Гетьманське правління Івана Скоропадського, Детальна інформація

— з’ясувати персональну значимість володаря булави, як військового діяча;

— висвітлити взаємини гетьманської влади і керівництва Запорозької Січі й показати їх вплив на загальну ситуацію на Лівобережжі;

— виявити основні тенденції в стосунках І. Скоропадського з Петром І, царськими сановниками, старшинською верхівкою;

— показати засади зовнішньої політики гетьманської влади;

— визначити конкретні ознаки й головні напрямки звуження функціонування української автономії;

— порушити питання про можливу альтернативу політичного розвитку Гетьманщини;

— встановити наслідки правління І. Скоропадського для України.

Методологічною основою є принципи діалектики та матеріалістичного розуміння суспільних явищ і певних осіб — історизму, наукової об’єктивності і плюралізму. Застосовані методи: хронологічний, проблемно-тематичний та комплексного аналізу подій, фактів, джерел.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що матеріали, вміщені в ній, принципові положення та висновки коригують, а то й вимагають по-новому розглядати широке коло питань історії України першої чверті XVIII ст. Авторські біографічні уточнення й оцінки щодо життя та діяльності І. Скоропадського, здійснені на грунті аналізу першоджерел, дозволять у майбутньому уникнути важливих помилок у спеціальних студіях, підручниках, енциклопедичних виданнях тощо.

Апробація результатів дослідження. Рукопис праці було обговорено на засіданні відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України. Основні положення та висновки її обстоювались на двох міжнародних наукових конференціях “Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості” (Київ-Запоріжжя, 1997) і “Визвольна війна українського народу середини XVII ст.” (Київ, 1998), а також республіканських “Гетьманських читаннях” (Київ, 1996), симпозіумі “Українська державна ідея: історія та сучасність” (Черкаси, 1998) і Четвертій Академії пам’яті В. Б. Антоновича (1834—1908). 90-річчя від дня смерті” (Київ, 1998).

Публікації. Зміст дисертації повністю розкрито в опублікованих монографіях “Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право” (К., 1996. — 224 с.), “Гетьман Іван Скоропадський” (К., 1998 — 207 с.) і 20 наукових статтях, вміщених у наукових виданнях (14) і журналах (6).

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями і характером дослідження. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, поділених на 16 параграфів, висновків, списку використаних джерел та литератури, а також двох додатків.

Дисертацію викладено на 391 сторінці машинописного тексту, в тому числі два додатки займають 9 сторінок (с. 383—391). Список використаних джерел та літератури налічує 179 найменувань (202 назви архівних справ, опрацьованих дисертантом, подано під порядковими номерами відповідних їм фондів).



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ



У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені предмет, хронологічні межі, наукова новизна та практичне значення дисертації. Сформульовані мета і завдання роботи, а також схарактеризовані її апробація та впроваждення конкретних результатів.

У першому розділі — “Історіографія питання та огляд джерел” — розглянуто стан наукової розробки проблеми в цілому й проведено аналіз використаної автором документальної бази для її вивчення. Насамперед зазначено, що ставши володарем булави — вищої ознаки влади в Україні “обох боків Дніпра” — після І. Мазепи і діючи фактично водночас з “гетьманом в еміграції”, одним з авторів першого національного конституційного акта П. Орликом, І. Скоропадський, можна сказати, виявився приреченим на непопулярність серед більшості істориків майбутніх поколінь. Якщо двом першим з цих діячів присвячено сотні спеціальних праць (у тому числі монографії) як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії (Росії, США, Канаді, Польщі, Швеції, Франції, ФРН і т. д.), то про життя й діяльність останнього маємо лише кілька невеликих студій переважно загального характеру. Найчастіше в науковій літературі про нього йшлося побіжно: тоді, коли розглядалися такі постаті, як Петро І, О. Меншиков та їхнє ставлення до українців, або ж при висвітленні аспектів суспільно-політичного устрою Гетьманщини кінця XVII — першої чверті XVIII ст.

Одним з перших, хто безпосередньо присвятив студію родині Скоропадських став український історик О. Лазаревський (1834—1902). В ній вчений, зокрема, наголосив, що чотирнадцятирічне правління І. Скоропадського було чи не найсумнішим періодом в існуванні Гетьманщини Лазаревский А. М. Люди Старой Малороссии. 1. Семья Скоропадских (1674—1758 г.) // Исторический Вестник, 1880. — №8. — С. 713.. В двох інших своїх працях він доводив, що через безхарактерність володаря булави на діяльність тогочасної адміністрації могли помітно впливати навіть управителі гетьманським господарством, а свавілля старшини досягло найбільшого “розвитку” Лазаревский А. М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648—1783 гг.. Историко-юридический очерк. — К., 1908. — С. 65; Його ж. Замечания на исторические монографии Д.П. Миллера о малорусском дворянстве и о статутовых судах. — Харьков, 1898. — с.37.). На нашу думку, такі принципові положення залишилися недостатньо аргументованими, а тому певною мірою є суб’єктивістськими.

На противагу багатьом ученим і письменникам, патріотично настроєний анонімний автор “Исторіи Русов или Малой Росіи” (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) вважав, що І. Скоропадський в окремих випадках міг рішуче протестувати проти рішень Петра І щодо України, як “вольной страны, бывшею только в протекціи Россійской, и имевшей свои права и договоры с царями” Исторія Русов или Малой Росіи. Сочіненіе Георгія Конискаго, архіепископа белорусскаго. — М., 1846. — Ч. 2. — С. 25..

Історик і археограф Д. Бантиш-Каменський (1788—1850) у своїй “Истории Малой России”, перше видання якої побачило світ у 1822 р. у Москві, а останнє (здійснене за нашої ініціативи) в Києві 1993 р., подав І. Скоропадського як вірнопідданого цареві. На думку вченого, Петро І вже на час обрання його володарем булави хотів, коли б на те склалися відповідні обставини, знищити інститут гетьманства та ліквідувати автономію лівобережного регіону України. Він дещо перебільшував, коли писав, що власне постійні зради й зловживання козацької верхівки створили грунт для “падіння” давніх народних прав, а гетьман “слабым, безпечным нравом не только ускорил свою кончину, но и лишил вверенных попечению его сограждан драгоценнейшаго для них достояния”. Разом з тим Д.Бантиш-Каменський зазначив й таке: багато в чому завдячуючи організаційній діяльності І.Скоропадського, в кінці 1708—1709 рр. помітно посилився опір українців іноземним нападникам Батыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993. — С. 400, 405, 420, 426..

Глибоко вивчаючи історію запорозьких козаків, значну увагу І. Скоропадському як державному та військовому діячеві приділив Д. Яворницький (1855—1940). Безпосередньо в 3-му томі “Історії запорозьких козаків” (праця витримала кілька видань) він детально схарактеризував заходи гетьмана спрямовані на поліпшення взаємин з низовиками, а також перманентне загострення стосунків з ними через антиукраїнську політику царату.

Д. Багалій (1857—1932) в одній з праць назвав гетьманування І. Скоропадського “слабим” Багалей Д. И. Новый историк Малороссии: Рец. на книгу А. М. Лазаревского “Описание Старой Малороссии. — Т. 1. Стародубский полк”. — Спб., 1891. — с.112., а в іншій — виділив його серед деяких видатних діячів “малоросійського управління”: Марковича, Розумовського, Румянцева-Задунайського та деяких інших Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1990. — С. 43..

Авторитетна дослідниця історії українського народу О. Єфименко (1848—1918) доводила, що гетьман був зовсім “непридатним” для самостійної й відповідальної діяльності, а тому країною правила його дружина Настя. Правда, одночасно вона твердила й таке: Мазепа, Скоропадський, Апостол були правителями, які знали становище своєї батьківщини, цінували її інтереси і захищали їх в міру власних сил і розуміння Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990. — С. 300, 301, 321.. В праці “Історія України та її народу” вчена дещо категорично зазначила, що “слабодухий” І.Скоропадський ніяк не міг протидіяти владному цареві Петру Єфименко О. Я. Історія України та її народу. — К., 1992. — С. 136..

Соціальну політику гетьмана щодо посполитих в загальних рисах висвітлив В.Барвінський (1855—1940) у монографії, присвяченої становищу селянства Лівобережної України XVII—XVIII ст. Період правління І. Скоропадського він переконливо визначив як вирішальний в процесі формування великої земельної власності Барвинский В. А. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII—XVIII вв. — Харьков, 1909..

1911 р. на сторінках часопису “Исторический Вестник” (№8) статтю про дружину гетьмана Анастасію Марківну, уроджену Маркович, опублікувала М. Марина. Дослідниця була переконана, що правила замість І. Скоропадського його дружина, а перетворення Петра І тоді в Україні мали на меті, насамперед, підпорядкування місцевого управління верховній владі Росії та “придушення” самобутності корінного населення Марина М. М. Гетманша Скоропадская, урожденная Анастасия Марковна Маркович (1667—1729) // Исторический Вестник, 1911. — №8. — С. 534-550..

Загалом негативна оцінка державницької діяльності володаря булави міститься на сторінках праць М. Грушевського (1866—1934) Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. — К., 1990. — С. 381-392; Його ж. Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх. — К., 1991. — С. 166.. Схоже писав І. Джиджора, глибоко вивчаючи економічну політику російського уряду супроти Лівобережної України в 1710—1730 рр. Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. — К., 1930. — С. 1, 2, 57, 131.

Т. Коструба, навпаки, вважав, що правління І. Скоропадського в цілому мало велике значення для країни, бо той прагнув зупинити “розгін” антиукраїнської політики Петра І і врятувати в автономії козацький устрій Коструба Т. Гетьман Іван Скоропадський (1708—1722). — Львів, 1932.. Подібну думку висловив Д. Дорошенко (1882—1951) на сторінках “Нарису історії України”. Конкретно він зазначив, що на долю гетьмана випало тяжке завдання — рятувати, що можна було з автономії Гетьманщини, яку Петро І по полтавській катастрофі намірився звести нанівець Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — Львів, 1991. — С. 391..

Одним з активних співучасників Мазепених планів І. Скоропадського вважав І. Крип’якевич (1886—1967), хоча докладно й не обгрунтував таке принципове твердження Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 220..

В. Дядиченко (1909—1973) певною мірою описав взаємини володаря булави з урядом Російської держави, персонально Петром І, з підлеглими старшинами, показав процес поступового обмеження автономії України. На його думку, під впливом реформувань сюзерена гетьман робив спроби перетворити південну частину Лівобережжя в район високоякісного тютюнництва, також відіграв значну роль у справі обмеження селянських переходів Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 18, 22, 39, 88..