МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

найбільше працював Кропивницький. Не без корисного впливу — виявився й Кропивницький і недаремно, коли трупа українськи акторів під його керівництвом з'явилася в Петербурзі, її назван «українськими майнінгенцями»1.

Головні театральні нововведення німецької трупи, зазначає автоп полягали у відродженні ідеї акторського ансамблю, заміні писаних декорацій об'ємними, відтворенні у масових сценах усіх побутових деталей (костюми, меблі і зброя мали відповідати історичній дійсності). Далекий від того, щоб копіювати майнінгенців, Кропивницький бере те, що йому здавалося цінним, і пристосовує до вистав своєї трупи. Як режисер, він будував усю роботу над виставою на акторському ансамблі й акторській техніці, що слугувала передачі яскравої характерності персонажа, велику увагу приділяв барвистості вистави, не цураючись і натуралістичних деталей. «В його поставах п'єси, особливо мелодрами, подавались як барвисте етнографічне видовище, в піднесеному романтичному тоні: пристрасті героїв бурхали в яскравих контрастах від горя, розпачу і гніву до мрійності, байдужості, веселощів, що виливалися в українській народній пісні і танках»2, — згадував учень Кропивницького актор І. Мар'яненко.

«З цієї частини свідчень І. Мар'яненка можна встановити, — зазначав В. Ревуцький, — що дійсно театральними принципами Кропивницького з'являлися акторський ансамбль та театральність оформлення. Отже, тут дано наочне підтвердження безсумнівного творчого впливу майнінгенців на нашого режисера, може мимоволі й захоплення натуралістичним стилем їх вистав, що врешті був тоді новим в театральному мистецтві людства»3.

У 60—80-ті роки М. Кропивницький пробує сили в різних жанрах, зокрема досить широко розробляє жанр водевілю, соціально-побутової драми, комічної оперети. Написані ним водевілі «Помирились» (1860), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871, переробка російського водевілю «Лев Гурьіч Синичкин» Д. Ленського), «Пошились у дурні» (1875), «По ре-візії»(1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885, за О. Стороженком) виявляють кращі сторони таланту драматурга. «Темами для своїх творів Кропивницький бере здебільшого події з народного життя; найбільш йому припадає до душі, — писав згодом С. Єфремов, — обробляти окремі малюнки, давати поодинокі образи, так живо схоплені, що, як давно вже завважила критика, іноді здається, ніби задля них тільки й пише автор цілі

^

сцени. Така манера вадить не трохи цілості п'єс, бо мало не всі зводить просто на «драматичні картини» без міцного внутрішнього вузла; але разом надає їм і ту принадну барвистість, що джерелом дсивим б'є особливо в перших творах Кропивницького»1.

Ще одну рису драматургії митця помітив і особливо виділив у вищезгаданій рецензії І. Франко. Відзначаючи прорахунки автора в ранніх п'єсах (зокрема, в плані композиційному), він підкреслює багатство їх мовної палітри: «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного, мови нам не у многих наших писате-лів лучиться подибати. Широкою струєю пливе тота мова в драмах Кропивницького, — автор, очевидно, сам знає свій «дар слова» і любується переливами його чудових красок і блисків. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самосвіти, сиплються безкінечною многотою: деякі сцени автор, здаєсь, тільки для них і понаписував»2. Ця характеристика стосується, зокрема, і комедійної творчості митця.

Легкий жанр водевілю чи оперети-жарту нерідко виходить у Кропивницького за межі розважальності, ускладнюючись і збагачуючись соціальними мотивами. Так, наприклад, у водевілі «Помирились» у цілком побутовому сюжеті звучить такий діалог дочки з матір'ю: «Чи правда, що нібито батько, Господи, як обдирали ту бурлачню ще за кріпацтва? Кажуть декотрі, що було роблять-роблять тією бурлачнею, а як прийдеться до рощоту, то повигонять їх або ще й станового накличуть, щоб заарештував», на що мати відповідає: «Хіба ж ми тільки так робили? Ще ми по-божому обіходились, а он як інші пани, то бувало додержать бурлаків, доки скінчать жнива, а після жнив пов'яжуть їх та доженуть до межі, вліплять їм по стільки нагаїв та й пустять на всі чотири: «Ідіть, кажуть, та хваліть Бога, що вас ув острог не спроваджуємо!..». Такі й подібні моменти переводять твір у жанр соціальної сатири.

Весела комічна оперета «Пошились в дурні» (жарт у трьох діях) теж здобуває прихильну оцінку Франка, який вважає в цілому, що жанр цей виявився для драматурга «відповідним і сприятливим полем діяльності». Полемізуючи з українською критикою, яка оцінила п'єсу досить суворо, Франко вважає її «з кожного погляду досконалою, повною гумору, дії та дотепних ситуацій». Відзначаючи деяку сюжетну неправдоподібність у самій основі (у одного з батьків-сусідів п'ятеро дочок, у другого — семеро, і обидва прагнуть видати дівчат, в першу чергу старших, заміж), Франко додає, що «ця хиба не така ґрунтовна, велика, щоб вона применшувала вартість твору». І вартість Ця в тому, що автор на цій канві зумів «мистецькою рукою виткати



'Ревуцький В. П'ять великих акторів української сцени. — Париж, 1955. С. 27—28.

2Мар'яненко І. Минуле українського театру. — К., 1953. — С. 12. 3Ревуцький В. П'ять великих акторів української сцени. — С. 27—28.

486

'Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917. — С. 340. 2Франко І. Збірник творів М. Л. Кропивницького // Про театр і драматургію. — К., 1957. — С. 146.

кілька постатей, живцем вихоплених з життя, — старих батьків Куксу і Дранка, з яких перший — мельник, а другий— коваль, далі їх підмайстрів Антона і Василя, сільського писаря Скакунця і т. д. На цьому тлі автор змальовує чарівну і справжню українську любовну ідилію двох молодих пар... і... з справжнім сатиричним хистом виведену постать писаря-хабарника і визискувача...»1.

Отже, вже в ранній період творчості М. Кропивницький виявив блискучу майстерність діалогу — як комічного, так і ліричного, природно побудованої драматичної сцени, тонко, виразно окресленого людського характеру. Від твору до твору розширюються і жанрові форми його драматичної творчості.

Класичним взірцем водевілю на українському ґрунті став драматичний етюд Кропивницького «По ревізії» — гостра й дотепна сатира на сільську владу в пореформену добу. Писар Скубко і старшина Василь Миронович — хабарники, шахраї і п'яниці. Проте під владою цих шахраюватих, обмежених «начальників» — сотні селян. Перед глядачем постає деформований, шаржований світ людських стосунків, змалюванню якого поклав початок ще Г. Квітка-Основ'яненко своєю «Конотопською відьмою». Водевіль «По ревізії» у виконанні таких акторів, як М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садов-ський, П. Саксаганський, користувався величезним успіхом у глядача, — і не лише українського, — ставши справжньою театральною класикою.

Із «повнометражних» творів Кропивницького першим була мелодрама «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (1862), яка після численних переробок увійшла до репертуару українського театру під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю». Фабула п'єси нескладна: довкола молодої закоханої пари плете інтриги син сільського старшини Микита. Уподобавши Одарку, він егоїстично й брутально намагається усунути зі свого шляху її коханого — бідного парубка Семена. З почуттям вседозволеності, притаманним скоробагатькам та й ще власть імущим, він змагається за дівчину, анітрохи не зважаючи на її почуття. Блискучий за своїм характером словесний двобій Одарки з нахабним залицяльником. У відповідь на глузування багатого синка з бідності закоханих дівчина висуває справжні духовні цінності, підносить моральні засади, прекрасні й вічні, але незбагненні для Старостенка, чим і виявляє все його духовне убозтво й обмеженість. «Ти багатий дукар, — говорить дівчина Микиті, — а він бідний — і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий — і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця — і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за

'Франка І. «Лихий день» Г. Цеглинського і «Пошились в дурні» М. Кропивницького // Про театр і драматургію. — К., 1957. -— С. 92.

488

холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів і сестер до розуму доводить — і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за це я його люблю!».

У словах дівчини — зовсім інший, відмінний від Микитиного, світ духовних цінностей, тих, які плекав віками народ. І на цьому тлі самовпевненість Микити, його почуття зверхності втрачають будь-який ґрунт, а сам він постає у справжньому світлі як покруч, морально спотворена істота. Хід подій лише увиразнює цю думку автора, а гірке каяття Микити, який помирає у хаті Семена й Одарки, остаточно утверджує її.

Критика відзначала певну співвіднесеність персонажів п'єси молодого драматурга з образами безсмертної «Наталки Полтавки» І. Котляревського (Наталка й Петро, їх щире й вірне кохання, і Семен та Одарка; бурлака Микола — Іван Непокритий, щирий побратим Семена, який замість нього йде в москалі; лиходій Микита — пан Возний). Але в загальній тональності п'єс відчувається суттєва різниця. П'єса Котляревського, написана з позицій просвітительського реалізму, світла й життєрадісна. М. Кропивницький, створюючи свою першу драму в дусі побутового романтизму, загострює конфлікт, наповнює його сильними й страшними пристрастями, густими чорними фарбами малює образ лиходія. Ця підкреслена мелодраматичність окремих сцен і образів й викликала критичну оцінку І. Франка. Згодом навіть у мелодраматичних ситуаціях М. Кропивницький виявляє більше художнього смаку.

Складні морально-етичні проблеми, пов'язані з епохою руйнування старих феодально-кріпосницьких суспільних відносин і зародженням більш динамічних, та не менш жорстоких і прагматичних умов раннього капіталізму, лягли в основу драм М. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і «Глитай, або ж Павук». Перша розповідає про нещасливе кохання дівчини-селянки й поміщицького сина, викриває примарну «рівність», яка нібито настала в пореформену епоху. На перешкоді щастю закоханої пари — справжня прірва соціальних, звичаєвих, моральних відносин. Ліберальні мрії про «сонце свободи» лишилися мріями, і навіть щирість кохання панича Бориса Воронова до Оксани не рятує справи. Письменник показує, як з дівчини знущаються сільські парубки, підбурені пліткаркою Теклею (до речі, образ лихослівної пліткарки, який ніби увібрав усю мізерію й темноту сільського життя, неодноразово виводиться Кропив-ницьким у багатьох п'єсах).

Огиду і жах викликає сцена, в якій парубки хапають Оксану, погрожуючи «відчикрижити» їй косу, «походити біля неї з мазницею», «покрити очіпком зі смітника». Лише двоє з юрби — Степан і Охрім — захищають дівчину. У бійці сторін побито й Оксану. Зазнавши мук

489

фізичних, а ще тяжчих моральних, не зустрівшись із коханим, в нервовій лихоманці дівчина помирає. Борис Воронов теж зазнає знущань: рідна мати на іменинах підпоює сина, а потім переконує його, що він освідчився панночці Ізмайловій і мусить одружитися з нею (дія відбувається у той самий час, коли з Оксаною розправляються парубки). Так розлучають нерівну пару і пани, і мужики.

П'єса Кропивницького головною проблемою, багатьма сюжетними перипетіями й образами перегукується з драмою М. Старицького «Не судилось», написаною роком раніше. Так, розбещена пані Воронова залицяється до молодого агронома Горнова, синового товариша, — як і пані Ляшенкова у Старицького. І тут, і там підкреслюються ненадійність, слабкість переконань і життєвих позицій ліберальних паничів, нездатних відстояти свої погляди і почуття. І в одній, і в другій драмах щире кохання сільської дівчини потоптано, саму її доведено до загибелі; і тут, і там значну увагу приділено такому огидному явищу, як покручі, морально спотворені особи, що пнуться в пани, зневажають чесне трудове селянство, чинять багато зла, — і суспільна атмосфера робиться їх стараннями ще більш задушливою і похмурою. Проблемно-сюжетна близькість п'єс драматургів-сучасників не є наслідком запозичень: подібні сюжети і типаж підказувала їм жива, конкретна дійсність українського села перехідного періоду, пильними, вдумливими обсерваторами якої вони були.

Особливо багато уваги приділяє М. Кропивницький змалюванню цих огидних явищ. Широкий, проникливо-уважний показ загальної деморалізації села здійснений з гіркотою, болем за людину, сумом з приводу бездуховності життя суспільного, громадського. Як отруйні випари, пронизують його заздрість, наговори й оббріхування одних, легковірність і обмеженість інших і створюють густе, темне тло подій — ту атмосферу, яка й робить можливими і психологічно достовірними дикунські розправи під виглядом оберігання усталеної моральності.

Породження вікової темноти і забитості, приниженості і безправності, ниці почуття і брутальні вчинки особливо бурхливо виплеснулись на поверхню саме в період примарної «волі», зникнення старих патріархальних звичаїв і виникнення нових стосунків, вкрай огруб-лених, зумовлених владою «чистогану» (історія із запрошенням пана Воронова на весілля до шевця Гордія Поваренкова, що водить «кум-панію з воспитанними прикажчиками і палікмахтерами», панська покоївка Текля, яка купує собі жениха за 250 карбованців, і жених, якому «всяка наречена підійде, аби гроші...»).