке порушення принципу історичної точності в усьому, до найдрібніших деталей і мови, виглядало, справді, річчю вкрай неприємною. Проте надалі, в наступних драмах, йому вдавалося дотримуватися принципу історизму досить суворо.

Сюжет трагедії, де на чільному місці — національно-релігійний момент визвольної боротьби, тримається на протиборстві двох ідей — помсти, носієм якої є легендарний отаман Лисенко, та християнського прощення й примирення, втілених в образі священика Анастасія. Волею автора, але в далекий від реальності спосіб, перемагає ідея примирення. Так, як і в шексігірівському «Гамлеті», супротивники — Лисенко й польський староста, завдавши один одному смертельних ран, миряться перед смертю, і Лисенко спиняє різанину в місті; новацією для української драми (але не для російської, де вже існував, скажімо, образ незламної Марфи Борецької в трагедії М. Погодіна «Марфа, посадница новгородская», 1830) був образ сестри Лисенка й коханої старости — Марини. Це —

1 Харківська школа романтиків.— Харків, 1930.— Т. 3.— С. 12—13.

2 Питання про автентичність «Запорожской старини» дискутується: