МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Хоча конфлікти п'єс М. Кропивницького лежать у сфері родинній, та суть їхня ширша, і корені їхні у житті соціальному, суспільному. Цій широті охоплення життя не сприяла структура драми-інтриги, і драматург поступово відходить від неї, що зазначав, зокрема, І. Франко. «Акція драми «Дві сім'ї», — писав він, — розвивається дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідності характерів» [41, 398]. Так само і в талановито написаній студії з народного життя «Зайдиголова». «Театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів» [41, 397]. Вітав критик і натуральність дії та вміння створити на її основі «ряд театрально ефектових сцен». Обидва твори — «Дві сім'ї» та «Зайдиголова» — він вважав кращими у творчості драматурга.

Світлий характер жінки, яка поривається до щастя, волі, розумного, осмисленого життя, змальовує письменник у драмі «Оле-

494

ся». Тут доля молодої героїні складається щасливіше, ніж у драмі «Дві сім'ї». Олеся — дочка розбагатілих селян, які, проте, ще не втратили через багатство здорового глузду, народних коренів, хоча й добре відчувають свою силу, «панське» становище. Розмовляючи з одним із численних новоспечених женихів дочки, батько, Кіндрат Балтиз, говорить:

«Придане вам муляє очі? Положим, що гроші всьому голова... Ще позаторік оті панки, що тут навкруги мають клаптики землі, надимали проти мене губи, немов недобачали мене; а тепер, коли господь благословив мої труди, коли я здобув оцю земельку, то вже вони повернулись до мене очима; я вже не хочу з ними чоломкатись, а вони самі хапають мене за руку... Виходить, що і фортуна повернула колесо у наш бік, і копитали щось обозначають... Ви, паничу, чоловік без званія, а ми піднялись вгору настільки, що ніби й на панів закандзюбилося...».

Конфлікт, який виникає у драмі, — морального плану. Колишній хазяїн маєтку Леонід Загрива живе у своєму, проданому з торгів Балтизові, будинку, маючи намір продати й меблі з аукціону. Ситуація життєва, хоча й незвична: пан живе у мужика, з його ласки. Вона викликає плітки, розмови на селі, заздрість до мужика, і все це по-справжньому хвилює героїню твору — молоду дівчину Олесю. Вона прагне розібратися і в своєму ставленні до батька, і до ситуації, що склалася. Найбільше мучить її людський поговір про те, що земля Леоніда Петровича коштувала вдвічі дорожче тієї ціни, за яку з торгів купив її батько. «Як же так, Марфушо? — говорить вона подрузі. — Це, стало бить, притисли людину до стіни і взяли за горлянку?». Допитуючись у матері, як була куплена земля поміщика, вона починає розуміти суть справи: «Кажуть, що на торги ніхто навіть не явився, ніби щось скрутили, чи що?.. І земля дісталась таткові задешево... Це ж виходить, очевидячки, будувати своє щастя на чужім безталанні?» [310—311].

Доччине бажання з'ясувати справу, вивести всіх на чисту воду змушує хвилюватися, глибоко переживати і матір, і батька. Отже, моральні питання й у вік чистогану, купчих і закладних, процентів і боргових розписок не є такою вже примарною силою, як вважають, і М. Кропивницький виразно доводить це.

Ще більше лякаються батьки Олесі, дізнавшись, що у часописі «Світ» з'явилося повідомлення: «Леонід Петрович у Харкові в гостиниці застрелився» — і лякаються недаремно, бо Олеся, вражена звісткою, у самогубстві Загриви звинувачує батька і, в обуренні й відчаї, теж готова «з кручі в річку головою!». Проте драма закінчується без мелодраматичних ефектів, майже ідилічно. Схвильований, настрашений Балтиз обіцяє відпустити дочку вчитися. «Іди, куди тебе веде твоя думка, — благословляє він Олесю, — довчайся, вишукуй довіч-ньої правди, а потім повчатимеш і нас. Ми, й справді ми трохи винні проти тебе через те, що не відаємо самі, що творимо...» [355]. Ніжно

495

прощаючись з селом, друзями, батьками, Олеся тішиться надією, що невдовзі «окріпнуть і зміцняться її сили». Очевидно, цим фіналом драми М. Кропивницький хотів показати, що не лише домашня отупляюча кабала чи загибель чекає селянських дітей, зокрема дівчат, а й інші, світліші, перспективніші шляхи. «Загальне художнє враження, — зазначав один із рецензентів, — і враження останньої її сцени, саме з боку ідеї, змушує визнати її однією з найкращих п'єс малоросійського репертуару і кращою з п'єс М. Л. Кропивницького. Виходячи з театру по закінченні «Олесі», ви почуваєте в собі піднесення проявів людяності, духу всепрощення й задоволення чуття людської гідності»1.

Цікавим, оригінальним є у драмі образ новітнього господаря Кіндрата Балтиза. Критика попередніх часів, виходячи з класових позицій, намагалася всіляко очорнити його, поставити в ряд типових куркулів-глитаїв, а кожен порух його душі, кожен вчинок представити як холодний розрахунок заради матеріальної вигоди («Він удає з себе люблячого батька..., піклується про освіту дочки, щоб стала вона дворянкою»)2.

А тим часом у образі Кіндрата Балтиза не можуть не привернути увагу такі риси, як гострий розум і спостережливість, проникливе вміння аналізувати хиби й помилки при веденні господарства сусіда-ми-поміщиками, точний розрахунок, уміння проявити ініціативу, над чим охоче кепкує колишній пан Леонід Загрива, який, на відміну від Балтиза, тільки й умів, що промотати маєток. Не можуть не приваблювати в Кіндратові й невсипуща працьовитість, уміння дбати про справу й про сім'ю. Однак у російській дійсності на таких людях — першопрохідцях, піонерах капіталістичного виробництва — здавна лежить каїнове тавро: адже, за словами того ж Балтиза, «Господь благословив їх труди», вони забагатіли... І це давало підстави оцінювати таких людей однозначно негативно. А тим часом «егоїзм самоутвердження, — як зазначалося на межі XIX і XX ст.,— велика сила: саме вона робить західну буржуазію могутнім несвідомим знаряддям Божої справи на землі»3.

Проте не так сприймалися, повторюємо, подібні явища і подібні люди російською інтелігенцією, зокрема тією її частиною, яка вважала себе «прогресивно настроєною», революційною. Люди практичного розуму, підприємці, люди дії, на яких фактично тримається життя, тут були не в честі. Не зображувала таких героїв і література, а якщо й зображувала, то лише в негативному плані. Звідси й небажання М. Кропивницького змальовувати позитивного героя серед діячів нового капіталістичного світу, й невизначеність його позитивної про-

1Корифеи украинской сценьї. — К., 1901. — С. 50.

2Історія української літератури: В 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 319.

2Гершензон М. О. Творческое самосознание // Вехи. — М., 1991. — С. 107.

496

грами у цьому плані, і остаточне, традиційне інтелігентське уповання на просвіту.

Отже, надії на героя — ділову людину — відкинуто, залишається тільки утопічна віра в освічену прийдешність. Мине, мовляв, час, прийдуть нові люди, такі, як Олеся — з чистою душею й добрим серцем, освічені, знаючі, які й тих егоїстів, що їх хлібом годують, перевчать і ушляхетнять. Але навіть і така наївна програма влаштовувала глядача, який не хотів бачити майбутнє лише у кривавому кошмарі революції. (До речі, саме такі акценти з іще більшою силою розставлятиме у своїй драматургії і Карпенко-Карий.)

Проте утопічним мріям про майбутнє поліпшення життя під впливом освіти не завжди судилося здійснитися. І письменник це також бачив. У драмі «Замулені джерела» (1895) делікатна, освічена (вчилася в інституті) дочка полковника Женя, захопившись народницькими поглядами, прагне «зблизитися з народом», відвідує сільські вечорниці й врешті виходить заміж за сільського парубка Конона. Та Конон — покруч перехідної доби — шукає не родинної злагоди, «дружби в праці» чи «гармонії почуттів», а одного — грубих грошей, великого посагу. Отримавши за Женею лише 270 крб, він лютиться, б'є молоду дружину, приковує до стовпа — всіляко знущається з неї. Викінчений тип брутального, жорстокого негідника, він звіряється такій же, як і сам, розбещеній жінці крамаря Фіоні: «Давай мені осюди, у жменю, копитали, тоді і кохання піде по всій хормі. Ти хочеш зо мною в законі жити, так спершу купи мене: коли продавати себе, так продавати за велику ціну! А не заплатиш, так ти мені без надобності...».

У цій п'єсі зображення темного царства досягає апогею: потворні у своїй зажерливості і всілякій ницості старий Зажеря, крамар Тіпка, Фіона, поміщиця Нарциса Павлівна, нянька Жені Мокрина, молодий солдат та ін. Цей паноптикум бездуховності здатен довести до відчаю людину, яка прагне жити за іншими принципами, якій світять інші ідеали. І дійсно, у відчаї Женя зважується на злочин — убиває ненависного їй Конона. Це трагічне рішення молодої жінки виросло з темної каламуті життя, його потворності й дисгармонії.

П'єсу довго не ставили на сцені: цензура побоювалася, що твір дасть привід «публіці з простонароддя до глуму над вищими станами імперії». Та й, крім того, картини сільського побуту, схоплені проникливим оком драматурга і точно відтворені, справляли надто вже похмуре, гнітюче враження, надто били у вічі своєю потворністю.

На варіанти п'єси під назвами «Загублені душі» і «Метелик» відповідь цензурного комітету була одна: «К представленню признана неудобной». П'єса була опублікована лише у 1931 р. (під назвою «Метелик»), а поставлена 1957 р. під першою назвою у Кіровограді, в обласному театрі ім. М. Л. Кропивницького.

497

У 1899—1900 роках драматургом були створені ще дві оригінальні п'єси (перша доопрацьована з варіанта 1878 р.) — «Беспочвенни-ки» і «Нашествіє варварів» — обидві з життя провінційних акторів. Незважаючи на актуальність і прекрасне знання автором цієї теми, великого успіху п'єси не здобули. Перша після двох вистав була знята з репертуару, друга, хоч і ставилась до 1905 року, невисоко оцінювалась театральною критикою. Прокладав собі дорогу новий психологічний модерністсько-символістський театр. Прийоми побутового театру, особливо в розкритті життя інтелігенції, інтелігентських тем і проблем, видавалися публіці вже малоефектними, застарілими.

Поряд з оригінальними творами М. Кропивницький створює у 80—90-ті роки низку інсценізацій та переробок: за поемою Шевченка «Титарівна» — «Глум і помста»; «Вій» і «Пропала грамота» за М. Гоголем; «Вергілієва Енеїда» за І. Котляревським; «Вуси» за О. Сторо-женком; «Підгоряни» за І. Гушалевичем. Усі ці твори високосценічні, деякі залишаються в репертуарах театрів і понині.

У 1900-ті роки драматург продовжує розробляти традиційну вже для нього тему сільських негараздів, започатковану епохою «голодної волі» і швидкої капіталізації українського села, хоча тональність зображення дещо змінюється. З'являються в драматургії М. Кропивниць-кого і нові теми. В 1904 році він пише історичну п'єсу «Чайковський, або Олексій Попович» (за мотивами роману Є. Гребінки «Чайковський»). Широким потоком полилася і комедійна творчість М. Кропивницького, розпочата переробкою відомої комедії Мольєра «Жорж Данден» — «Хоч з мосту в воду головою». Далі з-під пера драматурга з'являються оригінальні комедії «Чмир» («Чумазий» (1890), «На руїнах» і «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки і молоді парості» (1903), водевіль «Дійшов до розуму» (1909). Ближчою до жанру комедії є й п'єса «Голомозий» (1908), яку автор назвав драмою.

Негаразди життя, що супроводжують суспільний розгардіяш і фактично зумовлені ним, представлені тут не в мелодраматичних і трагічних тонах, а в гумористично-сатиричних. Очевидно, змінилося ставлення в суспільстві до подібних проявів «нової моралі», до «нових героїв» наживи: замість жаху вони стали викликати сміх. Всесильність скоробагатьків показала свою обмеженість, самі вони — свою вичерпаність. І саме ці моменти стали предметом зображення митців.

У комедії «Чмир» («Чумазий») показано переродження доброго майстра-бондаря, чесної й працьовитої людини, на неробу-п'яницю під впливом «багатства» — одержаної по братові спадщини. І не тільки Демка Пшінку, а й усю його родину — дружину Варку, дочку Вус-тю — неначе ґедзь вкусив: вони пнуться в пани, калічать мову, маніжаться й пишаються понад усяку міру. Зберігає природне поводження й щирість почуття, зокрема до своєї коханої, сільської

498