Художній розвиток Дніпрової Чайки, Детальна інформація

Так знай же, що й плохе, і кволе, і хибке

В образі лютої отрути добирає!

     (“О  дужий! Як же ти погірдливо підвівсь…”)

 

У поезіях Дніпрової  Чайки  спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художня антиномія “чоловік – жінка” набувала у  її інтерпретації неабиякої психологічної загостреності. Зрозуміло, що   письменниця перебувала на боці жіноцтва й дивилися на проблему “він – вона” крізь призму суто жіночого погляду. В її поетичній інтерпретації чоловік часто постає тим, хто підкорює, а жінка – тією, хто звільнюється.

Дніпрову Чайку хвилювало питання щодо соціальних можливостей жінки, жіночого права на внутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтву треба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального до загальносуспільного. На межі ХIХ – ХХ століть активно визрівав український фемінізм.

Дніпрова Чайка – поетка  гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона з надзвичайною щирістю передавала й описувала життя жіночих почуттів. Мотив кохання є  одним з домінантних у її ліричній творчості. Любов у її віршах  художньо осмислено як спільність щастя й болю.

Щастя є  миттєвим, стрімким, урочистим і пафосним. Воно спалахує палкими й пристрасними почуттями. Воно, як правило, швидко згоряє, залишаючи в серці невгамовний біль, який не тільки впливає на свідомість ліричної героїні, але й спроможний трагічно відбитися на її вчинках.

Мотив кохання в інтимній ліриці Дніпрової Чайки  розгортається  напруженим емоційним сюжетом  почуттів  і  стосунків. Щастя й біль – ці два поняття, внутрішні стани – не просто переплетені у її поезіях: вони постійно поруч, разом, вони як одне ціле, як радісно-трагічне ціле, що незмінно супроводжує дівочу й жіночу долю,  свідомість.  Характерними для поетки є рядки з таким інтонуванням:

 

Милий ізрадив, покинув кохану, –

Сохне і в’яне вона…

Літо минуло, і в осінь погану

Перевернулась весела весна.

Верби обсипались, зляканий місяць

Вид свій за хмару сховав,

Згасли зірки, з сорома соловейко

Десь на чужині без вісті пропав...

Люди недобрі – не в їх сиротині

Ради в нещасті прохать:

Ще насміються!  І  лине дівчина

В плавню до річки поради шукать.

Річка-порадниця хвилею грає,

Слухає дівка її

Влесливі речі – і от зрозуміла –

І простягла їй обійми свої:

“Річко, сестрице, прийми ж моє горе,

Бо не під силу тяжке!..

На моє тіло, неси  його  в море,

Душу ж… О господи,  що  ж це таке?!.”                                                                                    (“Мати”)