МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

дівчини Марини, один лише син Зінько, чим і викликає гнів батька. «Мій плант такий, — обурено вигукує старий Пшінка, — щоб при-кажчиківна була мені невісткою!». Як і Самрось Жлудь чи Конон, він швидко навчився самодурствувати.

Та панувати новоспеченому чмиреві доводиться недовго: кум, з яким він вступає в торговельну спілку, користуючись його безграмотністю і повним невіглаством у комерційних справах, оббирає його до нитки, переводить усі гроші (шість тисяч братової спадщини) на свій рахунок. Темний Демко врешті-решт залишається тим, ким і був — ремісником-бондарем, який має одне-єдине багатство — «скусні» до всякої роботи руки. Вся історія виглядає побутовим анекдотом — і в тій частині, де ремісник пробує «перевернутися» на пана, і в тій, де його, наївного дурня в комерції, блискавично обдурює й оббирає свій же брат — Овсій-лавочник.

У фіналі п'єси «бісовим спокусам» протиставлено одвічні християнські цінності, людську совість. Зазнавши краху в комерції, батько згадує про непокірного сина:

«Д є м к о. Зіньку, сину мій! (обійма його). Одурено мене, обморочено, знов наг я, як птах!.. Бідні ми, сину, бідні!..

Зінько. Ні, тату! Бідний той, що в болоті сидить; а чоловік, доки на ньому хрест, — не бідний!».

Очевидно, саме через акценти на християнську мораль п'єса не пропагувалася в попередні роки, а в критиці вся увага зосереджувалась на одіозності постаті куркуля.

Тему скоробагатьків, нових «панів-землевласників» із шинкарів і прикажчиків, що посідають місця розорених дворян, продовжує розвивати драматург і в комедії «На руїнах».

Маєток потомственного пана Смородини, закладений і перезак-ладений, купує з публічних торгів його прикажчик Прокіп Шклянка. «...Ему и не особенно много пришлось доплатить... — зауважує Смородина. — Покойньїй мой батюшка жил не так, как в настоящее время должно жить, позтому наделал массу долгов... а уж я прикон-чил», — з сумом констатує молодий пан. Дія комедії розгортається довкола наміру пана продати також меблі і все хатнє та двірське начиння. Створюється своєрідний аукціон: сам Шклянка, основний покупець, який дозволяє цей аукціон лише з метою з'ясувати справжню вартість речей; Гершко і Шльома, місцеві швець і кравець, а заодно дрібні спекулянти, і німець-колоніст Пфейфер. В ході аукціону розкривається все: характери персонажів, їх потаємні наміри і принципи, або, як говорить один з персонажів комедії, «свій хун-дамент». І він у всіх один — це зиск, вигода, бажання дешево купити дорогу річ.

Усіх обводить довкола пальця той самий Шклянка, який домовляється зі Смородиною набавити після торгів «гривеник на рублик» і

499

залишити все добро за собою. Пробує новітній герой «провернути» й ще одну справу по ходу дії: висватати старшу дочку Хвесю за розореного пана Смородину («в гільдію запишусь, дочка дворянкою стане»). Та тут планам прикажчика не судилося збутись: Смородина відмовляється від такої честі, чим немало обурює Прокопа і його дружину Параскеву. З цього приводу виникають численні комічні сцени.

«П араскева Митровна. Ач, злидень, обшарпанець!.. То чого ж йому тут засиджуватись, швидш його здихайся!..

Ш к л я н к а. Учений, воспитаний!..

Параскева Митровна. Не вміла капосна дівчина привабити, не вміла. З лиця, як і я, вдалася, та натурою зовсім не в мене. Он яка я була колись!.. Бувало, покійничок (йдеться про старого пана Смородину. — Авт.) у залицянні каже мені: «Хочеш, Паша, я розведу тебе з Прошкою і сам оженюсь на тобі?».

Ш к л я н к а. Оцього-то вже ніколи він не казав!» [423].

Закінчується комедія «На руїнах» повною перемогою на торгах нового господаря Шклянки: інші претенденти на «небель» і «окопажі» змушені відступити. «Комерчеський розум» прикажчика перемагає, як переміг він у економічній боротьбі з паном у цілому (зокрема, зіставляючи хазяйнування старих панів і свого власного). Чимало у міркуваннях чи «філософії», як називає це Смородина, нового господаря є слушного, хоча б роздуми про численну панську двірню. У відповідь на обурено-іронічну репліку старого панського лакея Ти-хона «ловкі пани повилуплювались» (мовляв, несправжні, не тримають прислуги) Прокіп говорить: «Ціла юрба зосталась оцієї наволочі, дармоїдів — нащадків панської примхи!.. Лізе до тебе у вічі, клянда, скимлить, щоб взяти його хоч за шматок хліба... а роботи ніякої з нього не питай... Оця гаспидська хабота і знищила панів; вона їх зтріскала!.. Щоби годувати десятками отаких лежнів, то треба ж мати миліони капиталів, та й тих не вистачить!..» [418]. Такі ж проникливі міркування Прокопа про хліб, що продавався панами задешево на корені, про дорогі, розорливі поїздки «до Петенбурху», навіть про м'які меблі, які роблять панів «вутливими і млявими до праці». Не обминає його гострий розум і поводження сусідів-вискоч-нів, скоробагатьків, які надто поспішно і невміло заводять панські порядки й на цьому розоряються.

Отже, розуму, практичного життєвого глузду, спостережливості й проникливості новому господареві не позичати. Проте цьому персонажеві через відомі причини не дано було розвинутись ні в історичній дійсності, ні, відповідно, в літературі. Тавро куркуля-мироїда затінило всі інші його риси.

У комедії «Супротивні течії» (1900) наперед винесена така суспільна тенденція, як потреба грамотності, просвіти. Дочка селянина Андрія Хилька Надежда вчить грамоті сільських дітей, а також — крадько-

500

уіа — немолодого селянина Гаврила, парубка Логвина і навіть свого батька Андрія. Хоче навчитися грамоти і соцький Прохор, — йому вкрай дошкуляє, що не вміє він прочитати керівні «предписанія». Прагнення просвітитися, хоча б на рівні початкової грамоти, — справжнє знамення часу, що характеризує новий, більш вільний і незалежний спосіб життя. Проте селянська темнота і заскорузлість не поступаються новому, тягнуть назад. Особливо повстають проти нових віянь люди із застарілими поглядами, отупілі пияки, нероби, обмежені жінки, що знаходять «духовну» поживу у плітках, оббріхуваннях, наговорах (яскравим представником такого типу жінок є у п'єсі Текля). Так, п'яниця й базікало Гаврило, що проживає всі заробітки сина, пускає по селу поговір, що й Надежда й матір її — відьми. Дурна, дика плітка трохи не наробила біди, коли п'яна компанія — староста, писар, Федір і його недоумкуватий син Демид, бояри й дружки (Демида саме женять) — попадала з воза саме біля Андрієвої хати, а дехто при цьому й скалічився. Щоправда, такі весільні оказії на селі не новина. Про це говорить сам Гаврило, даючи «рецепти порятунку»:

«Гаврило. Треба тільки намочити горілкою рушника або хустку, обв'язать голову, і завтра буде здоров. Я старостую більш трицядка років, так траплялося не раз, що обом — молодому й молодій — голови попровалюють, то зараз намочиш рушника горілкою, обв'яжеш голови, і завтра все, як слід, благополучно!..

Народ. А бува-бува!..» [477].

І ось через таку чергову подію буйні гості доходять висновку, що «тут не без причини, тут пороблено!». Дівчині загрожують розправа, глум, і тільки поява панни Ольги, щирої приятельки Надіїної, зупиняє п'яний самосуд. Так супротивні течії — темноти й породженої нею дикості з одного боку, і нового, більш осмисленого життя, з іншого — на цей раз не зіткнулися у кривавій сутичці, що нівечить людські долі і життя. Все закінчилося, згідно з законами жанру, мирно. Проте трагічний фінал був десь зовсім поряд. Як говорить один з героїв твору Логвин: «Коли б панна не з'явилися, то без душогубства не обійшлось би».

Деградацію особи під впливом багатства показано і в п'єсі «Старі сучки й молоді парості». П'єса завершується гротескним малюнком: «купець з кріпаків» Кирпа помирає на купі грошей. У комедії «Ма-маша» не сміх, а скоріше жах викликає взаємна ненависть членів однієї родини, затяжна хатня війна, яка деформує людську (особливо молоду) душу, руйнує нормальні людські стосунки.

Комедії Кропивницького мало відрізняються від його драм. Та ж «серйозна» проблематика: розкриття сучасних письменникові суспільних явищ диференціації села, зміни типу сільських господарів, становлення земельної буржуазії з представників третього стану і увесь трагікомізм супровідних явищ і ситуацій, економічних і моральних —

501

ось об'єкт його уваги і предмет зображення. Мало різниться і поетика творів. Сміх у комедіях драматурга — гоголівський сатиричний, гнівний, пекучий сміх крізь сльози, це прагнення випалити ним болячки народного життя. Останнім комедіям М. Кропивницького, проте, бракує легкості, природного гумору, іскрометності; висміювані персонажі ніде не піднімаються до рівня таких безсмертних типів, як Мартин Боруля з однойменної комедії І. Карпенка-Карого чи Голохвастий у М. Старицького («За двома зайцями»).

Повсякчас засобом комізму у Кропивницького є неймовірно перекручена, калічена мова, сумнозвісний «суржик». Так, у комедії «На руїнах» правильною російською мовою говорить поміщик Смородина, більш-менш нормально українською розмовляє родина Шклянки; решта персонажів до неймовірності на всі лади — німецький, єврейський, псевдоросійсько-лакейський — калічать мову. Через велику кількість таких перекручень цей прийом втрачає своє художнє значення як засіб гумору, втомлює. Сам М. Кропивницький відчував, що його комедії за всієї животрепетності їх проблематики якось «не витанцьовуються», що вони важкуваті й для сцени малопридатні. «А знаєте, — пише він Б. Грінченкові 24 червня 1895 року, — у мене не те що опадають руки, а щось таке діється, що я й не вмію вимовити: охота не охота, одчай не одчай, а щось погане.

Пам'ятаєте, казав я Вам, що написав комедію «Супротивні течії»? Я її кинув у скриню на спід» [592].

Драматург робить ставку на злободенність. В листі до В. В. Умано-ва-Каплуновського від 7 березня 1906 року він пише про свою нову драму «Розгардіяш»: «Пьеса написана на злободневную тему, с нату-рьі, взвинченности нет... Старьіе мои пьесьі, благодаря изменившему-ся так бьістро и, пожалуй, неожиданно направленню, принесли мне в зтом году почти на 1000 р. менее прошльїх годов, а ведь зто моя пенсия... Надо писать на новьіе темьі, да и грешно, впрочем, замал-чивать...» [594]. Проте злободенність, вихоплена з натури, робить погану послугу М. Кропивницькому: по-перше, твори не «відстоюються» і втрачають на художності, а по-друге, сьогохвилинність подій викликає посилену увагу цензури і як наслідок заборону п'єси. Та й, як відомо, застарівають найпершими саме найбільш злободенні твори.