Правове регулювання банківськоїдіяльності в Європейському Союзі, Детальна інформація

Банк Франції займає особливе місце у французькій банківській системі – він наділений функцією емісії банкнот, він визначає грошову політику і приводить у дію різні її процеси (відповідно до Закону від 4 серпня 1993 року).

Банк має функцію емісії банкнот, управління в Банку Франції довірено спеціальним адміністративному органу – Банківській комісії, але управляючому гарантується головування.

Частина компетенції Банку Франції передається до Європейського Центрального банку.

Банк Франції має відділення у великих містах, однак число їх зменшується. Капітал Банку повністю належить державі. Статус і організація Банку Франції суттєво змінилися після підписання договорів Європейського Співтовариства, аби забезпечити незалежність, якої потребує Банк Франції для входження в європейську систему центральних банків.

Така незалежність закріплена в Законі про банк Франції, який встановлює, що при виконанні своїх функцій [відносно грошової політики] Банк Франції, в особі Голови, його заступниківчи будь-якого члена Ради з грошової політики не має права ні домагатися вказівок урядовця чи іншої особи, ні виконувати такі вказівки.

Виконуючи свої грошові функції Банк Франції виконує певну купівлю-продаж обов’язків, надає і отримує позики і позички, заліковує, приймає і надає під заставу цінні папери і обов’язки, надає кредити шляхом переврахування застави векселів. Банк має право встановлювати базу і ставки обов’язкових резервів. Стаття 3 закону 1993 року про Банк Франції забороняє надавати кредити Казначейству чи будь-якому іншому державному органу чи підприємству.

Законом дозволено регулювати курс франка по відношенню до іноземної валюти на користь держави, управляти валютними ризиками. Банк зобов’язаний забезпечувати правильне функціонування і безпеку систем платежу.

В Банку Франції рахунки відкриваються лише кредитні установи, Казначейство, брокерські фірми, деякі іноземні і міжнародні організації, а також особи чи організації, які спеціально затвердженя Генеральною радою.

Державний контроль над банківською діяльністю здійснюється з метою збереження панування над випуском і спостереженням за обігом валюти, а також з метою забезпечення безпеки вкладників та інших кредиторів банків та репутації кредитної установи.

За останній час змінилися методи контролю: адміністративні засоби перестають застосовуватися, а наголос робиться на ринкових інструментах. Роль банківського контролю у сфері валютного обігу посилюється. Інша нова тенденція пов’язана із інтернаціоналізацією банківської діяльності – розробка європейських і міжнародних норм банківського управління.

Великобританія

Нагляд за діяльністю банків у Великобританії входить в компетенцію Банку Англії, який створений відповідно до акту Парламенту у 1694 році. Банк Англії належить державі і його єдиним акціонером виступає казначейство.

На відміну від більшості західних країн до 1979 року регулювання банківської діяльності у Великобританії не базувалося на якихось нормативних актах, а здійснювалося у формі направлення Банком Англії листів піднаглядному банку. Оскільки у Великобританії відсутній закон, який давав би визначення банківській діяльності та перелік банківських операцій, які дозволені банкам чи заборонені, Банк Англії при здійсненні нагляду керується своїми власними критеріями правильності роботи банку.

Коли Банк Англії виявив, що якийсь банк відхилився від норм банківської практики, він направляє такому банку лист з рекомендацією щодо усунення недоліку в його діяльності. Якщо Банк Англії вводить правило для всіх банків, листи з роз’ясненнями правила і вимог щодо його дотримання направляються всім банкам. Такі листи не мали ніякої юридичної сили, отож виконання цих рекомендацій і приписів забезпечував лише авторитет Банку Англії.

На англійські банки не поширювалися ті обмеження і заборони, які значно вплинули на формування банківської системи інших держав. Зокрема Великобританія довгий час не вводила обмеження на здійснення банківських операцій з цінними паперами.

Ще однією відмінною рисою банківської системи Великобританії довгий час була відсутність вимоги отримувати спеціальний дозвіл на залучення депозитних внесків.

В кінці 70-х років така ситуація була визнана незадовільною. З’ясувалося, що більшість фінансових закладів займалися залученням депозитів поза сферою нагляду Банку Англії.

Не маючи власного банківського законодавства Великобританія не могла імплементувати директиви ЄС, що стосувалися кредитних установ. Актом парламенту про банківську діяльність від 1979 року було встановлено, що для здійснення діяльності по залученню депозитів необхідно отримати ліцензію.

Другим законом у напрямку посилення регулювання став Акт про банківську діяльність від 1989 року. Він містить визначення кредитної установи як організації, яка залучає депозити та інші зворотні внески населення і надає від свого імені кредити, та встановив по відношенню до кредитних організацій ряд вимог: наявність власного капіталу не нижче встановленого мінімуму, придатність директорів, ревізорів та менеджерів до виконання своїх функцій, розумного здійснення своєї діяльності, підтримування власних активів та інших фінансових ресурсів на рівні, який відповідає характеру і об’єму операцій, що здійснюються, та меті забезпечення інтересів вкладників, належна ліквідність, належне проведення бухгалтерського обліку. Цим була вирішена компетенція банку Англії, який уповноважений давати тлумачення цим не зовсім визначеним вимогам.

У відповідності з Актом 1987 року придбання контрольного пакету акцій національного банку стало можливим лише з відома чи за згодою Банку Англії. Про надання банком-резидентом позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10% активів банку, необхідно повідомити Банк Англії, а у випадку, коли розмір перевищує 25% активів – повідомлення повинно бути попереднім. Акт зобов’язав всі кредитні установи Великобританії перераховувати відрахування у Фонд захисту депозитів.

У випадку банкрутства кредитної установи Фонд виплачує його вкладникам, які не є кредитними установами і строк депозитного договору з якими не перевищує 5 років, страхове відшкодування в розмірі до 75% від суми депозиту, але не більше 20 тисяч фунтів стерлінгів.

Діяльність банку на ринку цінних паперів також довгий час здійснювалася поза правовим регулюванням; крім цього нагляд Банку Англії на неї не поширювався. Започаткував правове регулювання Акт про запобігання обману в ході інвестування від 1939 року. ВІдповідно до Акту професійне посередництво на ринку цінних паперів можна здійснювати лише на основі ліцензії Комітету по торгівлі, який потім було перетворено в Департамент з торгівлі та промисловості.

В 1958 році Акт був доповнений визначенням цінних паперів, яке було піддане критиці як досить вузьке, оскільки включало лише акції та облігації. Актом 1958 року Департамент з торгівлі та промисловості був уповноважений розробляти правила, обов’язкові для професійних учасників ринку цінних паперів. Остання редакція правил, яка їх значно розширила, відноситься до 1983 року. Система регулювання інвестиційної діяльністі банків, що таким чином склалася, не задовільняла існуючі потреби. Висловлювалися пропозиції використовувати можливості професійних організацій у визначеній нормами професійній діяльності на ринку цінних паперів та контролю за їх виконанням.

Зміни в цьому напрямку системи регулювання інвестиційної діяльності було здійснено в 1986 році Актом про фінансові послуги. Акт поширював свою дію на інвестиції в цінні папери, визначення яких було значно розширене, крім акцій та облігацій воно містило державні зобов’язання, ф’ючерси, опціони, відсоткові купони тощо.

Діяльність по залученню депозитів та наданню кредитів не охоплюється визначенням інвестиційної діяльності, яким оперував Акт. Відповідно до Акту, на чолі системи регулювання інвестиційної діяльності було поставлено Раду з цінних паперів та інвестицій, члени якої призначалися спільно Державним Секретарем і Управляючим Банку Англії.

Наступною ланкою системи були не державні органи чи організації, а призначені Радою органи професійного саморегулювання, в компетенцію яких тепер входило надання своїм членам ліцензії на здійснення інвестиційної діяльності.

Крім цього органи саморегулювання займалися розробкою обов’язкових для своїх членів правил професійної діяльності на ринку цінних паперів, здійснювали дисциплінарні функції. Таких органів є чотири: Управління цінних паперів і ф’ючерсів, Організація по управлінню інвестиціями, Центр регулювання діяльності фінансових посередників, менеджерів і брокерів, Організація регулювання діяльності по страхуванню життя.

Більшість банків здійснювали інвестиційну діяльність, що підлягала ліцензуванню, були членами однієї з перших двох організацій. Система норм, що регулюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, складається з трьох рівнів. Перший рівень – 10 сформованих в загальних виразах принципів хорошої ділової практики.

Другий рівень – більш детальний опис обов’язків організацій, що професійно здійснюють інвестиційну діяльність. Норми першого та другого рівнів видавала Рада з цінних паперів та інвестицій і вони безпосередньо діяли по відношенню до всіх членів організацій професійного саморегулювання.

Норми третього рівня створювалися органами саморегулювання і поширювалися на їх членів.