ДМИТРО МАРКОВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

Такий не міг бути закоренілим злочинцем —• переконує нас Марко-вич з твердою впевненістю професіонала-адвоката. І ми йому віримо. Майстерність Марковича — гідна пера Стефаника, який зумів викликати глибоке співчуття до Гриця Летючого («Новина») — дітовбивці. Доречно, думаємо, буде відзначити і композиційну спільність обох творів: розв'язка передує експозиції; ретроспективний огляд життя героїв до вчинення злочину; деталь-аргумент, що розкриває глибоку людяність, доброту героїв: Гриць Летючий дає дочці, котру щойно хотів утопити, бучок для захисту від собак; Іван віддає гроші незнайомій жінці, яку спіткало лихо.

Письменник співчуває хуторянину, доведеному до стану робочої худоби, який і після реформи ніяк не позбудеться кріпосного страху перед хазяїном. Гине підпасич Іван Вільний, козак Полтавської губернії, виморений голодом і холодом («Шматок»). Його смерть сприймають як «річ просту, випадок звичайний», не вартий уваги. На докір ку- ; ховарки:

«Чому ви його, дядьку, не догледіли?» — чабан гнівно відповідає: «Тю, дурна! Чи ти з неба звалилась, чи що? Хіба не бачиш, що у степу робиться? Що ж я шматок [отару. — Авт. ] шпанки кину та за хлопцем дивитимусь? [...] Шматок варт 12 тисяч карбованців, а ви он що! Та тут усі б І ми вік робили й віку б не хватило одробить!» [63].

14-річного підпасича Степана виганяють хазяї проти зими, не заплативши й копійки зароблених грошей («У найми»). Сила реалізму Марковича в тому, що він не лише змальовує сувору правду життя без прикрас, а й показує, що це життя в таких соціальних умовах інакшим бути й не може. «Нема, нема правди... шахрайство, кривда, панує, а правда згинула...», — резюмує Тарас Музика, обдурений Лейбою («Невдалиця»). І має повну рацію. В суспільстві, де панували дві правди і дві моралі, де вольготно й весело живеться тим, хто спритно жонглює правом, перемагає кривда і зло.

Героїв Марковича протиставлено суспільству, а конфлікт їх із середовищем є сюжетним стрижнем оповідання. Ще протиставлення досягається засобом використання парадоксу. Проте й парадокси — це прагнення показати, що в кожній людині живе добре начало, благородство, готовність до самопожертви, прощення і любові: Іван з Буджака — «звір», «пропащий чоловік», «запеклий злочинець», убивець віддає всі свої збереження народженій в тюрмі дитині: «Мале... голе... мати нездужає, — виказав разом Іван сквапливо, нескладно,

296

ледве дишучи, увесь залитий потом, подав смотрителю черес, а з нього випало декілька монет... Потім Іван, швидко хапаючись, повернувся і пішов у камеру, важко ступаючи і брязкаючи кайданами. Смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього» [50—51].

Баба Ковалиха три тижні переховує в себе злодія, що вкрав у неї два платочки, придбаних тяжкою працею на смерть, і віддає на його похорон сувій полотна («Два платочки»).

Жорстоко ошуканий Лейбою Панас, замість відомстити своєму ворогові, рятує від смерті його жінку, пожертвувавши останню свою свитку («Невдалиця»).

У збірці «По степах та хуторах» відчутний яскраво виражений глибокий демократизм письменника, його любовно-співчутливе ставлення до людей соціальних низів, особливо до тих, кого бідність і соціальні обставини штовхнули на небезпечну злочинну дорогу.

Аналіз творів Марковича дає підстави говорити про могутній вплив Марковича-юриста на Марковича-письменника. Крім творів, написаних на матеріалі з особистої юридичної практики («З давно минулого. Спогади судового слідчого» (1880), «Судова помилка» (1913), «Збройний напад» (1913), «Замах на вбивство жінки» (1913), конфлікти всіх інших оповідань збірки також ґрунтуються на народному почутті справедливості і виникають через те, що хтось порушив її. Прикажчик не виконав угоди і загинув («Іван з Буджака»), здеградо-ваний, спустошений, горілкою «дворянін» Сокольчевський краде в баби Ковалихи два платочки («Два платочки»), під страхом матеріальної компенсації за шкоду чабани (згідно з угодою ) лишають напризволяще підпасича, рятуючи овець («Шматок»), Омелько Каторжний з однойменного оповідання, злодій, неодноразово засуджений на каторгу в Сибір, кожного разу тікає, не забуваючи при цьому помститися своїм кривдникам; недотримання угоди прирекло на голодне існування багатодітну родину вдови, спричинило смерть дванадцятирічної Марисі («У найми»).

Добре знані письменником побутові атрибути селянського життя — це лише тло, на якому розгортаються трагічні події «по степах, хуторах», під селянськими стріхами і в селянських душах.

Маркович малює життя селян, заробітчан, наймитів, чабанів, підпасичів, їхню темноту, безправність, безпросвітну бідність, яка врешті-решт і призводить до смерті («У найми», «Шматок»), до пияцтва («Невдалиця», «Не зрозуміли») або до злочину («Омелько Каторжний», «На Вовчому хуторі») тощо.

Зрідка герої пізнають радість, але і вона короткочасна, оманлива, трагічна в своїй основі... і дивовижно добра. Іван з Буджака, віддавши свої гроші незнайомій ув'язненій породіллі, виглядав такий щасливий.

«Неначе йому об'явили помилування і він от-от зараз вийде на волю й вернеться у рідний степ — до своїх овець і собак: добрий,

297

теплий вираз світився в його погляді, а на питання товаришів — чи не виходить він на волю, — Іван тільки всміхнувся: це була перша усмішка в тюрмі» [51].

Мусієнко («Він присягав»), побитий до смерті розбійниками, дотримує присяги й не видає злодіїв владі. Відчуваючи наближення смерті, він тішиться, що не став клятвопорушником, але ще більше радіє, коли в лікарню до нього прийшов з «повинною» один із злодіїв. «Як блискавка блиснула на лиці [...] тиха та ясна, ласкава усмішка, його губи відкрились» [108]. «Бог простить», — прошепотів дід злодієві і помер.

Тарас Вовк («На Вовчому хуторі») частіше почав «хитро та мудро всміхатися після того, як помилував злодія-конокрада. А зустрівшись з ним, «безпремінно скаже, усміхаючись: «А щоб тебе Бог любив!.. Здорово я тоді упрів...» [83].

Чимала заслуга Марковича й у розробці техніки оповідного жанру: чіткість форм, динамічний розвиток елементів композиції; драматизм кульмінації; ефектний фінал, переважно незавершений, від-критий; багатофункціональність пейзажу, сповненого динаміки й експресії тощо, — такі ознаки оповідань Марковича.

Спираючись на традиції, Маркович вносить багато свого, оригінального в розвиток жанру оповідання, в чому легко пересвідчитися, здійснивши порівняльний аналіз оповідань «Хлопської комісії» І. Франка і «На Вовчому хуторі» Д. Марковича. Жанрова і поетична (мовна, сюжетно-композиційна) орієнтація Д. Марковича на своїх попередників очевидна, підтвердженням чого є жанр (оповідання), подійність (основа конфлікту), поєднання двох форм художнього мислення: усного (фольклорного) і письмового (літературного).

Крім світогляду злодія Д. Маркович показав моральне переродження його. Невідомо, чи був Маркович знайомий з оповіданням Франка, чи мав його Степан конкретного прототипа; важко визначити імпульс написання твору. Як юрист, Маркович постійно спілкувався з людьми, несправедливо ущемленими соціальним ладом, — вимушеними злочинцями, серед яких міг бути і герой його майбутнього оповідання.

Небіж вченого-фольклориста Маркович серйозно захопився народною творчістю й етнографією, що відіграло неабияку роль в його художній творчості. Переслідуваний жандармами за політичну діяльність, він три роки їздив по Україні, спілкувався з народом, спостерігав його болі й муки, психологію й звичаї, мораль та етику, що також не могло не відбитися на його творчості.

Зрештою, не так уже й важливо, був чи не був літературний (реальний) прототип героя оповідання «На Вовчому хуторі». Важливіше, як одна й та ж сама життєва проблема (десакралізація офіційної християнської заповіді «не укради») художньо реалізована письменником. Що ж нового порівняно з Франком уніс Маркович в осмислення тієї самої теми, чим збагатив, удосконалив техніку письма?

298

Характер конфлікту, розвиток його, групування персонажів одні й ті ж у Франка і в Марковича. «Біографії» головних героїв також майже не відрізняються. Декласовані елементи (злодій-комірник і злодій-конокрад), фізично здорові, потрапляють у руки селян, котрі мордують їх до півсмерті. Щастя для героя Франка тимчасове, позаяк його мораль лишається «злодійською». Ситуація, яка могла б стати фатальною або очищувальною, пройшла у Франка, не зачепивши совісті злодія-оповідача, тоді як подібна ситуація очищує душу Степана, спонукаючи його жити чесно і чинити згідно з народними морально-етичними законами.

Неоднаковий вибір життєвої мети кожним із героїв привів до різних результатів: оповідача у Франка — до тюрми; Степана у Марковича — до людей.

Різні в цих оповіданнях і провідні композиційні принципи, зумовлені особливостями світосприйняття Франка і Марковича. Композиційний принцип об'єктивно-логічної послідовності, застосований Франком, вимагав дотримання часової, просторової, причинної послідовності у розподілі подій, переживань, у фіксації побутового субстрату. Внаслідок цього художня об'єктивність оповідання збіглася з «формами життя». Головною стала інформативна функція, відсунувши естетичну на другий план, тому в оповіданні Франка превалює автологічний стиль.

Маркович використовує композиційний принцип поляризації, зумовлений емпірично-діалектичним сприйняттям світу в повторювальній циклічності його конкретних змін. Головним елементом принципу поляризації в оповіданні «На Вовчому хуторі» (та й у переважній більшості оповідань збірки) є бінарне зіставлення природи й героя.

Розкішний широкий степ, що зливається з безкраїм небом, опис якого складає експозицію твору (саме там спіймають конокрада), ніби підкреслює мізерність людини, її слабкість.