/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Гетьманське правління Івана Скоропадського, Детальна інформація

Тема: Гетьманське правління Івана Скоропадського
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 4743
Скачати "Реферат на тему Гетьманське правління Івана Скоропадського"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Формальне обрання І. Скоропадського гетьманом, а фактично призначення царем, далеко не повною мірою визначили правовий статус керманича в Україні. Адже тоді між ним і царем не була підписана жодна угода відповідного рівня. У виданому 1 листопада 1708 р. “Манифесте всей старшине и войску, съехавшимся в Глухове для избрания вольными голосами нового гетьмана”, монарх тільки пообіцяв надати всі вольності, права і правілеї згідно з договором 1654 р., укладеним Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким. Однак вже під час елекції старшини обговорювали з уповноваженими від Москви проблему відновлення української державності в такому вигляді, який вона мала в середині XVII ст., тобто від самого початку, незважаючи на її обмеження царатом від І. Виговського до І.Мазепи включно. Виразно говорилося про необхідність цілісності “Отчизны Малороссійской” як козацької автономїї в складі Російської держави. Безпосередньо володар булави неодноразово доводив, що народ підпорядкований йому є осібний, такий, котрий має власні державні кордони (с. 131-137).

Реальним заходом на досягнення законодавчого підтвердження царем гетьманського бачення статусу регіону, стала подача І. Скоропадським сюзеренові 17 липня 1709 р. відповідного змісту “статей”. Проте Петро І на більшість пунктів у них не дав відповіді, отже не санкціонував.

Тим часом кожний наступний рік приносив якесь нове обмеження гетьманської влади, автономії України. Гетьманщину чиновники з Росії дедалі частіше визначали вже навіть не як “Малоросію”, а “Малоросійський край”.

Та й за тих складних умов, під постійним наглядом і тиском з боку царату І.Скоропадський прагнув проводити зовнішню політику в інтересах українського народу. Зокрема, він як досвідчений державний діяч, неодноразово виступав за об’єднання Правобережжя та Лівобережжя під єдиною булавою, хотів підпорядкувати Слобожанщину, що номінально перебувала під керівництвом царських воєвод. Відомі історичні факти, коли гетьман наполегливо відстоював кожне місто чи містечко, котрі якимсь чином прагнули відібрати з-під його юрисдикції (с. 145-152).

Найсильнішого руйнівного удару гетьманській владі було завдано Петром І в травні 1722 р. заснуванням у Глухові так званої Малоросійської колегії — вищої касаційної й фінансової установи, до складу якої мали входити лише російські чиновники, призначені імператором або Сенатом. Офіційним приводом для такого законодавчого акту стали нібито зловживання в українських судах, незаконне відібрання угідь у козаків, селян і міщан, примушення їх до виконання всіляких “роботизн”, покріпачення тощо. На справді ж заснування колегії, як зазначив В. Горобець, було не самоціллю царського уряду, а передумовою ліквідації політичної автономії Гетьманщини, її асиміляції та наступного поглинання українських земель імперією. З такою оцінкою важко не погодитися.

Виходячи з наявного документального матеріалу, можна констатувати, що І.Скоропадський, на відміну від І. Мазепи, П. Орлика та їх прибічників був типовим представником поміркованої щодо проросійської політики частини державницької еліти України. Власними переконаннями, так би мовити, парламентськими методами він прагнув відстояти автономність Гетьманщини, хоча і не бачив її поза складу Російської держави. В його зовнішній політиці, безперечно, простежуються тенденції, започатковані Б.Хмельницьким. Однак через як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори гетьман не зміг до кінця проявити себе належним чином як політичний діяч колись могутньої й великої козацької держави.

Слід зазначити, що особливе місце в політиці І. Скоропадського займали запорожці та кримське питання. На початку XVIII ст. Запорозька Січ, ця “мала Українська держава, що спиралася на військову організацію” (О. Терлецький), дедалі частіше ставала в опозицію до гетьманської влади. Замість того, щоб діяти в єдиному руслі суспільно-політичного згуртування україців у справі розбудови національної автономії, “низове товариство”, відстоюючи власні “давні” права і привілеї, своїми нерідко непродуманими заходами провакувало уряди Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Швеції та Росії активізувати застосування різноманітних санкцій, спрямованих проти “малоросійської” державності.

Існувало й об’єктивне протиріччя : “хліборобській” частині населення Гетьманщини були вкрай необхідні стабільні мирні умови життя для розвитку господарства. Січ же внаслідок своєї соціально-економічної й політичної суті являла собою певною мірою демократичну інституцію з анархічними тенденціями і нагальною потребою періодичних військових походів (посезонні промисли низовиків, до того ж не всіх, зрозуміло, не могли повністю забезпечити повноцінне матеріальне їхнє існування).

Через самодержавну політику Петра І стосунки володаря булави з низовиками складалися особливо негативно. На Січі без ентузіазму сприйняли звістку про обрання нового гетьмана. Певною мірою запорожців образив той факт, що іхніх представників не запросили на елекцію до Глухова. Одну з причин руйнації в Україні вони вбачали у властолюбстві й продажності лівобережних старшин, їхньому непатріотизмі. Офіційно ж влада І. Скоропадського поширювалася і на Запорожжя. В основному він прагнув використовувати запорожців як в інтересах Української козацької держави, так і Росії. Неможливість здійснення цієї мети обумовила ліквідація в травні 1709 р. Чартомлицької (або Старої чи Базавлуцької) Січі за наказом манарха. Її землі приписали до Миргородського полку, а маса запорожців зазнала репресій, багато з них було страчено. Відбулася іміграція останніх на територію володінь кримського хана (с. 163-170).

Ці акти на початку правління І. Скоропадського ще раз яскраво засвідчили нетерпиме ставлення царя і його оточення до самобутності українців, зокрема їхніх своєрідних збройних сил. Одночасно ці події в свідомості волелюбних представників корінного етносу не могли не викликати негативні асоціації стосовно і гетьманської діяльності.

Аналіз джерел того часу дозволяє з певністю твердити: низовики цілком усвідомлювали, що політика Петра І зводить нанівець “вольності” українців і не без участі володаря булави. Протистояти цьому, на їх думку, могла тільки Січ, опираючись на політику попередніх гетьманів, зокрема Б. Хмельницького та І. Мазепи, зорієнтовану на спілку з королем шведським і панством кримським. Козаки добре розуміли “неприродність” свого становища в Російській державі, заперечували доцільність підпорядкування України уряду в Москві. Зрештою “низове товариство” 1711 р. розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману, на південь від впадіння Інгулу в Дніпро (на території сучасного м. Цюрупинська Херсонської області). Розпочалося їх багаторічне протистояння в союзі з турецькими та кримськими можновладцями гетьманській і царській владі, що час від часу супроводжувалося кривавими нападами на українські землі. Це, правда, не виключало періодичних пошуків запорожців мирного шляху для відновлення функціонування Старої Січі.

В історії взаємин гетьмана — царя — низовиків помітну роль відіграли П. Орлик і кошовий отаман К. Гордієнко. Наприклад, перший відстоював козацькі інтереси перед монархами Швеції, Туреччини, Німеччини, Речі Посполитої. Єдиною його вимогою було лише те, щоб запорожці ніколи не корилися і не приставали на пропозиції нестерпного йому російського уряду (с. 175-182).

На початку 20-х років стосунки січовиків з ханською владою вкрай загострилися. Зважаючи на це, Ібрагім-паша під час російсько-турецьких переговорів 1722 р. порушив питання про можливість повернення козаків у межі Гетьманщини. Однак тоді воно так і залишилося невирішеним.

Особливу увагу в розділі приділено військовій діяльності гетьмана. Коли про військовий талант І. Мазепи сучасники, а за ними й історики висловлювалися по-різному: від визнання за ним геніальності в цьому аспекті діяльності до повного заперечення фаху Як, скажімо, на думку Д. Бантиша-Каменського,— “быв дурным воином, Мазепа был искусным министром, умел давать советы, полезные государству и стране, им управляемой”., то про І. Скоропадського ні в джерелах, ні в історіографії не існує більш-менш повних і виважених характеристик. Найчастіше можна знайти лише невиразні згадки про його участь у тому чи іншому поході проти ворога. Однак, будучи поряд з І. Мазепою на вістрі політичного життя країни, беручи безпосередню участь у воєнних кампаніях кінця XVII — початку XVIIІ ст. супроти вояків Кримського ханства, Туреччини, Речі Посполитої, Швеції й т.д. він, безперечно, знав про кращих не тільки українських і російських полководців того часу, а й іноземних. Доведено, що І. Скоропадський був добре обізнаний з сучасними йому методами ведення бою. Джерела зафіксували і неабияку винахідливість останнього у застосуванні військових заходів. Так, 1708 р. армія Карла XII широким фронтом несподівано наблизилася до кордонів Гетьманщини. В ході її наступу на Стародубський полк, який тоді очолював І. Скоропадський і мав важливе стратегічне значення, стався цікавий випадок. Місцевий селянин, спеціально підісланий до ворожого табору полковником, пообіцяв провести шведський загін на чолі з Лагеркроном до Стародуба найкоротшим шляхом, а завів зовсім не туди. Завдяки чому до міста встигли підійти російські війська й вдало відбити напад ворога. Схожий вчинок, добре відомий з історії, здійснив герой національно-визвольної боротьби російського народу проти польської та шведської інтервенції початку XVII ст. селянин І. Сусанін (с. 183-190).

Будучи гетьманом, І. Скоропадський часто обговорював питання військової тактики і стратегії зі своїми генеральними страшинами та полковниками, учасниками Північної війни 1700—1721 рр. генерал-фельдмаршалом Б.Шереметєвим, одним з найближчих до Петра І, керівником Посольського приказу, державним канцлером Г. Головкіним, а також генерал-майором Г. Волконським, московським комендантом, полковником М. Гагаріним. Внаслідок спільних нападів володаря булави та драгунських загонів генерала Ренне напередодні битви під Полтавою окремі шведські частини змушені були відступити з свого табору під с. Жуки.

Проте слід констатувати: після подій 1708—1709 рр., через недовіру сюзерена українським козакам, військова діяльність І. Скоропадського стає менш виразною, епізодичною. Правда, гетьман і надалі “насмілюється” радити цареві та його деяким міністрам, як краще було б чинити з супротивником у межах України, а ті, траплялося, приймали такі пропозиції “за благо”. Він знав про всі військові дії, що мали хоч якесь відношення до Гетьманщини, і коли дозволяли обставини, в силу своїх можливостей керівника держави, коригував на користь українців (191-195).

Четвертий розділ — “Гетьманські заходи в галузі економіки” — містить детальний аналіз внутрішньої політики вищої влади стосовно народного господарства на Лівобережжі. В першу чергу розглянуті проблеми, які існували в першій чверті XVIII ст. у торгівлі. Відомо, що купівля і продаж предметів широкого вжитку та користування відігравали чи не найважливішу роль у поповненні державного бюджету Гетьманщини, забезпечували значні постійні надходження з неї до московської казни. Великі кошти з прибутків від торгівлі йшли на утримання власних адміністрації та війська, витрачалися на господарські потреби міст, розкватрировані на території регіону російські армії, сановників тощо. Поступово номінальні гроші набували першочергового значення при всіляких розрахунках, витісняючи різного роду “натуральні дачі” й побори. Потреби в них невпинно зростали, особиво під час довготривалих війн. Оскільки деякі грошові одиниці були в постійному обігу козацької держави, корінні жителі нерідко називали їх “українськими” або “черкаської лічби”.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у торгівлі регіону спостерігалися досить своєрідні, неоднозначні явища. Одні з них переконливо свідчили про її неухильний розвиток, незважаючи на певні труднощі в народному господарстві (зруйновані населені пункти під час військових походів, загибель людей, періодичні неврожаї тощо), інші — про згортання деяких її напрямів. Доказом першому були, наприклад, активізація діяльності й розширення кола осіб, “бавячихся купеческим промыслом”, і тих, хто мав сталий “торг”, а також збільшення кількості торговельних осередків. Якщо в 1665 р. останніх налічувалося трохи більше 40, то в період, що досліджується їх функціонувало вже понад 100. За обсягами торговельних операцій особливо виділялися серед таких центрів Київ, Ніжин, Стародуб, Чернігів, Переяслав, Почеп, Кролевець, Прилуки. В Стародубському полку, який протягом кількох років очолював І. Скоропадський, домінувала купля-продаж прядива, худоби, шкіри, меду і т.д. З багатьох міст Гетьманщини товар везли до Москви. Сума від його реалізації там становила 20 і більше тис. крб. Поглиблювався зв’язок торговельного капіталу з виробництвом.

У далекосяжні плани Петра І входило запровадження в усій Російській державі монопольного права на продаж спиртного і тютюну. Значення такої торгівлі (тільки для національних потреб) добре розумів і уряд І. Скоропадського. Гетьман особисто видав десятки універсалів приватним особам і православним монастирям з привілеями на виготовлення та реалізацію спиртних напоїв в окремих районах. А деякі можновладці самі привласнювали їх собі (полковники гадяцький М. Милорадович, полтавський І. Черняк, чернігівський П. Полуботок та інші).

Із втягненням місцевої торгівлі у всеросійський ринок неабияк зріс податковий тиск на неї митних чиновників з Росії. Ще за гетьманування І. Мазепи місцеві купці сплачували чітко встановлені податки за вільну торгівлю як на території Української козацької держави, так і за її межами — так звані евекту й індукту. Вони в основному становили 2% від вартості товару. В Речі Посполитій збиралися також гроші за транзит. Відразу після подій, пов’язаних з переходом Мазепи на бік шведів, обставини в цій сфері радикально змінилися, причому на гірше для українців. Безпосередньо індукту з лівобережних полків цар віддав на відкуп чужій інтересам Гетьманщини людині — відомому на той час “фінансистові” С. Рагузинському. Він особисто керував збиранням коштів за вивіз товарів за кордон, кладучи чималі суми у власну кишеню. Певну ж частину зібраних податків Рагузинського зобов’язували щорічно сплачувати в скарбницю держави. Офіційно він вважався підпорядкованим гетьманату, а законодавчо його статус визначили царський указ та відповідний універсал І.Скоропадського.

Стан зовнішньої торгівлі цікавив володаря булави не лише як державного діяча, а й як людину, що безпосередньо нею займалася. Так, через свого економа — управителя він організував по всьому Стародубському полку скуповування прядива, яке потім вивозили за кордон.

Наявний фактичний матеріал переконливо свідчить про те, що від початку і до кінця свого правління І. Скоропадський особисто та через високих російських сановників намагався відстояти інтереси українських купців на всіх географічних напрямках їхньої діяльності: в Польщі, Балтиці, Валахії, Молдові, Криму, Слобожанщині і т.д. Особливо наполегливо він прагнув поліпшити умови для них на території Речі Посполитої, де вони чи не найбільше потерпали від постійних зловживань і репресивних заходів. Навіть Д. Апостол, який дещо суб’єктивно ставився до свого попередника, був змушений визначити 1729 р., що той неодноразово звертався з цього приводу в Колегію іноземних справ і очікував звідти відповідного рішення, а від царя — указу (с. 198-220).

Загалом українська економіка, зокрема її торговельна сфера, з початку XVIII ст. і приблизно до 1714 р. мала більш-менш сприятливі умови. Однак потому, внаслідок запроваждення царатом монополії на продаж понад десяти товарів, обмеження для козацької держави зовнішньої торгівлі, суцільне порушення прав і вигод місцевого купецтва, періодичні пограбування його московськими та польськими чиновниками, вільному економічному існуванню Гетьманщини було покладено край. Постійні ж намагання І.Скоропадського поліпшити стан справ у цій сфері якщо й давали позитивні наслідки, то лише на короткий час. До того ж нерідко вони мали локальний характер.

І все ж, зважаючи на складні обставини, за яких довелося діяти володарю булави, насамперед через великодержавну та репресивну політику Петра І, думаємо, правильним буде твердження: І. Скоропадський, порівняно зі своїми попередниками, проводив чи не найактивнішу діяльність щодо захисту національної торгівлі (принаймні за кількістю різного роду відповідних заходів, скарг, “прошеній” тощо).

В першій чверті XVIII ст. Гетьманщина продовжувала залишатися регіоном, що значною мірою залежав від стану справ у сільському господарстві. Мануфактурне виробництво тільки-но починало набирати темпи. З погляду американського професора економіки М. Чировського, існували дві причини переважання саме сільського господарства в економіці краю — географічне середовище й іноземна агресія. По-перше, вигідності аграрного сектора сприяли особлива родючість землі та сприятливий клімат. По-друге, величезний промисловий “потенціал мінералів, енергії й праці” в Україні не міг розвиватися внаслідок зовнішнього втручання та через воєнні фактори.

Великі непередбачені витрати з Військового скарбу йшли на ліквідацію наслідків стихійних лих, неврожаїв, пожеж, епідемій тощо. Заходи, які стосувалися боротьби з ними, так чи інакше входили до компетенції гетьманського правління. Володар булави давав щодо цього безпосередні вказівки відповідальним особам, сповіщав у Москву або Санкт-Петербург і отримував звідти різні розпорядження. Так, 1710—1711 рр. І.Скоропадський був змушений вжити всіляких заходів для того, щоб локалізувати територію поширення епідемії “морової язви” в Києві, Чернігові, Переяславі, Сосниці та багатьох інших населених пунктах, а також забезпечити постачання хліба в райони, котрі постраждали від недороду. При цьому слід зазначити, що проблеми, пов’язані з такими й подібними лихами, вирішувалися на “всеросійському” рівні. У столицях ретельно стежили за тим, щоб пошесті не перетинали кордони Української козацької держави (с. 224-227).

Багато сил та енергії, коштів витрачав І. Скоропадський на благоустрій міст і містечок, впорядкування шляхів і пошти тощо. А до всього цього додавалися ще й клопоти, пов’язані з відправкою на вимогу царя та його сановників висококваліфікованих майстрів і працівників до Росії на будівництво та інші роботи. Протягом усього правління гетьман опікувався ремісницькими цехами, боронив їх у разі потреби від сваволі державців. Також постійно цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату, з приводу надходжень “до скрині” якого він видав навіть окремий універсал полковій і сотенній страшині.

Господарська діяльність І. Скоропадського мала безпосереднє відношення до історії розвитку поштової справи в Україні. Він займався налагодженням трактів, забезпечував функціонування спеціально збудованих для цього станцій, призначав поштмейстрів. У Гетьманщині при Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких вибирали з-поміж козаків-підпомічників. Поштові відділки існували на багатьох шляхах, що в різних напрямках розбігалися від резиденції в Глухові: на Польщу, в Крим, Слобожанщину, Росію і т.д. За І. Скоропадського склалися й нові напрямки, по яких пішла кореспонденція. Наприклад, відомий такий факт. Наприкінці 1708 р. Петро І перебував у Полтаві. Проте незабаром монарх планував перевести всю свою армію до Сум, де хотів розмістити штаб. Отож новообраному володареві булави довелося зайнятися налаштуванням пошти між цими містами належного рівня. Траплялося, гетьман зобов’язував місцевих державців і духовенство сплачувати певну суму грошей на утримання пошти.

Велику увагу приділяв І. Скоропадський збереженню національних збройних сил, які були не лише важливою ознакою державності, але й певним гарантом незалежності Гетьманщини. Через безперервні війни, що їх вела Росія, та нехтування Петра І життям козаків постала пряма загроза існуванню українського війська. Коли врахувати той факт, що кожного разу у віськовому поході чи на будівництві каналів гинуло в середньому 30 відсотків, а то й більше боєздатних вояків, відбувалося фактичне розорення їхніх учасників, масові падежі коней і волів, то можна твердити не тільки про цілеспрямований підрив царатом економічного потенціалу країни, а й про здійснення ним геноциду щодо місцевого населення. Поряд з козаками від хвороб і каліцтв часто вмирали й посполиті, котрих залучали до таких заходів як допоміжну робочу силу, використовували як погоничів і т.д. Під кінець правління гетьман розробив цілу програму, щоб українське військо уникло остаточної руйнації й передав її на розгляд до Сенату. Проте після його смерті становище в цьому аспекті не змінилося на краще (с. 231-234).

Вкрай негативні наслідки для господарства України мало постійне перебування тут великої кількості царських військ. Витрати, пов’язані з розквартируванням і утриманням їх, природно, лягли на посполитих і рядових козаків. Нерідко це призводило до непорозумінь і сутичок між військовими та жителями. Перманентні звертання гетьмана ослабити тягар перебування військ з Росії не знайшли підтримки в московського уряду (нібито через складну загальну ситуацію в державі). Значну проблему становило й забезпечення ратних людей підводами. Їх нерідко не повертали, а це ускладнювало ведення народного господарства.

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар