МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

В одній з рецензій на драму часу її створення слушно зазначалося: «Мотив драми — найживіша сучасність. Це картина епохи, яку ми переживаємо, епохи станових чвар з їх численними жертвами. Боротьба інтересів, пристрастей, понять, увесь цей світ громадської й

490

моральної руйнації, що настала слідом за актом звільнення, розходження поколінь, безладдя станових відносин, які щойно формуються, шукання нових шляхів у житті і відсторонення старого — все це знайомі риси сучасності. Одна з багатьох життєвих драм, в яких виражаються і здрібнюються загальні риси сучасної епохи, становить зміст драми Кропивницького. П'єса була надрукована лише у 1903 році»1.

У наступній драмі — «Глитай, або ж Павук» — письменник піднімає також гостросучасну, актуальну тему. Визначаючи її сутність, Франко писав, що це «сумна історія руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого «кулака-мироїда»2.

Образ Йосипа Бичка — справжня знахідка і художнє відкриття Кропивницького. Пояснюючи задум твору письменникові Д. Мордовцю, драматург відзначав, що «автори сценічних творів з українського народного побуту» прогледіли одне дуже серйозне і небезпечне явище поточного життя Малоросії. Як уже й передбачав Салтиков-Щедрін, що «чумазий іде», він, справді, не тільки іде, але вже прийшов на наше здивування не з середовища єврейства, а з свого власного конопельника, «як Пилип з конопель». Це куркуль нової формації, вихований на засадах національного цькування в школах людиноненависництва »3.

Постать Бичка змальована драматургом об'ємно, яскраво, хоча й дещо однопланово, в стилі мелодраматичного лиходія.

Святенник на словах, павук-кровопивця у стосунках із селянами, глитай добре відчуває свою силу і владу. Не тільки у лихварських справах, а і в своєму пізньому коханні до Олени, дружини Кугута, він впевняється саме на них. «Та я задавив би себе своїми руками, — говорить Бичок, — коли б пересвідчився у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони тоді, коли за них не можна купити весь світ? Спалить їх тоді, у воду жбурнуть, на вітер пустить!..»4. І він хитро й сміливо веде інтригу проти Кугута, обплутує його боргами й відправляє на заробітки, а потім обдурює Олену за допомогою фальшивого листа, в якому йдеться про зраду Андрія. Збудивши в жінці ревнощі, він поступово доводить її до падіння, присилує до співжиття. Та це стало, як справедливо зазначає критика (Л. Мороз), самовбивством душі героїні. Не витримавши душевних мук, Олена божеволіє.

'Зоря. — 1883. — № 22. — 28 січ. — С. 3.

2Франко І. Збірник творів М. Л. Кропивницького // Про театр і драматургію. — К., 1957. — С. 147.

3Мордовцев Д. Некто из новой Украиньї // Новости, или Биржевая газета. — 1890. — № 100.

іКропивницький М. Драматичні твори. — К., 1990. — С. 413. Далі, посилаючись на це видання, в дужках зазначаємо лише сторінку.

491

За свої гріхи розплачується життям і сам Бичок: Андрій, повернувшись із заробітків і дізнавшись про всі підступи лиходія, убиває його. Густе мелодраматичне тло подій не заважає авторові створити не тільки соціально, а й психологічно виразний образ глитая (до речі, саме слово «глитай» вперше введене Кропивницьким з народного вжитку). Цьому допомагає насамперед мовна індивідуалізація персонажа, широковживаний прийом контрасту.

Так, особливу огиду в Йосипові Бичку викликає єзуїтськи-лагідна мова, пересипана словами з Євангелія, що різко контрастує з його жорстокою практикою лихваря. «Голубочко», «голубе сизий», «чесная вдово», «милостивий государю мій», «Я християнин і пам'ятаю, що Господь милосердний усіх нас буде судити: праведним він уготує царствіє небесне, а неправедних осудить і покарає!», «А хто ж, государю мій, окрім мене, усіх вас рятує і визволя з усякої оказії!» — ці й інші вирази лише спочатку маскують огидну суть цього павука-кровопивці і постачають йому дедалі нові й нові жертви. Але селяни, які потрапили в лабета глитая, дуже швидко починають розуміти справжню суть, що ховається за лагідними словами.

«2-й чоловік (дія 4, одміна 1-ша)... І не зоглянешся, як виросте така сума, що й діти і внуки не одроблять[...] Обдира, та ще й здорово обдира! Хто раз попався у його лещата, годі вже пручатись! Усе село у кормизі. Це ще гірш настало, як за кріпацтва!...» [152].

І останній, дуже промовистий штрих. Розправляючись з Бичком, Андрій з гнівною іронією говорить:

«Люди добрі, мир хрещений!.. Дивіться, дивіться, як знущаються над нами ті, що правдою торгують і Бога купують!.. Дивіться, в нього хата повна образів і лампадок!.. Церква — не хата! Він і Богу молиться по тричі на день, і поклони б'є, і цілу обідню вистоює навколішках!.. А ми, сліпий народ, як-небудь лоба перехрестимо і в церкву не вчащаємо, через те й не уміємо так праведно по-Божому жить!» [Ї64].

Палітра п'єси, побудованої на гострих контрастах, різка, плакатна, чорно-біла. Лицемірство і підступність протистоять тут наївній простоті й довірливості, зажерливість — щирій доброті, безкорисливій дружбі. Композиція і цієї п'єси лежить у руслі драми-інтриги, а зважаючи на кривавий кінець, — і мелодрами. Проте життєвості, нев'янучої привабливості їй надають точна, виразна мовна характерність, досконалість окремої сцени чи епізоду, блискучий експресивний діалог і монолог.

Незважаючи на цензурні перешкоди, п'єса мала багату сценічну історію, починаючи з вистав, де центральні ролі Бичка і Олени талановито виконували М. Кропивницький і М. Заньковецька.

У 80—90-ті роки Кропивницький створює соціально-побутові драми і комедії «Дві сім'ї» («Де зерно, там і полова», 1888), «Олеся», «Зайдиголова» (1889), «Перед волею», «Чмир» («Чумазий», 1890), у

492

яких продовжує розробляти проблематику ранніх п'єс і вводить нові мотиви, залишаючись на художніх принципах побутово-реалістичної драми.

У п'єсі «Дві сім'ї» зіставляються два родинні уклади: в бідній родині — лад і взаємодопомога, а в сім'ї багатого Самрося Жлудя — сварки й ворожнеча. У творі виділяються яскраві образи Самрося і його молодої дружини Зіньки. Перший є продовженням низки образів «чумазих», впевнених, завдяки грошам, у своїй повній безкарності, самосудствує в домі. Він ненавидить усякі, хоча б найменші прояви освіченості, і без міри вихваляється правом сильного — можливістю здійснити всі свої, бодай найдурніші, забаганки. «Я хочу по-мещикувати, — заявляє він, — бо мені вже обридло міщанське коліно. Нема мені у тім сусловії простору... Зроблюсь помещиком на всю округу...». Під цими мріями — твердий ґрунт, бо Самрось, успадкувавши 70 десятин землі, хоче з «кумом-лавошником» взяти землю в оренду і запанувати над усією округою. «А мамаша грошей дадуть... — захлинається він. — Куплю мамаші хваїтона, зонтика, щоб і в хаті під зонтиком сиділи...».

Самодурство Самрося виміщується насамперед на його близьких і рідних, зокрема дружині, про яку він говорить: «А мене оженили... Тепер б'ю Зіньку, помщаюся за свою волю!.. Вона мені, анахтема, мов поперек горлянки стала!». Сам жертва несправедливості, він чинить ще більшу несправедливість щодо слабшої людини, всіляко збиткується з неї.

Та Зінька — характер небуденний. Вона не схожа на інших сільських жінок з їх віковою темнотою і затурканістю, рабською покірливістю волі сильнішого — чоловіка, свекрухи, — має виразні прояви самосвідомості, людської гідності. Таємно кохаючи Романа, молодшого чоловікового брата, вона в цьому почутті черпає силу витерпіти хатнє пекло. І разом з тим добре розуміє своє трагічне становище і несправедливість, вчинену проти неї. На слова подруги дівочих літ Ганни — «як вже там не скоїлось, а закону не переламаєш, бо гріх», — Зінька обурено відповідає: «Закону? Не вмію я тобі розказати... Коли сама з собою міркую, то все в мене говоре, що нема ніякого закону у моїм вінчанні... Хіба по своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв'язала з ним свою руку? Пригадай, Галю, як везли мене до вінця, мов на заріз: сторгували й продали, ніби поле чи деревину... Чий же це гріх?.. Молодий вік мій занехаяли, знівечили моє життя... Це мій гріх?.. Взяли дитя недоросле, дівча нерозумне і стратили! Чий же це гріх?..» [209].

Безпросвітно принижене, тяжке становище Зіньки, яку видали у 15 з половиною років заміж, для сім'ї Жлудів — правило, а не виняток. Винятком є її вчинок — самогубство у день Романового весілля (втрачено останню надію на приязнь, а може й любов коханого, на зміни у своєму становищі). Та в загальному темному, каламутному

493

вирі життя, де нечастими гостями є сильні безкорисливі почуття щира дружба і взаєморозуміння, палке прагнення щастя, любові 1 добра, і таке ж сильне небажання миритися зі злом — це лише малопомітний епізод. Але він є характерним проявом загальних негативних тенденцій.

Поза сімейні межі не виходять події і в драмі «Зайдиголова». Саме в сім'ї, як в основній частці суспільній, найвиразніше відбилося те нове, чим характеризувалось життя України 70—80-х років. Швидко відбувається капіталізація села. Та «кумерція», прибутки, збагачення захоплюють душі багатьох селян. Поява у селі «зайдиголови» — шинкаря Агапона з дружиною Вівдею — прискорює цей процес. Захоплені одним — жадобою наживи — вони отруюють цією пристрастю всіх, з ким спілкуються, заходять у будь-які стосунки. Досить було дружині чесного й заможного селянина Захарка Лободи Гапці зблизитися з Вівдею, як її захоплює жадоба грошей, багатства: вона готова зруйнувати щастя сина, знівечити долю його коханої — сироти Домахи, аби породичатися з багатіями, що «свій шиночок мають».

М. Кропивницький психологічно обґрунтовує поведінку Гапки: вона з тих завидющих, егоїстичних натур, що вічно нарікають на долю, зневажають нажите чесною працею (попрікає чоловіка, що не вміє жити), переконана, що «краще зазнати на своїм віку достатків, ніж кохання». Крутійства Гапки розбиваються у зіткненні з непохитною чесністю і твердою волею Захарка. Мудрий, спокійний і людяний, чесний і розважливий господар, він рятує і свою, і синову сім'ю від зруйнування, змушує дружину і слабовольного сина припинити стосунки з родиною шинкаря. Завершуючи цю непросту сімейну історію, драматург вкладає в уста Захарка Лободи слова: «От і щастя, от і талан! Дивіться, дітки, приглядайтесь: де той талан, те щастя, як не в своїй сім'ї». Моральні повчання І. Котляревського в інших історичних умовах, під пером іншого драматурга, прозвучали так же світло й переконливо.