Міжнародний міграційний рух населення: теорія, аналіз сучасної структури, Детальна інформація

Часові обмеження. Законодавства більшості країн встановлюють часові обмеження перебування іноземних працівників.

Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, встановлює географічну і національну структуру імміграції. Вона, як правило регулюється за допомогою кількісних квот на отримання права на в’їзд з визначених країн.

Заборони. Явні заборони перераховують ті галузі чи спеціальності, працювати в яких іноземцям не можна. Приховані ж, навпаки, встановлюють перелік галузей та спеціальностей, працювати в яких можуть лише громадяни цієї країни. Згідно з Організацією з Економічного Співробітництва та Розвитку, поновився інтерес до прийняття на роботу нових робітників-мігрантів в розвинених країнах, із вже значною їх часткою (див. ілюстрацію):

(Ліва Таблиця: загальна чисельність робочої сили іноземного походження або народженої за кордоном, Права Таблиця: частка іноземців у робочій силі країни)

Існує і таке явище як стимулювання рееміграції, що виникло в умовах постійного тиску на держави з боку профспілок, які в напливі іммігрантів бачать головну причину безробіття; а також і бажанням країни виїзду повернути кваліфіковані кадри.

Щодо правових основ, які складають фундамент міждержавної політики стосовно міграції, то вони виглядають наступним чином. Не передбачаючи права на політичний притулок, Конвенція 1951 року з питань статусу біженців, ратифікована 141 країною стала визначальною у встановленні стандартів ставлення до біженців. Вона створила підстави юридичного захисту та чітке визначення статусу біженця. Заборонено також було насильне повернення біженців додому. Протокол 1967 року, ратифікований 139 країнами, розширив застосування Конвенції 1951 року, яка передбачала надання статусу “Жодна сучасна, успішна країна не може дозволити собі прийняти анти-міграційну позицію... Це в наших інтересах впроваджувати інновації, приваблювати високі навики і продуктивність, які приносить імміграція”.

Девід Бланкет, держсекретар Великобританії

біженців, особам, які мали правові підстави для отримання цього

статусу лише до 1 лютого 1951 року. У 1990 році відбулась Конвенція із захисту прав всіх працівників-мігрантів та членів їх сімей; ратифікована 19-ма країнами. Щоб вона набула чинності 20 країн-членів ООН мусять її ратифікувати. Ця конвенція, вперше на міжнародному рівні, окреслює різницю між різними категоріями працівників-мігрантів і являє собою великий крок вперед у визначенні відповідальності країн, в яких працюють мігранти щодо дотримання їх прав та забезпечення їх захисту. За останні роки, нелегальна торгівля людьми та її тісний зв’язок з міжнародною організованою злочинністю постали у вигляді нового нагального питання, що надзвичайно сильно пов’язане з регулюванням міграційних процесів. Протокол 2000 року з запобігання та покарання торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, став допоміжним Конвенції ООН з Транснаціональної Організованої Злочинності, ратифікованої 18-ма країнами, має на меті запобігти торгівлі людьми та захистити і надати допомогу кожному, хто постраждав внаслідок таких протиправних дій. Цей протокол закладає також підвалини ефективної співпраці між країнами в цьому напрямку. Протокол 2000 року, який стосується нелегального переправлення мігрантів морем, повітрям чи сушею, будучи допоміжним інструментом Конвенції ООН з міжнародної організованої злочинності, ратифікований 17-ма країнами, має на меті стати ефективним засобом в боротьбі проти нелегального ввезення людського вантажу, ще раз даючи пересвідчитись, що міграція, сама по собі не є злочином. Мігранти самі можуть бути жертвами злочинних умислів і потребувати допомоги.

Таким чином, державне регулювання міжнародного ринку праці здійснюється на основі національного законодавства як країн, що приймають емігрантів, так і країн, з яких вони походять, а також міжнародних і міжвідомчих угод між країнами.

Політика урядів країн щодо іммігрантів зазнала значних змін з кінця 1970-х, що стало результатом зростаючого занепокоєння економічними, політичними та соціальними наслідками імміграції. Станом на 2001 рік, майже чверть всіх країн сприймала рівні імміграції, як надто високі. Як і розвинені країни, країни, що розвиваються теж схильні обмежувати потік іммігрантів, тому також рухаються в бік більш регульованої імміграційної політики. В 2004 році 44 відсотки країн мали чинними політику, яка була спрямована на зменшення імміграції, що спостерігалось і в 39 країнах, що розвиваються.

Що ж до рівня еміграції, то і тут розвинені країни і країни, що розвиваються мають вражаюче схожу політику. Близько трьох чвертей розвинених країн і тих країн, що розвиваються розглядають рівень своєї еміграції, як задовільний. Кожна п’ята країна має політику, що спрямована на зниження еміграційного відпливу своїх громадян.

Одним з найвпливовіших механізмів вирішення питань міжнародних міграційних проблем є форум країн-членів ООН та прийняття Конвенції. Вирішальним в цьому відношенні є ставлення країн до такої ініціативи, яке і визначає її подальшу долю. Давайте на прикладі ознайомимось з тим, як країни-члени поспішають врегулювати питання міграції. Відділення Населення ООН ініціювало дослідження поглядів держав стосовно організації вищезгаданого форуму. В 1994 році був розісланий лист, який запитував про погляди держав на мету та зміст форуму з міграції. Процедуру було повторено вдруге в грудні 1995 року. І в третє в грудні 1997, особливо запрошуючи відповісти тих, хто ще не зробив цього два попередні рази. Підсумки листування було оприлюднено генеральним секретарем з міжнародної міграції та розвитку. Листи, отримані між 1995 і 1999 роком, відображали погляди 41% всіх країн-членів, чиї позиції значно різнились. Внаслідок такої різниці, рішення прийнято не було. В 2003 році розіслано ще одне опитування з приводу зацікавлення держав проведення форуму з міграції. В квітні постійні представники ООН в країнах членах, що ще не відповіли були ще раз проінформовані про те, що результати опитування потрібні якомога раніше. Станом на червень 2003 року 46 країн відповіли на запит, відповіді США серед інших листів не знайдено. Відтак лише 24% членів дали відповіді на опитування і враховуючи високий відсоток тих, що не відповіли, прийняття рішень знову виявилось неможливим. Крім того погляди 47 держав, що відповіли знову значно відрізнялись один від одного. 25 держав виступило за проведення конференції і 22 не виявляли такої схильності. З 25 “за” більшість вважала, що конференція має врегулювати питання технічної та аналітичної природи. Планувалось, що питання конференції стосуватимуться, звичайно ж, міжнародної міграції і розвитку, поглиблюючи теоретичні та емпіричні знання з цього питання, шляхом обговорення тенденції, причин та наслідків міжнародної міграції у відношенні до міжнародного розвитку. Кілька країн запропонувало посилити співпрацю між країнами походження та країнами перебування чи прямування мігрантів і з часом створити систему взаємодопомоги, щоб максимізувати вигоду від міжнародної міграції. Деякі уряди запропонували провести переговори з певних питань. Всі категорії мігрантів запропоновано розглянути на конференції, включаючи робітників і мігрантів, що перебувають в незвичайних умовах. Як наслідок, найбільш часто звучала пропозиція ухвалити Рекомендації та Принципи, особливо стосовно міграційної політики країн походження та перебування мігрантів, з подальшим створенням інституційної структури для забезпечення надійності співпраці.

Закономірності географічного розподілу мігрантів, обсягу міграції і закономірності його зміни.

Використовуючи дані про іноземних жителів, зареєстрованих переписами населення, разом з інформацію про кількість біженців в розвинених країнах, обчислено загальну кількість мігрантів для кожної країни за 1965, 1975,1985, 1990 та 2000 роки. Статистичне дослідження на основі цих даних показує, що кількість міжнародних мігрантів збільшилась на 100 млн. чол. з 1965 року. Між 1990-им та 2000-им, ця кількість зростала на 1,3% щорічно і, як вже зазначалось становить 3% населення земної кулі в 2000 р. Мігранти не є рівномірно розподілені між країнами та регіонами. Так в 2000 році їх кількість в розвинених країнах складала 8,3% населення, а в менш розвинених всього лише 1,5%. В першій групі найбільше іммігрантів налічували США, Росія, Німеччина, Україна і Франція. Глобальна міграція зачіпає кожну країну. Деякі з них є країнами виїзду, деякі – транзитні, інші ж – країни призначення мігрантів.

Міграційні сальдо в різних країнах світу (сині відтінки – переважає імміграція,

коричневі – еміграція, білі поля – імміграція=еміграції).

В той час як країнами еміграції є слабо розвинені країни, не всі країни імміграції є країнами розвиненими (див. ілюстрацію чистої чисельності міграції за країнами нижче) :

Щоб не допустити старіння роботоздатного населення необхідні значніші рівні міграції. Якщо б така імміграція справді відбулась, то іммігранти, що прибули після 1995 року і їхні нащадки складали б вражаюче велику частку всього населення в 2050 році. Такий масштаб переміщення населення не вкладається в розумні рамки міграції в теперішньому розумінні.

Практично всі країни, в які іммігрує більше 25 тис. чол. за рік – високорозвинені країни з ВНП більше 6900 дол. на душу населення. Джерело імміграції – країни, що розвиваються. В наступній діаграмі подано порівняльні кількості мігрантів в країнах з їх найбільшою кількістю:

В силу економічних причин, основні потоки мігрантів, як правило, напрямлені з країн з низькими особистими доходами в країни з високими. Через відсутність достовірної статистики міжнародного переселення і широкого розмаху нелегальної міграції, визначити точно кількісну ієрархічність напрямків міграції дуже важко. Але загалом можна виділити наступні напрямки міграції:

США, Канада, Австралія. Будучи однією з найбільш економічно розвинених країн, США є основним напрямком міграції, як низькокваліфікованої так і висококваліфікованої робочої сили. Кожного року в США приїжджає більше емігрантів ніж в решту всіх інших країн разом взятих;

Західна Європа. Економічно розвинені країни ЄС притягують до себе робочу силу з менш розвинених країн, в т.ч. і західноєвропейських (Португалія, Мальта, Іспанія), а також з арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, східноєвропейських країн та країн – республік колишнього СРСР;

Близький Схід. Нафтодобувні країни цього регіону приваблюють дешеву робочу силу на тяжкі низькооплачувані роботи. Робітники мігрують сюди в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладешу, Кореї, Бахрейну, Кувейту і Омана;

Інші країни, що розвиваються. Новим феноменом міграції 1990-х стала інтенсифікація міграції між самими країнами, що розвиваються. Потоки робочої сили направляються в ті країни, які швидше ідуть по шляху економічних реформ. Так в Латинській Америці сезонні робітники прямують в Аргентину і Мексику. В Африці, південніше Сахари, на Берег Слонової Кістки, Нігерію і ПАР приходиться більше половини притоку всіх іммігрантів;

Нові індустріальні країни. В зв’язку з бурхливим розвитком держав Південно-Східної Азії, притік мігрантів, що наймаються на тимчасові роботи, сюди значно збільшився. Це особливо помітно в Південній Кореї та Малайзії.

Ці та інші історичні рухи населення, як примусові (работоргівля, біженці), так і добровільні проілюстровано схемою зліва.

Умовні позначення людських переміщень на ілюстрації:

З В’єтнаму в США

Європейці в США в 1950-х