Художній розвиток Дніпрової Чайки, Детальна інформація

За життя Дніпрова Чайка друкувалася в альманахах “Нива”, “Степ”, “Перший вінок”, “Хвиля за хвилею”, “Досвітні огні”, “Багаття”, часописах “Зоря”, “Дзвінок”, “Правда”, “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, збірниках “Запомога. Малорусский литературный сборник”, “Русским матерям”, “Літературний річник українських та польських авторів”, літературних антологіях  “Вік”, “Українська Муза”,  декламаторах  “Розвага”  та  “Український декламатор”.

Її поезії тривалий час окремим виданням не виходили.  1895 року, як свідчив Олекса Коваленко у  стислій передмові до низки віршів Дніпрової Чайки в “Українській Музі”, окремою книжкою побачило світ її оповідання “Хрестонос”  ( 6 ,  613  -  614 ).  1903 року вийшло окремим виданням лібрето дитячої фантастичної опери “Зима й весна, або Снігова Краля”. Протягом 1919-1920 років у Києві вийшло друком зібрання творів Дніпрової Чайки в двох книжках як певний підсумок її понад тридцятип’ятирічної діяльності у  літературі.

Київський двотомник не вмістив усієї творчості письменниці. Перший том уклали поезії в прозі, другий – оповідання. Поезії Дніпрової Чайки досить повно й окремим виданням побачили світ лише  1931 року в другому томі її “Творів”, коли харківське кооперативне видавництво “Рух” здійснило випуск її спадщини, значна частина якої – насамперед вірші – раніше не публікувалася.

У  20-ті роки  ХХ  століття  участі в літературному русі  Дніпрова  Чайка  майже не брала: всі сили йшли на протистояння важкій хворобі, що постійно прогресувала. Проте літературні задуми продовжували   хвилювати  присьменницю. О.Килимник писав з цього приводу: “На початку 20-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка і нічого не могла писати. Однак творчі пориви не залишили її до останнього подиху життя. Вона збирається упорядкувати все написане нею, домовляється з київськими видавництвами про випуск нового зібрання творів. В 1925 – 1926 рр. пробує писати лежачи”  (  3 ,  19 ).

Померла  письменниця  13 березня 1927 року в селі Германівці,  що на Київщині. Поховано її  у  Києві  на Байковому цвинтарі.

Літературна спадщина Дніпрової Чайки за обсягом порівняно невелика, проте жанрово багатогранна. Ця спадщина містить поетичні твори, оповідання, поезії в прозі, педагогічні розвідки, твори для дітей, епістолярний доробок.

Основу творчості Дніпрової Чайки складають ліричні поезії. У них виражено провідний пафос її творчості. У віршах  виразно відбито наскрізні образи, конфлікти, настрої, що властиві художньому світогляду Дніпрової Чайки.

Домінантні мотиви її поезії – місце й роль жінки у навколишньому мікросвіті, складнощі й перипетії кохання, велич  і  тендітна краса   природи. Її поетичні твори проникливо відбивають емоційне душевне самопочуття особистості, яка на зламі ХIХ – ХХ століть намагається себе знайти, висловити, реалізувати і якій все це повною мірою не вдається.

Вірші Дніпрової  Чайки  переважно присвячені жіночій долі, а точніше – жіночій недолі. (Доречно зазначити, що на тональності її лірики безпосередньо відбилися нещасливе сімейне життя й зруйновані стосунки з чоловіком, відомою у Таврійському краї людиною Ф.Василевським.) Дніпрова Чайка розповідає про біль і страждання жіночої душі, про те, які негаразди й складнощі випадають на долю жінки, про залежність жінок, їхнього  становища у сім’ї та в навколишньому середовищі від багатьох обставин, чинників, про те, які біди доводиться пережити, перетерпіти жіночій свідомості.

 

Вас лиш, вас, безщаснії дівчата,

Що в глухих, невідомих кутках

Осудила  доленька проклята

Марно жить і гинути в сльозах, –

 

прагне Дніпрова Чайка лагідним словом, турботливим почуттям зігріти “безщасних дівчат”, описуючи один з видів жіночої недолі в поезії “Безщасна”.   

Значна частина її поетичної творчості “становить своєрідну історію жіночого серця” ( 1 ,  19 ). Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживань пронизують всю поетичну спадщину Дніпрової Чайки.

У її  віршах  знаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію “чоловік – жінка”. Ці дві художньо-статеві іпостасі часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх як етичну й психологічну опозицію. Між ними точиться  внутрішня, невидима,  проте надзвичайно  напружена  боротьба.

 

 

О дужий! Як же ти погірдливо підвівсь,

Ти думаєш  – зборов, то ти уже і правий?

Радієш, що зломив того, хто й сам хиливсь?

Пишаєш, що здобув в борні нерівній слави?

           Стривай-бо, не радій: що мало розцвісти

           І рясно уквітчать чоло твоє квітками,

           Шипшиною тобі постелеться в путі

           І в тіло те ввіп’ється колючками!

Здивуєшся тоді, як сталося таке:

Мізерне зіллячко та велетня спиняє?