А вони невмирущі, як фенікси

не спало все село.

Хоч залишилось старожилів мало,

які ще пам’ятають

про такі події,

розпитати б у сусідок:

Анни, Параски, Марії.

Те, що в душі наболіло, —

не про все згадала,

в кінці стане зрозуміло,

чому так писала.

Весна…

В санаторії “Немирів”,

у їдальні, призначили

мені сісти за стіл №7.

Сиджу три дні зовсім одна,

(Чуюсь якось не по собі)

збоку видно всім.

На четвертий день приходить

за цей стіл мужчина…

Моє серце стривожилось:

у чому причина?

Мужчина — орел,

в сивій кучмі,

високий білявий,

уже не в погонах,

лиш погляд лукавий…

А в душу мою закрався

незбагненний подив:

Людина ця нагадує мені

племена північних народів.