Художній розвиток Дніпрової Чайки, Детальна інформація

Письменниця  ще  на  межі  ХIХ -  ХХ  століть  відчула  (чи  зрозуміла),  що  життя  має  бути  не  лише аскетичною  самовіддачею  в  ім’я  нехай  і  соціально вагомої,  необхідної  доктрини.  Вона  відчула, що  життя  кожної  індивідуальності  насамперед  має бути  -  її особистим  життям,  що  у  багатотисячолітній  історії  людства  неухильно  зростає  вага  людського  “я”  і  це  не  забаганка  окремої  особистості  чи  груп  особистостей:  збільшення  ваги  неповторного  людського  “я”  -  це  теж  закономірність  руху  людської  цивілізації.

Персонажі   Дніпрової  Чайки  доходять  висновку,  що  суспільство  не може  і  не зможе  бути гармонійним, збалансованим  без  щасливого  індивідуального  “я”,  без  психологічно-соціальної  реалізації   кожної   людської  сутності.  Письменниця  впритул  підійшла  до  проблеми  гармонії  “я”  особистості  та  долі суспільства,  “я” особистості  та  долі нації.  Самопожертва  стає  абсурдною  драмою,  коли вона  (самопожертва)  побудована  на  деіндивідуалізації,  на  самонівелюванні, коли  губиться,  гасне  неповторність аури  кожного  індивідуального  “я”.

У  цьому  річищі  розмірковує Антоніна  Павловна  -  персонаж  з  психолого-інтелектуального оповідання  “Тень  несозданных  созданий”  і  палко,  з  певною патетичністю  й  болем-самоаналізом,  виголошує, звертаючись  до  гурту, такі думки:

“Ви  молоді!  Не розмінюйте  сили  своєї  душі!   Не  давіть  її, яка  б  не  була  вона, во  ім’я  хоч би  й  найсвятіших  речей,  бо  й сама  святощ оскверниться  жертвою самовбивства  і  дасть  вам, замість  вінця, тільки  гризоти  своєї  совісті  -  чуєте?  -  своєї  власної,  сидячої  там  на  самому  споді  совісті,  не моралі,  не  суду  людського”  ( 2  ,  57 ).

Антоніна Павловна  -  ця, як  вона  сама себе  називає,  “тень  несозданных  созданий”,  напрочуд  обдарована натура, що  повною  мірою  так  і  не  змогла  себе  реалізувати,  -  з  фатальною гостротою  відчуває  потребу  для  непересічної  особистості  у  гармонії  її  внутрішніх  сил  з  їхнім  зовнішнім  спрямуванням.  Вона  послідовно  й  натхненно  формулює  концепцію  важливості  внутрішнього комфорту,                      самореалізованості,  самоутвердження  для  особистісного  “я”.

Антоніна Павловна  вважає,  що життя  не є  схемою  чи програмою, а  тим  більше  не  є наслідуванням. Життя для неї  -  це  “я”-реалізація,  “я”-шлях,  “я”-доля.  Людина  має  зберігати  й  оберігати  власну  неповторність,  особистісність,  і  це,  на  вистраждане  переконання  героїні,  є  сенсом, вищою  цінністю  людського  розвитку.  Вона пристрасно  викладає свою етико-світоглядну концепцію  здивованим  і  зачарованим  слухачам:

“Ви, молоді,  це  звертаюся  до  вас!  Перше,  ніж  виступити  на  шлях  життя, перше, ніж  назброїтися  усяким  знаттям, нахиліться  до  самого  дна душі, витягніть  те  маленьке  залякане  і  затоптане  я,  придивіться  до  його  оригінальних  сил  та  й  розвивайте  тільки їх. Не  бійтеся,  що там будуть  і хиби,  будуть  і зла:  бійтеся  тільки  чужу  душу, яка  попадеться  на  дорозі, безневинно  топтати.

Не  ставте  собі  метою ні  матеріальні достатки,  ні людську  пошану.  Не силкуйтеся  зробити  себе  кращими  по чужому  рецептові. Не  йдіть  битими  шляхами,  перетоптуйте  краще  свої  стежки,  хоча  й би  через  каміння,  колючки, болота.

Трудно  буде,  тяжко  - хай!  Але  й  покрепшить  вас праця.  А загинете  -  краще  загинути  на своєму  власному  шляху..,  ніж перенести через  усе  життя  оберемок  непочатих  сил  і під  старість почувати  холод  і  жах  обступивших  тебе  “Теней  несозданных созданий”.  -  Голос  її  задзвенів  і  увірвався,  як  ляснувша  струна.

Ніхто  не  ворохнувсь” (  2 ,   61 ).

Життя  для  Антоніни  Павловни  -  концептуально  домінантного  персонажа  з  оповідання  “Тень  несозданных  созданий”  -  є  максималістськи  втіленою  версією  свого,  єдино  можливого,  неповторного  шляху.  Ця  думка  є  важливою  для  розуміння  відмінних  якостей  як  прози,  так  і поезії  Дніпрової  Чайки.      

Характеризуючи свої прозові твори, письменниця   наголошувала на їхній граничній  реальності. Свою роль як митця  вона вбачала в  образній інтерпретації  реальних  подій. Вона підкреслювала, що “в основу кожного оповідання чи нарису … ліг   д і й с н и й   ф а к т  (розрядка  письменниці  -  Я.Г.), оточення ж, обробка й характеристика дійових осіб часом мої, часом такі, які були в дійсності, і хто переживав разом зо мною те саме, впізнає ґрунт цих творів”  ( 1 ,  8 ).

Вагоме місце у художньому розвитку  Дніпрової  Чайки  посідають поезії в прозі. В них у концентрованій формі відбито романтичний характер її  світовідчуття, схильність до романтичних алегорій, символів, розгорнутих метафор, ритмомелодики, патетики. У своїх лірико-прозових творах (“Суперечка”, “Скеля”, “Морське серце”, “Дівчина-чайка”, “Шпаки”, “Самоцвіти” тощо) письменниця розмірковувала над основними аспектами життя людини й природи: сутністю зради й духовної стійкості, силою добра і небезпекою бездіяльності, величчю морської стихії та самопожертви в ім’я людей.

Поезії в прозі Дніпрової Чайки, об’єднані назвою “Морські малюнки”, стали помітним внеском  до алегорійно-поетичної прози кінця ХIХ – початку ХХ століття,  репрезентованої творами В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, Максима Горького.

Дніпрова Чайка була надзвичайно комунікативною особистістю. Її стосунки, листування з багатьма визначними українськими письменниками й митцями – це окрема ніша в українській культурі. Вона приятелювала, підтримувала дружні стосунки з М.Старицьким, Оленою Пчілкою, І.Карпенком-Карим, Панасом Мирним, І.Франком,

Л.Яновською, М.Коцюбинським, Лесею Українкою, М.Заньковецькою, Д.Марковичем, О.Русовим та С.Русовою, Ганною Барвінок, В.Самійленком, Б.Грінченком,  А.Кримським, Д.Яворницьким та іншими. Ці контакти були для неї нагальною духовною потребою і відрадою у скрутні хвилини особистого життя. Вони надихали її на творчість, на громадську активність, на служіння широким народним верствам і загальнодемократичним ідеалам.

 Творчу діяльність Дніпрової  Чайки  поціновував М.Лисенко, який плідно з нею співпрацював. Йому імпонували у її художній манері доступність, емоційність і почуттєва виразність. Як стверджує Н.Вишневська, “з голосу Дніпрової Чайки М.Лисенко записав чимало народних пісень. На її вірші він написав романси “Я вірую в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти”, “Єрихонська рожа” та ін., а на лібрето письменниці створив дитячі опери “Коза-дереза”, “Зима й весна”, “Пан Коцький”  ( 1 ,   7 ).

Дніпрова Чайка залишила певний слід в українській художній культурі межі ХIХ – ХХ століть. Її романтична щирість, прагнення творчої самореалізації, поетична безпосередність, епістолярна активність, громадська дієвість, алегорійна експресивність свідчили про глибокі  художньо-естетичні процеси, що відбувалися в надрах українського мистецтва,  й сприяли  піднесенню національної  художньо-образної  свідомості  на нові щабелі концептуального й формотворчого розвитку.

 

 

 

Література

 

1.  Вишневська  Н.  Дніпрова  Чайка  і її  твори  //  Дніпрова  Чайка.  Вибрані  твори. -  К., 1987.  -  С. 5  -  20.

2.  Дніпрова  Чайка. Твори. -  К.,  1960.

3.  Килимник  О.  Дніпрова  Чайка  //  Дніпрова  Чайка.  Твори.  -  К.,  1960. -  С. 3  -  20.

4.  Немченко  І.  Херсонські  сторінки  життя  Дніпрової  Чайки  //  Південний  архів.  -  № 1.  -  Херсон,  1993. -  С. 37  -  44.

5.  Пінчук В.  Дніпрова  Чайка:  Життя  і  творчість.  -  К.,  1984.

6.  Українська  Муза:  Поетична антологія:  Од  початку  до  наших  днів:  Під редакцією Олекси  Коваленка:  Факсимільне  відтворення  видання.  -       Вип.  6.  -   К.,  1908.