Художній розвиток Дніпрової Чайки, Детальна інформація

Звучать  у  поезіях Дніпрової Чайки  і  ноти безмежного щастя в коханні, осяяності світлом, силою, безмежністю любові, для якої не може існувати перешкод. Щасливе кохання – це велична пісня серця  у творах письменниці. Вона з романтичною захопленістю передає мелодику й ніжну  пафосність кохання, використовуючи піднесені й урочисті епітети, метафори.

 

О моя надіє – золотії крила,

А орлине око – серце молоде,

Небо неомірне – молодая сила,

А кохання щире – сонечко святе!

На крильцях надії підіймусь високо,

Сила допоможе крила розгорнуть,

І тоді здолаю, як орлиним оком,

Серцем прояснілим мир весь озирнуть.

А кохання в серці сонечком засяє,

І тоді обійми я розкрию всім

І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,

Скільки в серці маю, подарую їм.

                 (“О моя надіє – золотії крила…”)

 

Лірична героїня Дніпрової Чайки є  надзвичайно безпосередньою  в своїх переживаннях і почуттях. Вона  вся неприхована від людського зору, вся відкрита йому. І у своїх відчайдушних стремліннях до суспільного самоствердження, і у своїй любові, і у своїх стражданнях. Вона така, яка є, – наївна і романтична, мрійлива і невпевнена, енергійна і втомлена, розчавлена і сильна. У неї немає нічого потаємного, немає “другого плану” або важко вловимого підтексту.

Лірична  героїня  вся – у констрастних станах і настроях.  Вона  переживає сум і піднесення, віру і розпуку, радість і зневіру. Вона закохується, любить, засуджує. Вона відстоює себе й свої духовні ідеали. Вона безмежно щира й відверта наодинці з собою. Вона живе неспокоєм  і надією, карається  і сподівається на нове.  Вона  рветься до світлого, окриленого, суспільно вагомого буття, зневірюється в тенетах сірої буденності  й  знову прагне  кращого.

У поезії “Зірка”  передається картина важкого, безпросвітного життя. Вона створюється образами “мряки”, “хуґи”, “тучі”, “лютого морозу”, “зів’ялих квітів”, змалюванням того, що “Темно, сумно, страшно в полі, // Немає дороги, // Незнайоме поле голе, // Потомились ноги”. Це життя відбивається й на самопочутті ліричної героїні, яка теж вбирає в свою душу  темні  фарби,  важкі  настрої.  Проте вона у котрий вже раз намагається їх перебороти і вистояти, з тим, щоб допомогти вистояти й іншим. Метафорою життя  виступає для неї образ “зірки”, “зіроньки”. Наприкінці свого монологу,  подолавши  тягар  розпуки,  лірична героїня  висловлює  світлотворчі бажання:

 

       Поки жива, все одного

       Я бажати буду:

       Тої зірки, того світу

       Повік не забуду!

Одного ще тільки в зірки

Щиро б я просила:

Трошки світу, щоб я й другим

Колись посвітила…

                                (“Зірка”)