ДМИТРО МАРКОВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

«Від чудових степових голосів, від якогось незрозумілого шепотіння, що вчувається чоловікові в степу безкрайому, спочатку чоловік торопіє, йому робиться страшно, бо він очевидячки бачить, який він без міри малий проти цього простору, бачить своє безсилля; а далі отой широкий без краю степ, отой простір безмірний навертає чоловіка до думки про світову безкраїсть, про волю; око його мимохіть зупиняється на глибокій блакиті неба, і він починає думати вже про небо, про його неомірність, починає мислити про Бога, і спокійна, але глибока віра панує в його серці... Степ чарівний, таємний... » [73].

Спокійно-об'єктивна, велично-піднесена, космічна тональність пейзажної картини безкрайого степу й вечірнього неба змінюється на емоційно-психологічну, сповнену тривоги і драматизму в описі портрета спійманого злодія, його душевних і фізичних мук.

«Високий, худий, кров'ю заюшений, ішов він, хитаючись, ледве волочив ноги; руки йому були скручені за спину [як в оповідача Франка] й міцно

299

зв'язані недоуздком. В одній сорочці, — та й ту табунщики пошматували, поки він пручався, силкуючись вирватись, — в коротких, мокрих від роси штанях і босий — він дуже відрізнявся своєю постаттю серед купки табун-щиків. Ішов він мовчки, не просився, бо добре знав, що не помилують, що в степах такий уже звичай: коли піймають конокрада, то живого з рук не випустять \x25A0— уб'ють і скажуть: «Собаці — собача й смерть». І він, блідий, мов мертвий, з блискучим виразом очей, корився без суперечки, без змагання... » [74—75].

Сюжетна ситуація аналогічна з описаною Франком: головну подію (як піймали злодія) обидва письменники виносять «за куліси» і зразу ставлять читача перед фактом. Реакція селян на подію, їхнє ставлення до злодія також однакові — негативні.

Поведінка конфліктуючої сторони — «антигероя», детермінована народною мораллю, не потребує особливих письменницьких зусиль для психологічних, соціальних та індивідуальних мотивів. Солевари, війт, присяжний, господар, жінки в оповіданні Франка; табунщики, Тарас Вовк, Петро і Микита Утікачі, Іван Вільний і Кузьма Перекотиполе з оповідання Марковича — люди різного соціального стану, віку, статі, та всі вони (як, зрештою, й злодії) знають: «Собаці — собача смерть» і відповідно поводяться зі злодіями.

І все ж композиційний принцип поляризації вплинув на генера-лізуючу модель оповідання, висунувши на перший план естетичну, а не інформативну функцію; звідси — перевага художнього, а не автологічного стилю, як у Франка.

Сам співчуваючи герою, Маркович прагне подібне почуття викликати і в читача, і в «антигероя». Частково йому це вдається, особливо тоді, коли він, як у фольклорі, трактує героя через природу, у зіставленні з нею.

«Тепле сонячне проміння освітило всі закутки безлюдного хутора; навкруги увесь степ любо та весело вилискувався на сонці; від усього Божого створіння віяло спокоєм, тихими радощами, любов'ю, а з Тарасової хати, де були люди, виривався жалібний стогін, мішаючись з диким несамовитим людським криком...» [76].

Протиставлення природи поведінці і почуттям людей, яке неодноразово повторюється, впливає на загальну композицію — створює враження двоплановості, як у ліричних піснях. Двочастинна композиція народної пісні допомагає показати героя у співвіднесенні до зовнішнього світу, з загальними закономірностями життя цього світу. Це співвідношення подається або в плані співставлення, або в плані протиставлення. І в тому і в іншому випадку зовнішній світ і герой представлені як самостійні, існуючі окремо один від одного.

Герої і природа в оповіданнях Марковича — не відокремлені, навпаки, навіть у контрастній протилежності вони пов'язані тисячами невидимих ниточок і завдяки цьому єдність і взаємозалежність їх ще більш природна. В цьому вбачаємо одну з переваг оповідання

300

Марковича над оповіданням Франка. Цей крок до ліризації і ритмізації прози доведений до досконалості М. Коцюбинським і Марком Черемшиною, що, проте, не дає підстав віднести Марковича до «нової школи». Це тільки штрих серед традиційних композиційно-сюжетних принципів, властивий художній манері Марковича, зокрема оповіданню «На Вовчому хуторі», яке має й свої прорахунки.

Впадає в око прагнення Марковича виправдати те, що не має відповідної художньої аргументації. Багач ообіцяюча динаміка і драматизм конфліктної зав'язки не має свого розвитку. Ретардація, зайві роздуми-спогади Тараса Вовка майже призупинили рух оповідання. Зменшує драматизм ситуації ідилічна картина селянської праці, опис хутірного пейзажу; солодкаво-сентиментальний портрет онуки Вовка Оленки, невідомо чому і як «забутої» і зачиненої в хаті зі злодієм; психологічно не обгрунтований сором хуторян, їхнє почуття вини перед злодієм.

«Не дивились один на одного, не дивились вони й на Степана [...]. Усім стало ніяково і всі довго мовчали. Перший це мовчання перервав Микита Утікач, за ним — усі інші «судді».

Так пустить? — запитав Вовк якось несміливо.

Атож! Пустить, пустить!... Нехай його Бог простить!... Молись Богу!.. —

весело заговорили судді.

Щось важке бебехнулось об землю, і всі замовкли: долі лежав зомлілий Степан...» [82—83].

У живописному художньому світі Марковича голосно б'ється пульс життя, рухається в драматичних конфліктах потік людських доль і характерів: відтворено напружені пошуки думки, зіткнення людських пристрастей та емоцій. Це органічне злиття істини з високим гуманізмом розкривається в його творах багатоаспектно, насамперед в майстерному відображенні людського в людині. «Предметом його оповідань, — писав Б. Грінченко, — народне життя і його біди. Характерною рисою цього автора є гуманне, любовне ставлення до зображуваних осіб і постійне прагнення знайти під самою загрубілою корою тепле людське почуття, благородне поривання співчутливої душі. Ця риса в зв'язку з умінням п. Марковича вибирати повні драматизму положення, дає можливість його маленьким нарисам створювати дуже велике, інколи потрясаюче враження»1.

Правда (реально відтворене життя), Добро (висока моральність), Краса (художньо-естетична довершеність твору) — триєдина система цінностей, якій Маркович був вірний усе своє життя. Найвиразнішою рисою творчого почерку Марковича С. Єфремов назвав «вистежування» іскри добра, «що десь глибоко під попелом черствості й байдужості, під намулом життя тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки слушного часу, щоб ясним полум'ям спалахнути.

'Киевская старина. — 1899. — Кн. 6. — С. 20—21.

301

Всі герої Марковича •— звичайнісінькі люди — часто-густо з т -сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звича" ності, за формальним злочинством проти правових норм криється них такий багатий запас внутрішньої правди і любові, що прос заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з таким надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра»1.

Твори Д. Марковича з повною підставою можна назвати школою мистецтва, добра, любові і людинознавства. Тому творча спадщина його нині є художнім відкриттям, що несе в собі неповторний заряд духовного, інтелектуального й емоціонального впливу.

Список рекомендованої літератури

Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917.

Засенко О. «Треба жити по-новому, люблячи людей!..» // Маркович Дмитро. По

степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. — К., 1991. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів-