Зовнішня політика Російської Федерації, Детальна інформація

Зовнішня політика Російської Федерації
Тип документу: Курсова
Сторінок: 8
Предмет: Інше
Автор: фелікс
Розмір: 41.2
Скачувань: 2274
Послідовне здійснення зовнішньої політики створить сприятливі умови для реалізації історичного вибору народів Російської Федерації на користь правової держави, демократичного суспільства , соціально орієнтованої ринкової економіки.

5. Українсько-Російські відносини і становлення зовнішньополітичних орієнтирів РФ.

Український вектор зовнішньої політики РФ визначений президентом Росії Володимиром Путіним. Для Росії Україна - стратегічний партнер, це положення зафіксоване в "великому" російсько-українському договорі . Деякі політики в Росії страждають недомислом і дотепер вважають, що незалежна Україна - тимчасове явище і що Росія в перспективі повинна поглинути Україну.

Росія зацікавлена в тім , щоб Україна була могутньою, процвітаючою державою, але в той же час проводити російські інтереси у взаєминах з Києвом. Міждержавні відносини Росії й України повинні будуватися на взаємовигідній основі. Більш того, думаю, що Москва і Київ повинні координувати свої інтереси, тобто за взаємною домовленістю шукати рішення спірних і конфліктних питань таким чином, щоб не наносити матеріальний і психологічний збиток один одному, нехай навіть шляхом часткового відмовлення від миттєвої вигоди.

Україна знаходиться в центрі Європи, межує з багатьма державами, має вихід до моря. Природно, що п’ятидесятимільйонна країна не може бути нейтральною державою, у неї є свої економічні, геостратегічні і політичні інтереси. У той же час Україна - це держава не західної, а слов'янської цивілізації, православної культури. Сотні років спільної з Росією історії робить Україну її природним партнером.

Нейтральний статус такої держави, як Україна, може істотно підірвати його стратегічні інтереси. Адже Україна - не Швейцарія. З обліком природних геополітичних реальностей за Києвом могла б бути закріплена роль регіонального лідера. Але самоусунення України від рішення важливих регіональних питань може привести до того, що місце регіонального лідера займуть інші країни.

Думаю, що окремі питання між Москвою і Києвом, розбіжності між "західниками" і "слов'янофілами" природні і легко з'ясовні. Між цими країнами є тільки одна проблема - дефіцит взаєморозуміння. Україна - досить молода держава . Національна еліта ще тільки шукає відповіді на принципово важливі, визначальні питання. Отже, еволюція зовнішньополітичних орієнтацій РФ пов'язана, передусім, зі складним і суперечливим процесом переосмислення російською політичною елітою та керівництвом держави змісту "російської державності", місця і ролі країни в сучасному динамічному світі, системі міжнародних відносин та пошуком шляхів дальшого розвитку. Цей період можна б назвати "пост травматичним", оскільки у зв'язку з розпадом СРСР російська національна свідомість зазнала певних різнотипних ушкоджень - від психологічних до інституційних. Така маргінальність властива як внутрішній, так і зовнішній політиці.

Російські трансформації відбуваються непослідовно, невиважено й суперечливо. За неповне десятиліття Москва декілька разів змінювала свій зовнішньополітичний курс: від холодної ворожнечі з усім Заходом - через цілковиту запопадливість перед недавнім супротивником - до відвертого несприйняття всього американського. Протягом таких мутацій спостерігалися також внутрішні хитання суспільної оцінки і сприйняття інституту Держави - від бачення його через ліберально-демократичну призму до спроб відновлення консервативної чи авторитарної моделі суспільно-політичної організації. Зрештою, до цього часу залишається нез'ясованим, чи можна вважати теперішній російський напрям на "національне зосередження" остаточним або тривалим. Зовнішній світ сприймається російським політикумом теж неоднозначно: у разі провалу тих чи інших зовнішньополітичних проектів РФ схильна пояснювати причини цього в "антиросійських змовах". У період політичного сходження В.Пугіна стосунки РФ з Європою, деякими країнами Азії і Сполученими Штатами були позначені серйозними суперечностями. Особливо зросло американсько-російське протистояння.

За правління першого президента РФ її зовнішня політика не набула чіткого спрямування, не було вироблено ні концепції, ні чітких пріоритетів. Для зовнішньополітичного відомства, яке очолював О.Козирев, налагодження всебічних відносин з новими незалежними державами не було пріоритетним завданням. Зовнішня політика РФ зосереджувалася на співробітництві із США та країнами Західної Європи з домаганням "стратегічного партнерства".

Це негативно позначилося на всій зовнішньополітичній сфері держави, зокрема, звичайно, й на стосунках з Україною. До питань, що найбільше цікавили російську сторону, відносився розподіл арсеналу збройних сил колишнього СРСР (особливо ядерної зброї, розташування Чорноморського флоту та його баз). Економічні аспекти відносин, за винятком проблем, пов'язаних з постачанням енергоносіїв в Україну, або взагалі були виключені з переговорного процесу, або хоч і обговорювалися, але прийняті рішення не виконувалися. Певна корекція курсу почала відбуватися у 1993-1994 рр. Внаслідок російського розчарування "зрілим стратегічним партнерством із США" зовнішньополітичні акценти почали зміщуватися на країни СНД, Іран, Індію, Китай.

Нові зміни у зовнішній політиці Російської Федерації відбулися з призначенням Є.Примакова на посаду міністра закордонних справ. Його курс називали політикою "прагматизму і захисту національних інтересів". Тоді були означені чотири пріоритети зовнішньої політики РФ:

- зміцнення територіальної цілісності держави; і

- заохочення доцентрових тенденцій на території колишнього СРСР;

- забезпечення стабільності на регіональному рівні, передусім у рамках СНД і на Балканах;

- запобігання створенню нових зон напруженості й розповсюдженню зброї масового знищення.

Під названі завдання було закладено такі принципи:

тверде відстоювання національних інтересів РФ всіма можливими засобами, не переходячи при цьому до відвертої конфронтації;

- стимулювання еволюції "двополюсного світу" часів "холодної війни" до "багатополюсного".

Лінія Є.Примакова отримала своє продовження при наступному керівникові МЗС І. Іванові (з вересня 1998 р.) Він донині відстоює ідею побудови багатополюсної системи міжнародних відносин, загальноєвропейську політику створення системи безпеки й співробітництва на базі ОБСЄ та ЄС (що є альтернативним американським планам) та розвиток відносин з державами СНД із забезпеченням лідерської ролі РФ.

До певної міри означену стратегію включено також і в "доктрину Путіна". Хоч публічні його заяви й не дають підстав для вичерпного з'ясування "оновленої" зовнішньополітичної стратегії Кремля, проте зміст його численних висловлювань дозволяє вказати на деякі декларативні принципи: верховенство внутрішньополітичних завдань над зовнішньополітичними; міжнародне співробітництво, що будується на політиці реалізму і балансу інтересів; прагнення гармонізації міжнародних відносин шляхом дотримання економічного прагматизму, який повинен переважати над ідеологічними розбіжностями; необхідність дотримання таких базових міжнародно-правових принципів, як суверенність та рівноправність держав, незастосування сили, повага прав і свобод людини, невтручання у внутрішні справи інших країн.

Але практика свідчить, що зазначені декларації мають мало спільного з реальною політикою Москви.

Зовнішня політика РФ в уявленні російських аналітиків має два етапи (за

часом правління президентів) - "єльцинський" і "путінський". Як на мою думку, сучасний етап коректніше називати "постєльцинським", оскільки виразних здобутків власне путінської політики поки що не видно. Можна говорити про його високу зовнішньополітичну активність, ініціювання низки проектів, спрямованих на врегулювання стосунків із зовнішнім світом. Москва постійно наголошує, що спроби ігнорувати інтереси Росії при вирішенні важливих проблем у міжнародних відносинах, включаючи конфліктні ситуації, здатні підірвати міжнародну безпеку і стабільність, загальмувати позитивні зміни у міжнародних відносинах тощо. Така риторика передусім спрямована на пошук партнерів для створення міждержавних коаліцій, альтернативних американським. Це може мати вкрай небезпечні наслідки, оскільки веде до загострення геополітичного суперництва, ескалації низки міжнародних конфліктів. Окрім того, РФ є ресурсно неспроможною до такого протистояння. а відтак, спровокувавши його, ризикує опинитися остаточно знесиленою.

Незважаючи на економічну слабкість, РФ продовжує формувати свою зовнішню політику на незмінному постулаті: "Росія - наддержава". Звідси -глибоке розбалансування стратегії РФ, що робить її зовнішню політику непослідовною і непередбачуваною.

За рахунок вищезазначеної диспропорції по всьому периметру РФ утворилися зони "російських геополітичних ризиків" - від Балтійського до Охотськогп морів.

Водночас Москва намагається довести, що "вона має переважне право" на геополітичне домінування у Східній Європі та Центральній Азії як російській "геостратегічній просторовій спадщині СРСР і поступатися ним не збирається. Через те ці регіони перетворюються на зону особливої російської уваги.

На тій підставі, що НАТО, всупереч всім застереженням Москви, остаточно утверджується незаперечним "мілітарним авторитетом" у Старому Світі і, використовуючи не дуже вдалу практику останніх силових дій НАТО поза зоною відповідальності блоку, які інтерпретуються Кремлем як загроза "глобальної американської експансії", РФ хоче перетворити СНД на військово-політичний союз. де, використовуючи домінуючі позиції, Москва сподівається на можливість запровадження своєрідного фільтраційного бар'єра від проникнення зовнішньополітичних впливів євроатлантичної спільноти, має намір перетворити Білорусь на плацдарм, а Україну - на "буферну зону" при здійсненні своєї стратегії.

Дотримуючи цього, РФ дедалі більше активізує військово-технічне співробітництво з країнами СНД. Найбільш вдало для Москви воно складається, безумовно, в рамках Договору про колективну безпеку (ДКБ), насамперед з Білоруссю. Означене співробітництво з Узбекистаном, за російськими твердженнями, поступово перетворюється на "неформальну військово-політичну угоду". Однак аналіз впливу наслідків російсько-узбецького зближення на відносини і розвиток ГУУАМ засвідчує, що дистанціювання Узбекистану в рамках ГУУАМ безпосередньо не пов'язане зі згаданим зближенням. Розвиток відносин Узбекистану у західному напрямі залежить від воєнно-політичної обстановки в зоні Кавказу та Центральної Азії. З її нормалізацією, а також появою можливостей (зокрема, в рамках ГУУАМ) розв'язувати проблеми, що з цим пов'язані, політика Узбекистану на європейському напрямі набуде більш конструктивних ознак.

Залишаючи незмінним курс на глибоку військово-політичну інтеграцію пострадянського простору під домінуванням Росії, що був проголошений на

початку 1995 року, РФ, очевидно, проводитиме його й надалі (про це свідчить політична практика та перманентні заяви як вищого керівництва Росії, так і висловлювання широкого кола російських політиків, експертів, військових).

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes