ДМИТРО МАРКОВИЧ Життя і творчість, Детальна інформація

Маркович перший в українській літературі змалював трагедію польського селянства, двірських, безземельних поляків, діди й батьки яких старцями помирали в панських казармах й такий спадок залишили своїм дітям. Виморені щоденними бідами, смертельною боротьбою за шматок хліба, знесилені й виснажені безрезультатністю змагань за існування, вони легко потрапляли в тенета брехні демагогів-агітаторів про райське життя за океаном. В надії мати свою землю, свою хату і роботу тисячі знедолених полишали рідні місця, емігрували за океан, «бігли за іншими до невідомої долі на обман, на здирство, — нещасні жертви неуцтва, злиднів і темноти...» [173].

Поневіряння по світу, зустріч віч-на-віч із людським горем, бідою, кривдою, нещастям, спілкування (як юриста) із злочинним світом стомили Марковича. Моральна криза гнітила; він дедалі частіше замислювався над прожитим життям і марністю, як йому здавалося, потуг послужити своєму народові. Спробував себе на хліборобській ниві у щойно купленому (1899) маєтку в с. Михалківцях Острозького повіту на Волині. Тут Маркович на науковому ґрунті організував кооперацію; багато допомагав селянам, які поважали і любили такого незвичайного, дивного і доброго пана й обирали його почесним мировим суддею.

1908 р. у видавництві «Вік» вийшла збірка оповідань під загальною назвою «По степах та хуторах» із переднім словом С. Волоха. Сюди ввійшли твори, раніше надруковані: «Іван з Буджака», «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний», «На Вовчому хуторі», «У найми», «Він присягав», «Невдалиця», «Бразіліяни», «Маленьке непорозуміння», «Сюрприз», «На Святвечір», «Фінал», «Не зрозуміли. Драма на 4 дії».

Жорстокість і безглуздя революції, море крові і смертей в добу столипінської реакції (1907) відібрали силу й мову в письменника. Кожний день усі часописи рясніли від страшних повідомлень: там повісили, там стратили, там добили чоловіка, що зірвався з зашморгу... Смерть, смерть, смерть... і вдень і вночі. Де взяти сил, щоб пережити все це? Письменник занімів з болю.

Марковича просять, благають, лають і спонукають, соромлять й апелюють до свідомості: дружина, діти, письменники і критики (М. Коцюбинський, С. Єфремов, Олена Пчілка), читачі — всі в один голос волають не мовчати.

26 грудня 1907 року він пише «Еіпаї». Лист до приятелів і всіх земляків», в якому пояснює причини своєї мовчанки:

«Як же я писатиму? Про кого? Мій малий талант не обійме усього горя, несила моя обгорнути героїв, величезну постать їх; немає сили виявити моря горя людського... Про кого ж я писатиму? Про комах?

Судіть мене, судіть усі, — нехай судить моя рідна Україна...

Чи винен я?

291

Як же я писатиму, коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю!?» [433].

Великі потрясіння пережив письменник 1912 року. Вночі 21 лютого загін озброєних стражників на чолі з приставом і поліційним наглядачем зробили в Марковича обшук. Це обурило й вразило його професійні амбіції. Як юрист він указав небажаним «гостям» на їхні незаконні дії і висловив протест, назвавши їх «слугами подлого режиму». За образу урядових осіб при виконанні службових обов'язків Марковича притягли до судової відповідальності. Піврічне слідство закінчилося судом (3 вересня 1912 р.) і його ухвалою: «Потомствен-ного дворянина Дмитра Марковича оштрафувати на 50 карбованців, а в разі неуплати заарештувати на 5 діб».

У жовтні цього ж року в Михалківцях сталася пожежа. Залишилися на вулиці і без зеренця збіжжя 25 родин. Маркович безплатно дозволив селянам рубати ліс на будову своїх хат і позичив збіжжя до нового врожаю. Та замість подяки серед селян знайшовся один мерзотник і підпалив клуню Марковича. Це вже було понад людське розуміння. «І зле почуття закралося в серце, отруїло мою душу, і отрута вилилася в осуді їх усіх і зненависті. Всі добрі відносини забулися, і зісталося тяжке, гірке на душі. Якось зразу віра в людей захиталася і впала» [447].

А він з таким ентузіазмом їхав на село, щоб нести людям світ і культуру, жити трудовим життям серед людей і природи. А воно он як сталося — все пішло з димом — і мрії, і віра, і добро.

Злість швидко змінилася на сором і каяття. Як він міг образити підозрою всіх селян. Адже ясно, як ясний день, — підпалював хтось один.

«Я осудив тих, хто і не може бути винним у пожежі і в підпалі, я допустив похитнутися вірі в людину, я осквернив свою душу, отруїв мої відносини до цих забитих, темних, поневолених людей [...]. Так, мій гріх треба спокутати. Треба з корнем вирвати з душі і серця гадюку неправдивого відношення. Все більше і більше ця думка захоплювала, і на душі легше ставало, навіть тепліше стало... » [451—452].

Маркович вирішив спокутувати цей гріх: жити по-новому й любити людей.

Першу світову війну письменник зустрів у Михалківцях і після тривалої паузи відгукнувся оповіданням «Мій сон» (1915).

«Дійсність така болюча, тяжка, що не живеш, а животієш. Навколо звірячі інстинкти, людина людину їсть, дикі вандали воюють— грабують людей, палять, нищать. Люди голодують, замерзають... Тільки й одпочинку — це заснуть і хоч на годину не бачити, не чути й не жить, завмерти» [433]. Але й уві сні ці жахи переслідують його. Бо хіба можна спокійно спати, коли говорять «тєбя нєт, нє било і нє будєт».

Письменник засуджує і війну, і самодержавну національну політику, що перешкоджає розвиткові національної мови, культури, духовного життя, Маркович, проте, не втрачає надії, але «хоч віра

292

безконечна у правду, і силу слова, і невмиручу силу українського народу живе, а все залазить гадючий сон, згадується він, і серце зщулиться, здавиться. І боюся, як би не розірвалося дочасно...» [435].

Цього ж року (1915) родина Маркевичів переїжджає до Вінниці. Письменник невимовно страждає над спливаючою кров'ю Україною і знову замовкає. Створення Центральної Ради (6 квітня 1917 р.), рух до відродження народу повернули Маркевичу силу і бажання прислужитися Вітчизні. Його призначають Головним прокурором України. 17 серпня 1917 р. він вітає українців з довгожданним новим життям:

«У 1915 році яко автор я умирав і написав «Мій сон», себто виконаний над Україною смертний присуд з расєйськими лібералами й другими україножерами. Тепер «Мій сон» зник, я прокинувся, прокинулася уся Україна, й моя віра у силу і правду народа здійснилася.

Здоровлю тебе, читачу, з новим життям» [454].

З молодечим запалом береться за перевидання своїх творів.

29 квітня 1918 р. уряд М. Грушевського і В. Винниченка було замінено на уряд гетьмана П. Скоропадського. Марковичу запропонували посаду Прокурора генерального суду. Маркович хоче сам перевірити, чим живе і дихає гетьман, куди веде Україну. Він їде на аудієнцію: «Коли я був у Скоропадського, — писав Маркович, —- він присягався мені, що любить Україну й хоче її самостійності, — а я не вірив йому і сказав йому в очі: «Глядіть, як це окажеться неправда, то прокляне вас Україна і я прокляну». Коли він одверто проголосив федерацію з «єдиною неділимою», я прокляв його, так само щиро прокляв, як і Миколу II» [29].

До кінця життя Маркович творчо працював, подекуди друкуючи свої твори у місцевій пресі; він устиг ще видати свої твори у двох томах у видавництві «Дзвін» (1918—1919).

Помер 9 грудня 1920 р. у Вінниці.

ТВОРЧІСТЬ