Творчість Г. Гейне, Детальна інформація

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані… [7, 368]

Іван Франко по-дослідницькому поставився до відтворення художньої форми поезій Гейне. Аналізуючи в передмові ритміку поеми “Німеччина”, він писав: “Щоби хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти вуха одностайним амфібрахічним розміром, як се бачимо, наприклад, в російському перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні з ямбічними”[4, 1985]. Важко було б чекати від Франка, щоб він у ті часи знайшов український еквівалент ритміки Гейне. Але й те, що він зробив, дозволило йому дати читачеві уявлення про енергійну звучність вислову, властиву оригіналові:

У Ахені в брамі на пошті є щільд –

Там прусський орел розпростерся

І злобно так глипав на мене. От ще

Кого не люблю з всього серця!

Пожди лишень, птаху поганий, колись

Тебе ще я в руки спіймаю!

То я з тебе пір’я живцем обскубу

І кігті тобі обрубаю. [4, 368]

Франкова збірка перекладів політичної сатири Гейне поклала початок низці публікацій творів цього жанру. Чи не найвагомішою з цих публікацій була поема Гейне “Атта Троль” у перекладі Лесі Українки. Працю над цим перекладом поетеса розпочала ще наприкінці 80-х років, але поема побачила світ лише 1900 року на сторінках “Літературно-наукового вісника”, а ще через три роки була передрукована у виданій у Львові збірці “Атта Троль. Раткліф. Балади” (трагедію “Раткліф” і балади переклав Максим Славінський (Максим Ставинський).

В інтерпретації Лесі Українки поема Гейне набула властивого оригіналові способу виразу думки, заясніла відблисками гейнівської іронії:

Часть в світі чесні люди

Не конечне гарно пахнуть,

Слуги ж панські уживають

Завжди амбру та лаванду,

Від людей, душою чистих,

Часто тхне зеленим милом,

На негідному ж створінні

Аж блищить олій рожевий. [4, 185]

Поему “Атта Троль” подано в цьому виданні в перекладі Лесі Українки. Незважаючи на те, що тут трапляються окремі слова та наголоси, які в наші дні вважаються відхиленням від норм літературної мови, переклад Лесі Українки зберігає свою художню вартість і водночас є свідченням важливого етапу засвоєння творчості Гейне українською культурою.

Переклади Максима Славінського, загалом гарні. Часом хибують на діалектні форми (“Фіалки сині, чарівні, як меї жінки очі” – “Рицар Олаф”) та на прояви українізації. Наприклад, героїню “Азри” перекладач зве то “султанівна, ясна краля”, то “княжна” [4, 185].

Іван Франко і Леся Українка, працюючи над Гейне не обмежувалися тим, що було опубліковано в згаданих книжках та в періодиці. В архіві Івана Франка зберігається чимало перекладів поезій Гейне, виконаних у 1877-78 роках. Частину з них було надруковано у збірці “Думи і пісні найзнатніших європейських поетів” (1879 рік). Деякі ж переклади Івана Франка і Лесі Українки дійшли до читача тільки в радянську епоху.

Історія дожовтневих українських перекладів з Гейне знає багато визначних імен. Наприкінці ХІХ століття ліричні твори німецького поета перекладають Пантелеймон Куліш, Микола Вороний, Михайло Коцюбинський, Павло Грабовський.

Деякі вірші Гейне набули в Україні такої популярності, що стали народними піснями. Так було з романсом “Коли розлучаються двоє” в перекладі Максима Славінського, так сталося й із піснею “Я бачив, як вітер берізку зломив” – поезією “Розбите серце” в перекладі Александрова.

Вже після смерті Пантелеймона Куліша у збірці “Позичена кобза”, виданій у Женеві (1897), було опубліковано кілько перекладів ліричних поезій Гейне. На відміну від багатьох інших перекладів Куліша, що наближалися до переспівів, твори Гейне в його інтерпретації зберігають і ідейний зміст, і прикмети стилю оригіналів.

Як увечері блукаю

По задуманім гаю,