Правове регулювання банківськоїдіяльності в Європейському Союзі, Детальна інформація

Таким чином, британські банки в ході здійснення діяльності по залученню депозитів і наданню кредитів, піднаглядні Банку Англії, а при проведенні операцій на ринку цінних паперів – піднаглядні Раді з цінних паперів та інвестицій і відповідним організаціям професійного саморегулювання. Для запобігання колізії вимог цих органів і організацій по відношенню до банків, Банк Англії і організації професійного саморегулювання уклали меморандум, відповідно до

якого норми організацій саморегулювання, що стосуються фінансових коштів їх членів, не поширюються на банки. Встановлення правил, що стосуються фінансових коштів, залишаються прерогативою Банку Англії.

Важливу роль в правовому регулюванні банківської діяльності в країні відіграють директиви ЄС. Відповідно до директиви, що підлягає імплементації в національне право Великобританії, від 1 січня 1993 року, кредитні установи, зареєстровані в одній із держав-членів ЄС, можуть вільно як через свою філію так і безпосередньо здійснювати на території будь-якої із держав-членів всі операції, перераховані в Додатку, які вони мають право здійснювати в країні реєстрації. Таким чином, з 1993 року іноземний банк може здійснювати на території Великобританії операції по залученню депозитів, наданню кредитів, а також операції з цінними паперами без отримання ліцензії Банку Англії і організації професійного саморегулювання, якщо він вправі займатися такою діяльністю в країні місця реєстраціії.

РОЗДІЛ 3

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ДЕРЖАВ-ЧЛЕНІВ З ПРАВОМ ЄС ЯК ОСОБЛИВІСТЬ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

В умовах існування та діяльності Європейських Співтовариств, що об’єднують все більшу кількість держав-членів, актуальною є проблема гармонізація права в рамках ЄС.

Угода про Європейське Економічне Співтовариство передбачала положення гармонізації законодавства як ціль Співтовариства. Таким чином стаття 100 Угоди дає визначення гармонізації, а саме, вона передбачає “зближення законодавства такою мірою, у якій це потрібно для функціонування спільного ринку”. В цьому ж договорі гармонізації присвячена спеціальна глава.

Таким чином одноманіття у застосуванні права ЄС повинно забезпечуватися головним чином завдяки гармонізації національного законодавства. Така гармонізація досягається завдяки імплементації директив ЄС компетентними національними органами. Контроль за процесами гармонізації здійснюється Комісією ЄС.

Держави-члени зобоов’язані протягом розумного необхідного строку і після консультацій з Комісією прийняти необхідні для імплементації законодавчі акти, регламенти чи адміністративні положення. Ці заходи повинні охоплювати реорганізацію, процедуру і засоби здійснення контролю виконання і стягнень, що покладаються у випадках порушень.

Відповідно до положень Договору, Раді надані повноваження по вивченню директив щодо зближення положень законодавства, приписів та адміністративних дій держав-членів, які прямо торкаються створення чи функціонування внутрішнього ринку: “Рада Міністрів за пропозицією Європейської Комісії та після консультації з Європейським Парламентом та Економічним і соціальним Комітетом, приймає одностайно директиви щодо зближення таких законів та правових актів виконавчої влади держав-членів, які безпосередньо впливають на створення та розвиток спільного ринку”.

При цьому важливе значення відводиться консультаціям з Європейським Парламентом і Соціально-економічним Комітетом щодо директив, виконання яких тягне за собою зміни у законодавстві однієї чи кількох країн.

Маастрихтська угода внесла суттєві зміни до глави 3 Договору про ЄЕС, що стосується наближення законодавства. Як відомо, правовим інструментом, що вдало був підібраний для досягнення мети наближення національних законів, є директива. Хоча цей норматив не має прямої дії на території держав-членів ЄС, вона створює унікальне поєднання юридичних обов’язків держав-членів для досягнення ними певного результату та свободи у виборі засобів і методів. Це означає, що директива сторює загальноєвропейські стандарти, дозволяючи одночасно державам-членам ЄС мати своє власне національне законодавство.

Доповнення до Договору – ст. 100 а, Ь – додають більшої імперативності процедурі гармонізації. Так, Рада може кваліфікованою

більшістю, а не одноголосно, розробити заходи по наближенню норм, що вводяться в державах-членах для створення чи функціонування єдиного ринку. Тобто, якщо раніше такі норми розроблялися державами самостійно, то тепер це може зробити Рада.

Стаття 100Ь передбачає участь держави в формуванні переліку законодавчих чи адміністративних заходів, яке здійснює Комісія. Тобто можна спостерігати тенденцію до керіного спрямування інституціями ЄС в процесі проведення гармонізації.

Можливі такі випадки, коли юридичний акт не передбачає обов’язків у проведенні імплементаційних заходів, однак при цьому мається на увазі їх проведення. Наприклад, коли умови акту надто загальні, то вникає потреба у прийнятті нормативів про їх детальне застосування. Національні заходи за таких обставин дозволені за умов, що вони сумісні з положеннями юридичного акту ЄС.

Також із обов’язку держав-членів привести своє національне законодавство та інші регулятивні акти, що видаються органами національної влади, у відповідність з вимогами директив ЄС, випливає і обов’язок держави не видавати акти, які суперечать цілям і приписам директив.

Національні судові органи часто застосовують право ЄС виходячи з концепції очевидності. Тобто вони використовують право ЄС так, як вони його тлумачать. Однак таке застосування права ЄС має ряд негативних наслідків:

це гальмує однозначне тлумачення права ЄС в державах-членах;

зменшує кількість звернень за преюдиційною процедурою, яка є гарантом ефективного функціонування правопорядку Співтовариства;

обмежує набір засобів процесуального захисту прав та інтересів осіб;

погіршує перспективи правової інтеграції держав-членів.

З аналізу рішень Суду ЄС випливає, що національні суди зобов’язані забезпечувати гармонізацію права держави-члена з правом ЄС. Національний суд не праві застосовувати ті положення національного права, які суперечать праву ЄС, якщо навіть такі положення національного права прийняті пізніше, ніж юридичний акт ЄС. Національний суд при прийнятті рішення повинен виходити з приписів права ЄС, а не чекати дій конституційного суду чи законодавчого органу по анулюванню суперечливих положень.

Ефективність правової системи ЄС може бути забезпечена лише в результаті найтіснішої співпраці між Судом ЄС та національними судовими органами.

Крім того на держави-члени покладено обов’язок анулювати усі нормативні акти, які стають на заваді гармонізації права національного з правом ЄС, навіть якщо такі нормативи не діють, а існують формально.

Європейське співробітництво відобразилося у банківських директивах, які, на підставі Римського договору, були юридично обов’язковими – стаття 100 передбачає наближення законодавства та адміністративних дій держав-членів, що прямо стосуються створення та функціонування спільного ринка.

Проаналізувавши положення Договору, можна визначити принципи процедури гармонізації. До них відносяться:

згідно договору;

відповідно до функціонування спільного ринку.

Таким чином, при прийнятті нормативних актів державами-членами Європейських Співтовариств, необхідно враховувати імплементацію правових норм Співтовариств. Вона відбувається у формі видання правозастосовчих актів. Це може бути зроблено або у формі нормативу парламенту, або у формі акту, виданого міністерством чи іншим органом виконавчої влади.