Микола Костомаров, Детальна інформація

Про літературні уподобання М. Костомарова його секретарка, що працювала з ним у 70-х pp., пізніше — письменниця й літературознавець, дружина В. М. Білозерського Надія Олександрівна, писала так «Нередко от мифологии Н. Ив. непосредственно переходил к поззии. Помню раз, по поводу Прометея, он припомнил «Кавказ» Шевченко и продеклами-ровал его наизусть от первой строфи до последней. Шевченко бьш его любимьш позтом и всего ближе говорил его сердцу, хотя он високо ценил Гете, Байрона, Мицкевича, Пушкина. Современная поззия и беллет-ристика сравнительно мало занимала его, но тем не менее он отдавал должную справедливость таланту Гончарова, Тургенева, Л. Толстого, Островского и др. Что касается Некрасова, то он отвергал в нем всякое позтическое дарование, а Щедрин оставался до конца непонятньїм для

него» 2.

Широко освічений, М. Костомаров знав і любив класичну світову літературу, насолоджувався літературними шедеврами античності, невтомно працював у російській культурі; та найглибшою і найболючішою його любов'ю завжди були українське слово й українська пісня. Придивимося ж пильніше до цієї незвичайної постаті. Народився майбутній письменник і вчений у ще не одружених батьків: мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпачкою та вихованкою небагатого поміщика с. Юрасівки, Острогозького повіту, Воронезької губернії3 Івана Петровича Костомарова. Сталася ця знаменна подія 16 травня 1817 p., а через три місяці батьки взяли шлюб, і мати стала вільною, а син офіційно вважався кріпаком. Та відчув він це через одинадцять років, повернувшись влітку 1828 р. до батьківського дому на канікули після року навчання в московському пансіоні, куди віддав його батько, який, будучи людиною начитаною, розумів потребу доброї освіти. Та цього ж літа батько був убитий власними кріпаками — як казали, частково

1 Подорожний Н. Из памятной книжки (Воспоминание о

Н. И. Костомарове). / Киевская старина, 1895.— № 4.— С. 20—33.

2 Белозерская Н. А. Николай Иванович Костомаров в 1857 —

1875 гг. // Русская старина. 1886.—№№ 4—6.— С. 625.

3 Нині — Ольховатського району Воронезької області.

з помсти за жорстоке поводження, частково — заради грабунку. Всиновити Миколу він не встиг, і це використали його родичі, щоб ціною свободи хлопчикові забрати собі левину частку батькового маєтку. Мати мусила погодитися. їй дали дуже скромну суму грошей, на яку вона купила в тому ж селі невеличкий будинок, а син одержав відпускну. Мати відвезла його до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов до третього класу гімназії, яку закінчив 1833 р. і, підготувавшись влітку з математики, успішно склав іспити до Харківського університету.

Харків, з часу заснування в 1805 р. університету, набув значення найбільшого культурного осередку на Лівобережній Україні. Тут видавалися газети й журнали, серед них і літературні: «Харьковский Демокрит» (1816) В. Масловича, «Украинский вестник» (1816—1819) Р. Гонорського, Г. Квітки-Основ'яненка, «Украинский журнал» (1824—1825); ініціаторами кількох видань були І. Срезневський та І. Розковшенко. 1831 р. вони видали «Украинский альманах», два випуски «Украинского сборника» (1838, 1841); найбільший вплив на розвиток українського літературного процесу справила їх фольклорно-історична збірка «Запорожская старина» в шести випусках (1833—1838). В укладенні її з обома упорядниками активно співпрацювали О. Шпигоцький та Ф. і О. Євецькі.

Однак в студентські свої роки Костомаров перебував дещо осторонь українського гуртка, хоча тривалий час жив на квартирі П. Гулака-Артемовського, який викладав в університеті російську історію. Входження Костомарова в українську культуру станеться пізніше — після його повернення до університету в 1837 році.

У перший же рік навчання, студіюючи загальну й російську історію, грецьку, латинську, французьку мови (влітку він уже читав Гюго в оригіналі), молодий студент почав писати російські поезії в стилі античних ідилій, та ще й гекзаметром. Невдовзі, з приходом до університету блискучого історика з європейською освітою М. Луніна, М. Костомаров облишив ці вірші й захопився історією; це й визначило його майбутнє. Відвідував він і лекції з грецької літератури А. Валицького, з російської історії — П. Гулака-Артемовського. Закінчивши успішно курс занять, 1837 р. М. Костомаров одержав ступінь кандидата й вступив на військову службу в Кінбурнський драгунський полк, розташований в Острогозьку. Однак служба швидко надокучила йому, і він почав із захопленням вивчати старий архів козацького Острогозького полку (одиниці військово-територіальної) і навіть склав його опис. А головне, зрозумів, що його покликання — історична наука. Він їде до Москви, де як вільнослухач університету відвідує лекції М. Погодіна та М. Каченовського. Невдовзі повертається до Харківського університету, слухає лекції М. Луніна й А. Валицького. «История сделалась для меня любимим до страсти предметом; я читал много всякого рода исторических книг, вдумнвался в науку и пришел к такому вопросу: отчего зто во всех историях толкуют о вн-дающихся государственннх деятелях, иногда о законах и учреждениях,

но как будто пренебрегают жизнью народной массьі? Бедннй мужик, землевладелец, труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его бьіте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, способе проявлений его радостей и печалей? Скоро я при-шел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвьгм летописям и запискам, айв живом народе [...] Зта мнсль обратила меня к чтению народних памятников» '. Висловлена тут думка — це той головний принцип, що визначив новаторство Костомарова у дослідженні вітчизняної історії, де на перший план виступили проблеми соціально-економічного стану сустльства, народних рухів та соціальної психології взагалі; остання була важливим" об'єктом його фольклористичних студій.

З цього часу почалися активні заняття українікою та зближення з колом українських письменників і публшистшгщо гуртувалися навколо філолога-славіста І. Срезневського. Саме він вплинув на Костомарова, спрямувавши його симпатії до ідей слов'янського братерства. До цього кола належали, крім А. Метлинського, видавці О. Корсун та Є. Бецький, поети М. Петренко, Я. Щоголів, П. Кореницький. Підтримувалися зв'язки із П. Гулаком-Артемовським та Г. Квіткою-Основ'яненком.

Вдаючись до інтенсивної самоосвіти, М. Костомаров з дивовижною швидкістю оволодіває європейськими мовами. Так, наприклад, влітку 1838 р. протягом двох з половиною місяців опанував німецьку мову: вивчив граматику й ввесь словник напам'ять і прочитав в оригіналі усе паризьке видання Гете й твори Шіллера (це читання особливо позначилося на його драмі «Переяславська ніч»). Вивчає чеську, польську, сербсько-хорватську мову й активно перекладає поезії, зокрема з Краледворсько-го й Зеленогорського рукописів — вдалих літературних містифікацій в старочеському стилі, виконаних чеськими філологами В. Ганкою та Й. Ліндою.

Витримавши 1840 р. екзамен на магістра, він береться до дисертації на тему «О причинах и характере унии в Западной России» (1841), де реалізує свій принцип історизму стосовно чільної ролі народних мас. Це послужило причиною доносу харківського -архієрея І. Борисова й негативної рецензії петербурзького вченого М. Устрялова й, зрештою, втручання міністра народної освіти С. С. Уварова, який заборонив захист, наказав спалити примірники тексту, але дозволив обрати нову тему. 1843 p. M. Костомаров захистив свою працю «Об историческом значений русской народной поззии», де відстоював основоположну тезу про народну творчість як вираження духу, світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо нагадав, що костомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.

Закоханий в український фольклор, молодий вчений буквально напа-

1 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобио-графия.— К., 1989.— С. 446.

8

м'ять вивчає фольклорні збірники М. Максимовича ' та І. Сахарова2, глибоко опрацьовує чотиритомну «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського (1822), записує зразки народної творчості в навколишніх селах. Інтерес до української історії і фольклору спричиняється й до україномовної творчості, і він пише драму «Мотря Кочубей» (не закінчена й не збереглася), першу в українській літературі історичну драму «Сава Чальш» (1838), українські поезії, видані збірками — «Українськії балади» (1838), «Вітка» (1841).

Ранні поезії М. Костомарова не лише відтворюють коло його інтересів — Україна й античний світ, а й виявляють обдарування епіка. Він любить оповідати, і в переважній більшості його лірики відчувається фабульна основа. Чимало тут і ліричних описів, часто із символічним підтекстом.

Не без впливу гоголівського «Тараса Бульби» створено романтичну баладу «Максим Перебийте»; історичну основу має віршоване оповідання «Щира правда», забарвлене іронією. На історичних, але вкрай романтично невиразних ремінісценціях побудовано поезії «Згадка», «Могила», «Полтавська могила», «Дід-пасішник» з портретом народного рапсода-кобзаря. Низка віршів — це фольклорні стилізації з мотивами розлуки, смерті козака на чужині, перетворення милої в зозулю. Народні повір'я і забобони «обіїоано» в гумористичному оповіданні «Чорний кіт», страшних — «Баба Гребетничка», «Мана», баладному оповіданні «Дитинка». Маємо тут і побутові балади «Отруї», «Поцілунок», «Зірочка», «Кінь». Як і у відомій-народній баладі про Бондарівну, в соціальній баладі «Пан Шульпіка» козак мститься панові за наругу над дівчиною.

Чи не найелабша тут — лірика кохання, сентиментально пишномовна, з обов'язковою релігійною атрибутикою («Зобачення», «Нічна розмова», «Панікадильце»).

Кілька поезій з античною тематикою навіяні мандрівкою по Криму в 1841 році. Це насамперед драматична поема «Пантікапея», яку написано частково п'ятистопним ямбом, а частково — російським гекзаметром (дак-тило-хореїчним віршем). Цей вірш у високопатетичному діалозі ліричного героя з тінню боспорського царя виявив здатність до філософської медитації без будь-яких просторічних понижень. Тут поет цілком відчуває себе в рідній стихії, а з ним і читач переймається безвихіддю й безмежністю чужого страждання.

Несподівані за трактуванням слави Еллади дві поезії 1842 р. «Із антології: І. Еллада. II. Давнина». В першій з них поет, висловивши жаль за втраченими демократичними цінностями, слушно нагадує й про антигуманні засади тогочасного рабовласницького сустльства. В другій насмішкувато розповідається про витівки богів і сліпе схиляння народу перед ними; а все разом спрямовано проти ідеалізації античності.

1 Малороссийские песни.— М., 1827. Песни русекого народа.— Ч. 1—5.— Спб., 1838—1839.

В паперах М. Костомарова, що потрапили при арешті до III відділу, було знайдено на початку нашого століття дві поезії, написані, ймовірно, у 1846—1847 pp., коли вже гуртувалися кирило-мефодіївці, слухали полум'яні поезії Тараса Шевченка, шукали шляхів до просвіти й визволення народу. Вірш «Спить Вкраїна та руїни...» несе на собі відбиток знайомства з політичною поезією Шевченка типу «Чигрине, Чигрине...», «Розрита могила». У вірші «Діти слави, діти слави...» висловлено надії на майбутнє братерське єднання слов'ян (щоправда, під двоголовим орлом). Варіантом останнього є вірш «На добраніч», написаний, як свідчить дата першодруку в «Основі», вже в Петропавловській фортеці. А це означає, що попереднього тексту автор перед собою не мав.

Загалом же, поезії, написані до заслання, естетичними засадами і тематикою схожі з тими, що визначають і поезію його друга А. Метлин-ського, як і Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Поступово зменшується інтерес до наспівних фольклорних стилізацій, зростає вага філософської та громадсько-політичної тематики. Поет експериментує з поліметрією, переходить від традиційної пісенної віршової інтонації до ораторської та розмовної. Виразніше виявляється раціональне начало в його поезіях.

Наприкінці тридцятих років М. Костомаров працює і в галузі перекладу: перекладає шсш та епічні фрагменти з.Краледворського рукопису, вірш М. Одинця та А. Міцкевича «Панич і дівчина», пісню Дездемони («Верба»), вдягнувши її у фольклорну пісенність, увесь або майже увесь цикл поезій Байрона «Єврейські мелодії» («Єврейські співанки» у Костомарова, значна частина яких втрачена; збереглося лише десять). Часом йому щастить передати темпоритм і емоційну виразність байронівських «мелодій», а часом перекладач імпровізує в стилі пісенної лірики; на заваді поетичному вираженню подеколи стають поодинокі вислови, позбавлені поетичності.

1843 p. M. Костомаров вперше виступив як літературний критик з оглядовою статтею в альманасі «Молодик» ', де з властивим йому темпераментом відстоює право української мови та літератури цією мовою на життя, високо оцінює її вірність життєвій правді. У творах Т. Шевченка критик вбачає найвищий ступінь народності — не в розумінні етнографіч-ності, а як правдиве вираження народного духу.