Зовнішня політика Російської Федерації, Детальна інформація

Для України дуже важливе розуміння того, що такий курс є побічним продуктом доктрини "багатополюсного світу", яка стала сучасною основою гео-політичної стратегії РФ. Об'єктивне осмислення змісту й практичних спроб її проведення однозначно вказує на суперечність українській доктрині "багато-векторності, оскільки метою "багато-полюсності" у російському розумінні є, зокрема, підпорядкування Москві геополітичного простору колишнього СРСР, до якого відноситься й Україна. Ця генеральна розбіжність зумовлює неприйнятність нашого союзу з Москвою. Адже українська участь в таких коаліціях означала б її приреченість на "васальність".

Такі країни СНД, як Україна, Грузія, Азербайджан і навіть Узбекистан. спроби безальтернативного лідерства Москви в пострадянському просторі заперечують. Жодна із прийнятих угод на згаданому саміті не сприяє трансформуванню СНД у стійкий військово-політичний чи політико-економічний блок. Щодо останнього то, як і раніше, перспективи співробітництва з Росією в економічній сфері залишаються непевними. Характерний приклад: розгляд питання щодо запровадження зони вільної торгівлі в СНД вже вкотре перенесено Кремлем на невизначений термін.

Важливим питанням для України є проблема військових арсеналів та сил РФ у Молдові (Придністров'я). Привертає увагу та обставина, що створено односторонню російську державну комісію у справі врегулювання придністровської проблеми, і її очолив досвідчений дипломат та фахівець Із зовнішньої розвідки Є.Примаков. Такий кадровий хід Кремля можна розцінити як спробу пожвавлення російсько-молдовських відносин, які, зважаючи на особистість Є.Примакова, можуть набути відмінного від попереднього і до того ж несподіваного для України напряму.

На тлі заяв Кремля про планований вихід РФ з домовленості "Про безвізове пересування громадян країн СНД по території його учасників" питання завершення процесу делімітації та демаркації українсько-російського державного кордону набуває винятково важливого значення. Введення українсько-російського візового режиму пересування громадян також автоматично викличе потребу встановлення таких самих відносин з усіма іншими державами СНД.

На окрему розмову заслуговує створення Антитерористичного центру (АТЦ) СНД, оскільки його функціонування передбачає можливість, за словами В.Путіна, "активізації спільних зусиль у сфері боротьби з тероризмом, що дозволить зміщувати розв'язання цих питань у військову й оперативну площину". Підписуючи Положення про створення АТЦ, Україна внесла ряд застережень. Однак, все-таки існує певна небезпека що через механізм АТЦ Росія може опосередковано втягнуги нашу державу в протистояння з і ісламськими екстремістськими організаціями. А це аж ніяк не відповідає національним інтересам України. Залишаються нез'ясованими можливі форми й характер співробітництва АТЦ зі спеціалізованими міжнародними організаціями, такими як Іnterpol, Europol та іншими, у завдання яких теж входить "запобігання, виявлення і протидія тероризму". Адже, як випливає з офіційних повідомлень, АТЦ не отримує міжнародно-правового статусу. Питанням для з'ясування є й те, у який спосіб функціонування АТЦ узгоджуватиметься з моделлю загальноєвропейської зовнішньої та політики безпеки.

З часу розпочатого В.Путіним "реформування" Росії українсько-російські відносини в секторі енергопостачання нашої країни теж зазнали певної трансформації. Якщо раніше вони відбувалися в рамках домовленостей з російськими комерційними компаніями. то тепер (коли російському керівництву вдасться запровадити контроль за ними) означені стосунки набудуть міжурядового характеру. Для України це означатиме пожорсткішання у міждержавних відносин з РФ.

Варто зазначити, що, використовуючи проросійські настрої населення сходу та півдня України, присутність ЧФ у Криму, невирішеність питання статусу Азовського моря, незавершеність формування українсько-російського державного кордону, інформаційні, торговельні й енергетичні важелі впливу, РФ, за підтримки Білорусі і. можливо. Казахстану найближчим часом посилить тиск на Україну з метою втягнути її у СРБ чи схилити до більш, тісного військово-політичного співробітництва в СНД.

Тому визначальною у даній ситуації буде, мабуть, успішність проведення міждержавного діалогу, який би допоміг досягти політичних компромісів. Але - без упослідження українських національних інтересів! За неможливості ж укладення таких рішень в рамках двосторонніх відносин доцільно вдатися до посередництва міжнародних інституцій.

Доречі – про українсько-російський міждержавний діалог. Чи не доцільно було б перевести його частково у функціональні рамки міжнародних інституцій, зокрема ООН, ОБСЄ ? Те саме можна сказати про започаткування міжнародного неформально постійно діючого форуму для розгортання діалогу країн Європи щодо недопущення дальшого поширення політично упереджених настроїв, конфронтаційних ідеологем, утворення в європейському просторі хоча б умовних розподільчих ліній.11

Висновок

Головним досягненням російської зовнішньої політики останнім часом стала зростаюча взаємодія Москви і Вашингтона. З "американським фактором" так чи інакше пов'язані найбільш помітні російські зовнішньополітичні успіхи, а також і те, що за такі видається. Завдяки американцям, як відзначають у Кремлю, "знята погроза, що виходила з боку талібського Афганістану". Не без їх же участі Тбілісі став більш чуйно реагувати на "чеченські" заклопотаності Росії. Нарешті, за самою чеченською проблемою Кремль відчув себе більш комфортно після того, як Вашингтон "дискваліфікував" Масхадова в якості можливого переговірника.

Москва стала одним з ключових союзників США на фронтах антитерору і боротьби з поширенням зброї масового ураження. Сторони єдині в тому, що загальне джерело погроз - войовничий ісламський фундаменталізм і екстремізм. Хоча по конкретних об'єктах боротьби на цих фронтах є очевидні різночитання, так що приходиться домовлятися, гармонізувати свої політичні й економічні інтереси. Торг тут ще буде продовжуватися, і суперечки по ходу його неминучі.

Зростаюча залежність Росії від Америки диктувала зміни в позиції Москви з багатьох питань. "Друга хвиля" розширення НАТО сприйнята без колишніх заперечень. Незважаючи на те, що альянс як і раніше сприймається здебільшого російською громадськістю скоріше як супротивник.

Зовнішня політика держави, за ідеєю, повинна бути продуктом загальнонаціонального консенсусу, відображенням довгострокової загальнонаціональної стратегії розвитку. В Росії поки ні того ні іншого, вона усе ще "перехідна" держава, а тому говорити про російську зовнішню політику як про якийсь продукт, що сформувався, не доводиться .

Виходить, немає і консенсусної зовнішньої політики. Тієї, що формується в процесі дебатів усередині цивільного суспільства, між політологічними центрами і т.д..

У "Концепції зовнішньої політики РФ" говориться про "обмеженість ресурсного забезпечення зовнішньої політики". За рахунок чого Москва компенсує цей дефіцит?

Умілою дипломатією, економічними важелями, політичним торгом? Ситуація з Грузією продемонструвала, що в умовах "обмеженого ресурсу" Кремль - явно унаслідувавши приклад американського настрою стосовно Іраку - прибіг до прямої військової погрози. Начебто б подіяло (у сполученні з погрозою енергетичної блокади).

Хоча очевидно, що й американці тут допомогли. Не встали горою в захист Шеварднадзе. Але це зараз. А от що буде потім, коли Грузію, можливо, приймуть у НАТО? Корпоративно-групові інтереси рвуть російську зовнішню політику на частини, виводячи цілі регіони зі сфери російських інтересів. У результаті виходить, що в тих регіонах, де корпоративні інтереси не простежуються (наприклад, на Балканах), Росії майже нічого сказати. В інших же місцях, наприклад, у нас на Україні (де послом є Віктор Черномирдін) верховенство конкретних корпоративних інтересів над політикою починає превалювати. Коли посол є по сумісництву Спецпредставником президента і має на своєму столі телефон прямого зв'язку з главою держави, мабуть, що політику на даному напрямку формує вже не міністр закордонних справ.

"Успішна зовнішня політика Російської Федерації повинна бути заснована на дотриманні розумного балансу між її цілями і можливостями для їхнього досягнення". Ця формула з підписаної в 2000 році президентом Путіним Концепції зовнішньої політики Російської Федерації начебто б налаштовує на тверезий і прагматичний підхід у вибудовуванні зовнішньополітичної лінії на всіх напрямках .

На практиці, однак, тон часто задає інерція великодержавності - коли комусь хочеться погрозити пальчиком або навіть кулаком. Але от ритуальний жест виконаний, результату часто немає, і тоді дається команда "усі назад". Наочний приклад - Калінінград. Як не давили на Євросоюз, а візи, хоч і сурогатні, вводитися будуть.

Коли немає стратегічної, розрахованої на тривалий історичний період лінії, тоді немає і чітких цілей. Коли немає суспільного договору, тоді немає і ясності в тім , що ж є державний інтерес в тому або іншому аспекті зовнішньої політики.

Список використаної літератури.

1. С.И.Беглов. "Імперія змінює адресу. Британська печатка на рубежі тисячоріч". М., 1997 р.

2. М.С. Горбачов. Життя і реформи. У 2-х кн. - М., 1995.

3. Б.Н. Єльцин Сповідь на задану тему. - М., 1990.

4. Н. Верт. Історія Радянської держави. 1900-1991. - М., 1992.

5. В.В. Мідників, Маховикова Г.П. Економіка Росії: шлях реформ (1917-1995). - Спб., 1997.

6. А.И. Уткін. "Виклик Заходу і відповідь Росії". Москва, 1996.

7. С.М. Рогів. "Три роки проб і помилок російської дипломатії". Москва, 1994.

8. А. В. Торкунов, Зовнішня політика і безпека сучасної Росії (1991 - 2002), Хрестоматія в 4-х томах, Москва, МГИМО - РАММ - ИНО - ЦЕНТР, РОССПЭН, 2002.