ДМИТРО МАРКОВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

Дід письменника був власником величезних маєтків на Полтавщині (Кульжинці), Чернігівщині (ґрунти й хутори), Вороніжщині на Хопрі (кінські заводи), але після своєї смерті лишив великі борги. Сини-спадкоємці (а їх було 18) посварилися, за безцінь спродали спадщину і, одержавши по 12—18 тисяч рублів у асигнаціях, збіднілі, роз'їхалися в різні сторони.

Батько письменника мусив стати на службу казенного лісництва. Він любив сільське життя; полювання, любив бродити по лісах, болотах, брав з собою й семирічного сина — Дмитра.

Розповіді батька про рослини, птахів, звірів зачаровували малого хлопця, а безпосереднє спілкування з природою наповнювало дитяче серце щирістю, вразливістю, тонкою чутливістю і вишуканістю естетичного смаку.

Мати письменника Антуанетта Францівна де Ойва, дочка професора іноземних мов та німецької, французької й англійської літератури в Олександрівському ліцеї (у Царському Селі), прекрасно грала на фортепіано, знала кілька мов, філософію; орієнтувалась в історії всього світу, крім Росії, яка, на думку її батька, не мала жодної історії. «Як чужоземець і культурна людина, — згадував про діда Д. Маркович, — він відносився з великим презирством до російських інституцій, які підтримували кріпацтво, і до власників кріпаків, поміщиків; сміявся з некультурності та дикунства звичаїв російських і все це передав своїй дочці, а моїй мамі» [459—460].

Матері не виповнилося і 16-ти, коли вона вийшла заміж, щиро покохавши. Маленького зросту, стримана, делікатна, горда, вона була протилежністю свого чоловіка. Батько не міг всидіти на місці, часто ходив у гості, мати ж сиділа завжди з дітьми, які народжувалися після одруження майже щороку: «У нас вдома розмова йшла на російській мові, — згадував письменник. — Мама зі мною говорила на французькій, а з сестрою — по-німецьки, а батько й пани — по-ро-сійськи, але з народом — по-українськи; батько з деякими приятелями — по-українськи, а більше була прийнята серед панів мова російська. Батько добре співав українських пісень і нас, дітей, навчав, а мама акомпаніювала на роялі» [480].

У такій благодатній атмосфері інтернаціональних культур, історій, мов ріс і виховувався майбутній письменник. Українську ж мову міг чути тільки від прислуги, з якою найбільше любив спілкуватися і від якої навчився жити, ненавидіти насильство й бійку, сприймати і переживати біль простих людей, як свій власний.

287

В автобіографії Маркович згадує стефаниківськоі сили епізод з дитячих літ, пов'язаний з розповіддю його однолітка Іванка про те, як того двічі бив різками управитель, і як сильно, до знемоги, боліло його тіло. Повертаючись з гостей додому, мама помітила тривогу і біль в очах свого сина. Як з'ясувалося, її син переживав біль Іванка. «Не треба бути таким нервовим, — заспокоювала мама, — тебе ж не били? Чому ж тобі болить? То не може бути, то ти вигадуєш.

Але мені боліло поправді, бо я не міг забути Іванка і його сліз» [480].

І він їх не забув і не зламав своєї присяги: ніколи нікого не вдарити, бути «другом і братом мужикові». Значно пізніше, навчаючись у Новгород-Сіверській гімназії (1859—1863), Маркович не любив грецької і латини, Риму і Греції, Катона і Цезаря за культивування ними насильства, деспотизму, убивства. Він не підтримував тероризму і не поділяв революційних гасел: усіх перерізати й усе знищити. Він не міг збагнути, для чого бунтувати, коли «краще б побудувати школи, лікарні, більше платити за роботу, а то страшна бідність» [519]. А коли в 5 класі гімназії він став свідком, як його батько після пристрасної агітації в земстві створювати раціональні школи, які, крім освіти, піднімали б дух народу, самосвідомість і гідність, бив по обличчю кучера за запізнення, Маркович закам'янів від такого перетворення: «Я пішов у свою кімнату, — та вже батька не любив. Я забув того людяного оратора, переді мною стояв блідий, худий Семен, з палаючими очима і розтріпаною головою. Всю ніч Семен стояв переді мною» [522-523].

Після безсонної ночі він насмілився сказати батькові: «Це несправедливо, це підло... бити» — і того ж дня з дому перейшов на квартиру. Вихований матір'ю напівіспанкою, напівнімкенею і нянею-німкенею, «російськомовним» батьком, він усе ж не відірвався від національних коренів.

Сильний природжений імунітет, спілкування з простим людом, добре, жалісливе серце не дали заглушити голос козацької крові. Чимала заслуга в цьому і рідного дядька, Опанаса Марковича, кири-ломефодіївця, вченого-етнографа, фольклориста, письменника, громадського діяча.

Перша зустріч із дядьком відбулася 1858 р. в с. Локотки (тепер Шосткинський район Сумської області), куди по дорозі до Петербурга на зустріч із Т. Шевченком завітав О. Маркович з дружиною Марією Вілінською (Марком Вовчком) і п'ятирічним сином Богданом.

Вихований у панських традиціях, одягнений по-німецьки, Д. Маркович зніяковіло дивився на свого двоюрідного брата. Хлопчик був коротко підстрижений, одягнений у вишиту сорочечку, босий і розмовляв по-українськи.

Дядько дав племіннику урок поваги до «мужика», після якого Д. Маркович вживав це слово тільки як лайку. Від дядька вперше довідався, як святкують на Україні Різдвяні свята — з колядками,

285

з «козою». На все життя запам'ятав дядьків оксамитовий баритон; його постановку «Наталки Полтавки».

Приїзд Опанаса Марковича до Новгорода-Сіверського викликав цілу революцію в суспільстві і гімназії. Спів українських пісень, як і національний одяг, став модним; у дівочих альбомах замість «черной шали» з'явилися вірші Шевченка. О. Марковича завжди оточували гімназисти, він уніс живий струмінь у життя глухої провінції; чимало молоді завдячує йому першими проявами національної свідомості. Дмитро Маркович у їх числі.

1862 р. батька було переведено до Вологодська. За ним переїхала вся родина. Д. Марковича перевели до Вологодської гімназії, де особливо нудно викладав словесність Левицький: «Кремль при лунном свете», «На развалинах замка в Швеции» — такі теми завдавав він гімназистам, категорично не дозволяючи вносити «свого особистого, власної душі і стилю» [511]. Гутаков, що замінив Левицького, на радість гімназистам, дав завдання описати випадок із власного життя. Маркович довго і нудно описував самогубство молодого сусіда на полюванні, свідком якого він був. Написав за всіма правилами композиції: «вступление», «изложение» і «заключение». Відчував недолугість і мерзенність написаного і мучився.

Увечері поділився своїми творчими муками з О. Кониським, який мешкав у них. Його було вислано з Полтави як «політичного» за «українську пропаганду» і організацію недільних шкіл. Вислухавши юного письмовця, О. Кониський прочитав «твір» і порвав його на шматки: «Пишіть те, що бачили, що чули, пишіть так, як говорите...», — порадив він майбутньому письменникові. І хоча Левицький уперто ставив йому двійки, Маркович писав так, як радив йому О. Кониський. «Записавши на своєму віку не одну стопу паперу, я не можу не пам'ятати, що перші прочинки свідомої любові до вітчизни розвинулись під впливом його, дякуючи йому, я ніколи не забував про свій народ, жив із ним, навчався в його, і що міг і як міг — передавав суспільству в своїх маленьких оповіданнях. А що це так, в тому може запевнитись кожний, хто тільки читав ті оповідання. І в них заслуга Олександра Яковича, бо я не один, нас дуже-дуже багато» [512], — з вдячністю згадував Д. Маркович.

1865 р. родину спіткало велике горе: далеко від рідного дому, несподівано, за загадкових обставин (в м. Красноборовську), помер Василь Маркович. На плечі сімнадцятирічного юнака лягла відповідальність за збіднілу родину.

Не закінчивши гімназії, Маркович записався вільним слухачем до Київського університету (1866). «Без грошей, без знайомих, без уміння жити, я опинився в жахливих умовах; замість робіт в аіта таіег я шукав роботи для шматка хліба, не знаходив її [...]. Потерпів повне фіаско, прохворівши в лікарні жовтухою, я у 1866 р., при перших морозах, вирішив їхати в село до сестри в Новгород-Сі-

Ю"» 289

верський повіт відпочити, підлікуватися і знову почати навчання» [302].

З допомогою дядька він одержує посаду акцизного наглядача. 1867 рік — навчається на юридичному факультеті Ніжинського ліцею; згодом переводиться до Новоросійського (Одеського) університету (1868—1873), який закінчив кандидатом на судові посади.

Працює судовим слідчим у Кишинівському повіті (Бессарабія); товаришем прокурора в Херсоні; виступає з художніми творами в місцевій пресі, підписуючись ініціалами «Д. М.», налагоджує зв'язок із петербурзькими українцями, домагаючись дозволу на видання літературного альманаху «Степ» (перший випуск — 1886), в якому вміщує оповідання: «Йван с Буджака» російською мовою, «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний» — українською.

1889 рік знаменний подорожжю Олександра III до Одеси через Херсон. Для надійнішого спокою всіх підозрюваних у неблагонадій-ності вислали з Херсона. Маркович вимушено опинився в Катерино-дарі, де закінчив розпочату в Херсоні п'єсу «Не зрозуміли» й опублікував у журналі «Зоря» (1894) під псевдонімом «Дм. Оленич». У п'єсі устами головного героя Богуна Маркович проводить власну ідею соціалізації землі та спільного її обробітку на науковому ґрунті. Вчений-агроном Богун прагне навчити людей обробляти землю як треба, показати всім, що за наукою й на малому шматку землі можна багато заробляти, та всі його зусилля, наукові знання й організований спільний обробіток землі не знаходять розуміння в селян. Два неврожайні роки практично унеможливили довести се--лянам, що земля належить тим, хто її обробляє. Ідеї тотального братолюбія, соціалізації землі й усіх підприємств також зазнали краху.

Проаналізувавши результат усіх своїх добрих починань для народу, Богун із жахом констатує протилежний їх наслідок. Найтрагічні-ше те, що за тих умов і обставин він, цей наслідок, і не міг бути іншим. Надто велика прірва між інтелігенцією й консервативним селянством. І хоча Богун одружується з мужичкою, працює враз з селянами, одягається по-селянськи, відмовляє собі й дружині в усьому, що могло би вирізнити його, це не зменшує відстані між панами й селянами. А люди інтелігентні, як справедливо радить Богунові Ольга Іванівна Береза, повинні бути «приміром, наукою, освітою піднімати їх треба вгору, а не нам до них спускатися!» [225]. Селяни так і не зрозуміли, чого прагне Богун, бо до фіналу п'єси вони спілкувалися «різними мовами», як знайомі незнайомці.

У середині 90-х років Маркович працює в м. Каліш біля Варшави на посаді мирового судді. Там він побачив таке саме злиденне, темне, напівголодне існування селян, змушених тисячами емігрувати в пошуках кращої долі за океан. Враження від побаченого лиха знайдемо в оповіданні «Бразіліяни» (1896).

290