МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

культурно-суспільну

силу.

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ (1840-1910)

Біографія

Народився Марко Лукич Кропивницький 7 травня 1840 року в с. Бежбайраках Єлисавет-градського повіту Херсонської губернії в родині дрібного шляхтича — управителя панських маєтків. Освіту здобув у приватній школі, потім у єлисаветградському училищі, закінчивши його з похвальним листом. Ранню літературно-мистецьку обдарованість сина помітила і розвинула мати. Розлучившись із батьком, вона не залишала його виховання: навчала музики, ставила голос, розучувала з ним вокальні партії. «У мене був дужий і високий баритон, — писав Кропивницький в «Автобіографії (За 65 років)», — я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси»1.

Мати прищепила хлопцеві й любов до театру, залучаючи до гри в аматорських виставах. Проте відсутність нормальної родинної обстановки, брак постійного материнського піклування давалися взнаки. «Лиш з уст простого народу, кріпацтва, доносилося до мого слуху співчуття, на зразок: «Бідна дитина», «Ох, горенько тяжке, це ж Марочко?», «Яке ж обідране та замліле», — згадував він у листі до А. В. Мар-кович (9. X. 1880 р.). — А інша баба, було, і втішить..., прямо візьме мене за руку і поведе до себе додому, і нагодує, і облатає... Ось де основи розвитку мого серця, чулого до чужого горя!» [6, 270].

У 1853—1856 роках Кропивницький навчається в Бобринецькій трикласній повітовій школі. Юнак прагне одержати систематичну, ґрунтов-

1 Кропивницький М. Автобіографія // Твори: В 6 т. — К., 1960. — Т. 6. — С. 214. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках том і сторінку.

482

ну освіту. Робить спробу вступити до київської гімназії, та через = дСутність свідоцтва про дворянське походження не був прийнятий. Повертається до Бобринця і, за бажанням батька, вступає на службу до повітового суду.

У 1862—1863 роках Кропивницький — вільний слухач юридичного факультету Київського університету. Та захоплення театром поглинає його цілком, особливо після побаченої гри знаменитої артистки Фабіанської: «Побачив її, — згадував на схилі віку Кропивницький, — у якійсь переводній мелодрамі, не пам'ятаю названня... Гра її зробила на мене таке враженнє, що я ходив скільки день як непритомний, як очмарілий, і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові» [6, 211]. Це була п'єса «Микита Старостенко».

Не завершивши освіти, М. Кропивницький повертається в рідні місця, до Єлисаветграду, де працює на різних чиновницьких посадах, багато й старанно займається самоосвітою, захоплюється аматорськими виставами (на цьому ґрунті він зближується з І. Тобіле-вичем, також єлисаветградським чиновником і палким аматором театру).

У 1871 році в житті Кропивницького настає суттєва зміна: залишивши нецікаву, непривабливу для нього чиновницьку службу в рідному місті, він їде до Одеси і вступає до трупи графів Моркових і Чернишова, де блискуче дебютує у ролі Отецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка) в одеському Олександрівському театрі. З цього часу він стає актором різних провінційних російських труп, де панувала невідрадно-тяжка, малотворча атмосфера, що відзначав і сам Кропивницький, згадуючи про свій дебют, обставлений «безсловесними персонажами» російського репертуару, з помічником декоратора і машиністом у тому числі. «Ніхто з виконавців не знав української мови, а тому вони не грали, а партачили...» [6, 104-105].

У 1875 році Кропивницький на запрошення директорки галицького театру товариства «Руська бесіда» Теофілїї Романович взяв на себе режисуру театру, здійснив артистичне турне по Галичині й Буковині, скрізь викликаючи своєю грою палке захоплення й ентузіазм. Але театральна справа й тут, у Галичині, потребувала кардинального Реформування. Про «Руську бесіду» Кропивницький писав: «Костюми Убогі, декорації неподібні, оркестр із шістьох музик, хор з чотирьох Дівчат і п'ятьох хлопців... У дирекції заведений був звичай, щоб кожен бенефіціант вистановляв у бенефіс нову п'єсу, через що всі артисти мусили бути авторами. Здебільшого вони брали польські твори й переробляли на свою мову, що під впливом польської зовсім Далека була від української» [6, 112]. Кропивницький також «наважився перевести на укр[аїнську] мову деякі російські твори, як «Ревізора» (вже був перевів два акти), «Испорченная жизнь», «Лев

483

Гурьіч Синичкин», «Дочь р[усского] актера...». Там я написав свою оперетку «Пошились у дурні» [6, 234].

Творча акторська й режисерська робота Кропивницького в театрі «Руської бесіди» стала важливою сторінкою і в житті митця, і в історії становлення українського театру в цілому.

З 1876 по 1881 рік Кропивницький працює актором і режисером російсько-української трупи Д. Ізотова, російських труп С. Виходцева Л. Яковлєва, О. Лавровської; у 1881—1882 — російсько-українських труп Г. Ашкаренка, А. Пальчинського.

На початку 80-х років утиски української культури були дещо послаблені; Кропивницькому з Ашкаренком пощастило одержати дозвіл на українські вистави (1881), а в жовтні 1882 року Кропивницький організовує першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Садовський, М. Заньковецька, пізніше П. Саксаганський, І. Кар-пенко-Карий, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська. Згодом цей талановитий колектив дістав назву «театру корифеїв». Зростає потреба в українському репертуарі. Крім творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка, в репертуарі трупи — твори М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

У 1883 році керівництво трупою взяв на себе М. Старицький. М. Кропивницький продовжував працювати в складі цього театрального колективу до 1885 року, згодом, до 1900 року, працював у інших трупах, створюючи в різні періоди власні. З новоутвореними колективами Кропивницький виступав у містах України (Київ, Одеса, Єлисаветград, Харків, Миколаїв, Полтава, Житомир), у Санкт-Петербурзі і в Москві, у містах центральної Росії, на Кавказі, в Криму, на Дону, Кубані, у Молдавії, Білорусії, Польщі. Ним було зіграно близько 500 ролей — від Городничого в «Птичках певчих» до Отел-ло Шекспіра. Робота Кропивницького в театрі була справжньою школою режисури й акторської майстерності.

У 1900 році драматург очолив «Трупу М. Л. Кропивницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Занько-вецької». Проте цей унікальний колектив, що знову об'єднав найкращі сили «театру корифеїв», у 1903 році розпався. М. Кропивницький до кінця свого життя продовжує працювати в інших трупах, створює нові драми. Всі кращі п'єси письменника було написано і поставлено на сцені в роки його активної театральної діяльності. Нерідко митець писав і музичний супровід до вистав, створивши, зокрема, чудові вокальні дуети «За сонцем хмаронька пливе», «Де ти бродиш, моя доле?», романс «Соловейко», пісню «Ревуть-стогнуть гори-хвилі».

В останні роки життя митець звернувся до. дитячих творів, написавши віршовану п'єсу-казку «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню» (1907). Під його власним керівництвом обидві п'єси було поставлено для сільських дітей у садибі драматурга «Затишок». Багато сил і часу віддавав він завершенню своїх мемуарів.

484

Помер Кропивницький 21 квітня 1910 року у поїзді Харківсько-]УІиколаївської залізниці, повертаючись з гастролей, і похований у Харкові. 1914 року на могилі видатного драматурга, актора, театрального діяча споруджено пам'ятник (скульптор Ф. Балавенський).

ДРАМАТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

У 1882 році у Києві виходить збірка творів М. Кропивницького, яка містить мелодраму «Дай серцю волю, заведе в неволю», соціально-побутову драму «Глитай, або ж Павук» та інсценізацію «Неволь-ник» за поемою Т. Шевченка. На першу збірку драматурга відгукнувся рецензією І. Франко. Відзначаючи сильні і слабкі сторони ранньої драматичної творчості автора, він відводить їй значну роль у розвитку української драматургії і театру в цілому.

Друге видання творів Кропивницького було здійснене 1885 року, третє — 1895 під назвою «Повний збірник творів М. Л. Кропивницького» (Харків). Останнє видання містило 13 п'єс. Усього ж перу Кропивницького належить 45 п'єс. Уже сама по собі така кількість повновар-тісних різножанрових драматичних творів складала цілий репертуар і була помітним кроком у розвитку драматичного й театрального мистецтва.

Тонкий, глибокий знавець сцени, М. Кропивницький насамперед дбав про яскраву сценічність, видовищність вистави, свідомо поступа-ючись інколи такою рисою, як психологізм. Сучасну виставу, вважав він, не слід будувати «цілком на психології... бо масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била...» [6, 456]. Треба було цілком захопити цього глядача, в якого «нерви-верьовки, а розум дитинячий», а для цього треба використовувати і такі засоби, як мелодраматичний та інші театральні ефекти, слід «тільки обминати шарж і вульгаризми». Цими принципами керувався Кропивницький завжди, створивши свою театральну систему — систему романтично-побутового, видовищного «театрального театру», як називали її пізніше театральні критики.

Любові до яскравого театрального дійства чималою мірою сприяв і музичний талант М. Кропивницького (сам писав музику до п'єс, уважно готував музичне оформлення). Знався він і на образотворчому мистецтві, даючи чіткі завдання декораторам, був чудовим режисером, продумуючи, глибоко осмислюючи кожну мізансцену й увесь ансамбль в цілому, чим нагадував німецьку трупу майнінгенців. Щодо останнього варто навести міркування відомого театрознавця Валер'я-на Ревуцького: «В 70-х рр. XIX ст., коли Кропивницький ще працював на російській сцені, Україну відвідала відома на ввесь світ німецька театральна трупа майнінгенців, що своєю сценічною революційною Діяльністю сколихнула ввесь світ. Відвідала вона й Одесу, де тоді

485