Космонінічна лексика, Детальна інформація

Живописні елементи, за допомогою яких Л.Костенко змальовує внутрішній вигляд собору в Києві, свідчать про те, що горе увійшло і в священний храм, перетворивши його на руїни. В один синонімічний ряд з чорним стають епітети випалений, недопалений (які семантично пов”язані з пожежею, попелом), полускані, лексеми дим, попіл, морок.

Друга сфера вживання власне означень має дві підгрупи. Перша з них – традиційні, так звані постійні епітети: чорна коса, чорна хмара, білий лебедин. Живописними елементами цієї підгрупи виступають авторські епітети, метафоричні звороти і порівняння. Одні з них виконують власне живописну функцію, оскільки мають описовий характер. Лексеми, які вживаються з ними - переважно назви різних побутових предметів, явищ природи.

Власне живописні означення другої підгрупи створюють палітру лише в нашій уяві, відображаючи переосмислення багатьох світоглядів своїх героїв Ліною Костенко, бачення дійсності іхніми очима, пропущене крізь призму душі поетеси. Философсько – психологічні поняття , з якими волею автора сполучаються названі епітети, розкривають внутрішній світ героїв, їхні емоції, переживання.” (19;71).

Т.В.Іванова дійшла такіх висновків: “Система елементів чорний-червоний-білий, яка може тлумачитися як одне ціле (19;66), в історичних творах Л.Костенко виконує філософсько- естетичну функцію, що досягається розкриттям внутрішньої форми епітетів, введенням народнопоетичної символіки і створенням авторских метафоризованих комплексів.”(19;71).

Дуже цікавим і неординарним в цій праці є те, що дослідниця спочатку доводить етимологічну спорідненість певної системи елементів і тлумачить ії як одне ціле, а потім, відштовхнувшись від цього, доходить висновку, що ця система “працює” і виконує певну (естетично-філософську) функцію.

Хотілося б звернути увагу на не менш грунтовну роботу цієї ж дослідниці. Але цього разу ми з”ясуємо лише основні задачи, які постали перед дослідницею, і висновки, яких вона дійшла в процесі роботи.

Аналізується символіка світлотіні у творчості Л.Костенко. Аргументується осмислення нового підходу до розкриття езотеричного змісту символів, вивчаються образи – символи світло – темрява.

Треба особливо відзначити оригінальність і змістовність висновків: “Традиційні образи – символи світло-темрява, які уособлюють “пророкування, що проходить крізь усю світову історію…як глибока ворожнеча… між добром і злом”, в творах Ліни Костенко розкривають у своїй внутрішній формі нашарування філософсько-узагальнюючих понять шляхом розвитку нових відтінків значень, а також оновлення семантико-стилістичного отчення слів.”(20;116)

Але тема і дослідницька спрямованність нашої дипломної работи така, що, безперечно, найбільший інтерес для нас становлять роботи, в яких вивчається ономастика творів Ліни Костенко.

В одній з них дослідник “робить спробу довести стилістичну значимість топонімів у романі “Маруся Чурай” Л.Костенко”.

У своїй статті М.Р.Мельник відзначає:”Ономастикон історичного твору неможливо уявити без власних назв,що вказують на місце дії, іменують ті макро- та мікрооб”єкти, на фоні яких розгортається сюжет.” Стилістичний потенціал топонімічних назв у художньому тексті далекий від нуля, в них слід розрізняти три сторони: 1) топонімічне значення, 2) етимологічне значення (з оголеною внутрішньою формою), 3) звучання.”

Підтримуючи цю думку, спробуємо довести стилістичну значимість топонімів у романі Ліни Костенко “Маруся

Чурай”. (22;63).

З-поміж географічних назв у творі найчастіше – 69 разів – вживається ойконім Полтава. Однак значення його аж ніяк не обмежується локалізацією місця дії, семантичні та стилістичні функції його значно ширші, багатші. У 23 випадках, тобто у кожному третьому разі, він використовується в переносному значенні, виконуючи роль різних художніх тропів: метонімії, синекдохи, уособлення; досить часто назва місця переноситься на його жителів, уособлюється із живим об”єктом, який може плакати, замислюватися, висилати сторожу, подавати голос, підкреслюючи, що він ще живий. В романі зустрічаються також зразки, коли ойконім Полтава дуже сильно персоніфікується, виконуючи роль риторичного звертання. Риторичні звертання , а також особові та присвійні займенникі підносять онім Полтава до рівня живої особи та емоційно забарвлюють текст. Стилістичне навантаження оніма збільшується ще й завдяки використанню зменьшувально – пестливої форми та семантичного обігрування - Полтавонько, Олтава (22;65).

Це все свідчить про те, що, зберігаючи номінативну функцію як найбільш загальну, ойконім Полтава залежно від контексту та емоційного забарвлення виконує й інші семантично-стилістичні функції, і насамперед – підвищено-ліричну, поетичну.Крім того, цей топонім набуває ознак символу малої батьківщини.

До частотних належать також макротопонім Україна, ойконім Київ, гідронім Ворскла. Як й у випадку з Полтавою, їхні функції виходять за межі суто номінативних. Особливо сильні стилістичні позиції в топонімів Україна і Київ, які уособлюють образ вітчизни.

Велику групу романів утворюють географічні назви, переважно мікротопоніми, з, так би мовити, оголеною семантикою. Це, зокрема, назви сіл – Кривохатки і Темногайці, полтавських вулиць – Гончарні, Ковальські, Чоботарні, інших місцевих об”єктів: Дідова балка, Старі Млини, Замкова гора. До речі, Ліна Костенко часто-густо сама звертає увагу на етимологію окремих топонімів.

Топоніми в романі “Маруся Чурай” передусім різняться тією роллю, яку вони виконують у розвитку сюжету та композиції твору. Першу групу утворюють географічні назви, безпосередньо зв”язані з головною сюжетною лінією, з основними персонажами. Це, зокрема, топоніми Полтава, Київ, Біла Церква, Кривохатки, Темногайці і т.ін. Окремі з них є частонимаи, інші вживаються лише одного разу, але всі вони створюють реальний фон для розвитку сюжету, а стилістичний потенціал їх досить великий.

Другу групу складають назви об”єктів, які прямо не пов”язані із розвитком сюжету і виддалені у просторі або часі. Ці топоніми вживаються в авторській розповіді та мовленні персонажів і об”єднані навколо теми визвольної боротьби українського народу, історії України взагалі (макротопніми Литва,Брацлавщина, Волинь; ойконіми Варшава,Збараж,Корсунь; гідроніми Пилява,Солониця,ін.).

Окрему групу становлять топоніми, які знаходяться зовсім на периферії сюжету і називають об”єкти, зв”язані з біографією другорядних та епізодичних персонажів. Зокрема, чимало географічних іменувань тяжіє до особи мандрівного дяка.

Цей досить приблизний поділ дозволяє зробити висновок: синтагматика та мовно-композиційна роль географічних назв, як і їхні стилістичні функції, відзначаються розмаїтістю. В романі “Маруся Чурай” ця розмаїтість зумовлена історичним жанром твору, загальними принципами використання власних назв в різних контекстах та типах літературної мови та, що не менш важливо, особливостями індивідуального стилю Ліни Костенко, який відзначається оригінальністю та неповторністю”.(22;71).

Але найбільший інтерес для нашої роботи являє праця Юрія Олександровича Карпенка, по-перше, тому що це власне ономастичне дослідження, а по-друге, тому що в ньому аналізовано всі власні назви, які зустрічаються в поезіях Ліни Костенко, а серед них - і космоніми.

Об”єктом співставного дослідження стали 64 поезії Бели Ахмадуліної, які складають її збірку “Сад” і рівна кількість віршів Ліни Костенко (36 поезій, які входять до збірки “Сад нетанучих скульптур” і перші 28 із збірки “Вибране”).

Розглядаючи випадки невживання власних назв(на які автор (поет) накладає своєрідне “поетичне табу”(24;93)),

Юрій Олександрович зауважує:”Ліна Костенко – як і Бела Ахмадуліна – фізично відчуває і поетично тонко сприймає зв”язок слова і предмета, слова і думки: “Початок є. А слова ще нема…і ще ніяк нічого ще не звуть.І хмари, не прив”язані до слова, от просто так – пливуть собі й пливуть”. (24;93).

З 64 досліджених поезій Б.Ахмадуліної зовсім немає власних назв лише в шести (9,4%), а у Л.Костенко – в сімнадцяти (26,5%). Усього ж у вивчених текстах Б.Ахмадуліної наявне 131 ім”я в 282 вживаннях.У Костенко їх дещо менше – 98 у 182 вживаннях.За частотністю розряди власних назв у Б.Ахмадуліної розташовані слідуючим чином: топоніми, антропоніми, космоніми, теоніми, хрематоніми, ергоніми, зооніми. У Л.Костенко: топоніми, антропоніми, теоніми, космоніми (24;93-94).

Перші чотирі розряди, наявні у обох поетес (топоніми, антропоніми, космоніми, теоніми), Ю.О.Карпенко вважає для поезій “облігаторними”(24;94).

На кожен вірш, який містить власні назви, у Л.Костенко приходиться 3,9 ім”явживання, а у Ахмадуліної – 4,8. Але це – в середньому.Фактично ж одна поезія може містити від одного оніма до дев”ятнадцяти у

Костенко і до шістнадцяти – у Ахмадуліної. При цьому частоніший оним у Л.Костенко - сонце , а у Б.Ахмадуліної – луна (тобто місяць). Даний факт є дуже істотним. Розрізненість найчастішіх онімів у Костенко і Ахмадуліної(а сонце і місяць- типові власні назви, хоча й пишуться за традицією з маленької літери) виявляється розрізненістю опозитивною: денне і нічне світило. Це дає підстави стверджувати, що найчастотніші оніми в даному випадку виявляються маркерами відмінностей в тональності, в ліричних спрямуваннях віршів двох видатних поетес.(24;94).

Далі Юрій Олександрович пише:”Частотні оніми виявляють майже усі форми поетичного використання власних назв, особливості іх поетичного функціонування” (24;96) – і виділяє форми поетичного засвоєння онімів, серед яких: