/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Гетьманське правління Івана Скоропадського, Детальна інформація

Тема: Гетьманське правління Івана Скоропадського
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 4743
Скачати "Реферат на тему Гетьманське правління Івана Скоропадського"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Такі відомі вчені, як В. Антонович, В. Бец, М. Костомаров, а також сучасна дослідниця О.Апанович і деякі інші взагалі оминули постать І. Скоропадського у своїх студіях, спеціально присвячених гетьманам України і кошовим отаманам Запорозької Січі. Поява в 1997 р. оригінальної праці В. Смолія й В. Степанкова “Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації” констатувала про незадовільний стан розробки аспекту “гетьман І. Скоропадський як політичний діяч”.

Значний фактичний матеріал і важливі спостереження про соціально-економічну й політичну діяльність І. Скоропадського містяться в грунтовних студіях сучасних науковців В. Панашенко, В. Горобця, Л. Мельника, В. Кривошея та деяких інших Панашенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII — XVIII ст.). — К., 1995; Її ж. Полкове управління в Україні (середина XVII —XVIII ст.). — К., 1997; Горобець В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIIІ ст. — К., 1995; Його ж. Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І. — К., 1998; Мельник Л. Г. Політична історія Гетьманщини XVIII cт. у документах і матеріалах: Навч. посібник. — К., 1997; Його ж. Гетьманщина першої чверті XVIII століття: Навч. посібник. — К., 1997; Кривошея В. В. Українська козацька страшина. К., 1997. — Ч. 1. Урядники гетьманської адміністрації.. У них, зокрема, розглянуті питання, пов’язані з наступом царизму на автономію Гетьманщини, політичною владою, становищем війська, фінансами, грошовим обігом у регіоні тощо.

У процесі написання дисертації безпосередньо враховані концептуальні положення монографічних досліджень В. Борисенка, А. Мицика, О. Путра Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986; Його ж. Курс української історії. — К., 1996; Його ж. Еволюція соціальної структури Гетьманщини. К., 1997; Мицик Ю.А. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. — Дніпропетровськ, 1996; Його ж. Козацький край. — Дніпропетровськ, 1997; Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века. Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития. — К., 1988., а також окремих історичних розвідок В. Станіславського, О. Струкевича, Т. Чухліба Станіславський В.В. Політичні відносини Запорозької Січі і Кримського ханства в кінці XVII — на початку XVIII ст. — Автореф. дис... канд. істор. наук. — К., 1996; Струкевич О.К. Україна — Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. XVIII століття (політико-адміністративний аспект проблеми). — К., 1996; Чухліб Т. В. Козацькій устрій Правобережної України (остання чверть XVII cт.). — К., 1996. та деяких інших вчених, які хронологічно й тематично змикаються з обраною нами проблемою.

Серед істориків далекого зарубіжжя, які в тій чи іншій мірі приділили увагу (хоча і в загальних рисах) характеристеці гетьманської влади в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. слід назвати, насамперед, Кларенса Меннінга, Костянтина Кононенка, Ніколса (Миколу) Чировського, Зенона Когута, Джорджа Гаєцького Mannig C. The story of the Ukraine. — New York, 1947; Kononenko K. Ukraine and Russia. A history of the economic relations between Ukraine and Russia (1654—1917). — Milwaukee-Wisconsin, 1958; Chirovsry N. Old Ukraine: It’s sotio-economic history prior to 1781. — Madison (New Jersey),1963; Kohut Z. Russian centralism and ukrainian autonomy. Іmperial absorption of the Hetmanate 1760 s — 1830 s. — Cambridge, 1988; Gajecky G. The Cossack administration of the Hetmanate. — Cambride, 1978. Vol. 1; Vol. 2.. Основна ідея, притаманна працям названих вчених, така, що царизм проводив політику спрямовану на подолання місцевого сепаратизму і хотів при цьому взяти якомога більше від економіки і людських ресурсів Лівобережжя.

Отже, історіографічний огляд переконливо доводить, що обрана дисертантом наукова проблема висвітлювалася попередніми дослідниками лише фрагментарно і не стала предметом спеціальної праці (с. 15-30).

У першому розділі також зазначено, що серед використаних неопублікованих джерел, переважну більшість яких автор дисертації вперше ввів у науковий обіг, найчисельнішими є матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Безпосередньо тут опрацьовані такі фонди: 51 — Генеральна військова канцелярія (1656—1765), 52 — Генеральна скарбова канцелярія (1723—1781), 53 — Перша малоросійська колегія (1722—1727), 54 — Друга малоросійська колегія (1764—1786), 57 — Генеральний (Румянцевський) опис Лівобережної України (1765—1769), 59 — Київська губернська канцелярія (1708—1782), 220 — Колекція документів Київської археографічної комісії, 1219 — Особистий фонд старшинсько-дворянського роду Скоропадських (1760—1917), а також Колекції мікрофільмів (7, 9, 15) — перезняті документи і матеріали з історії України, що зберігаються в Російському державному архіві давніх актів (м. Москва), рукописних відділах Санкт-Петербурзького відділу Академії наук Росії та бібліотек Республіки Польща. В справах названих фондів є оригінали, “листи” полковників, розпорядження й визначення різних канцелярій стосовно внутрішнього управління Лівобережної України в першій чверті XVIII cт. Десятки джерел подають унікальні біографічні відомості про родину Скоропадських, їх стосунки з різними особами, соціальний статус і майнове забезпечення.

Значна кількість матеріалів з проблеми дослідження вивчена в Російському державному архіві давніх актів, а саме: фонди 13 — Справи про Україну, 124 — Посольський приказ. Малоросійські справи, 248 — Сенат і його установи. Малоросійська експедиція Сенату (опис 29). В них дисертантом проаналізовані головним чином царські укази стосовно Гетьманщини, а також листування І. Скоропадського з вищими російськими сановниками Б. Щереметєвим, Ф. Протасьєвим та іншими офіційними особами з приводу внутрішнього устрою регіону.

Цінний фактичний матеріал з історії Української козацької держави знаходиться в Інституті рукописів при Науковій бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Зокрема у фондах 1 — Збірка документів О. Лазаревського та 2 — Історичні матеріали. Збірка В. Модзалевського — зберігаються універсали І. Скоропадського, видані на маєтки, права цехам і міщанам, із зобов’язанням посполитих неодмінно виконувати “послушенство” і забороною їм писатися в козаки тощо. До “Зібрання університету св. Володимира” (фонд 8) ввійшли гетьманські універсали різного часу, укази Петра І про зраду І. Мазепи й виборинового володаря булави, листування Скоропадського з російськими урядовцями Голіциним, Головкіним і кошовими отаманами стосовно внутрішнього становища лівобережного регіону, про події в Туреччині, Кримському ханстві і т.д.

Порівняно менше справ залучено з фонду 159 — Зібрання І. Лукашевича та М. Маркевича відділу рукописів у Російській державній бібліотеці (м. Москва). Переважно це листи офіційних осіб до І. Скоропадського, відомості про збирання податків в Українській козацькій державі, описи маєтків сановників Росії на Лівобережжі.

Всього ж у дисертації використано понад 200 архівних справ 25 фондів.

Серед опублікованих джерел найважливішими для розкриття досліджуваної проблеми стали законодавчі акти, видані верховними органами влади. Основні юридичні документи царського уряду вміщено в “Полном собрании законов Российской империи”. Дисертантом опрацьовано їх перше видання, здійснене в Санкт-Петербурзі протягом 1830 р. Зокрема томи 4-7 охопили період з 1700 р. по 1727 р. Закони, розміщені в них у хронологічному порядку, частково стосуються соціально-економічного й культурного розвитку України, її міжнародного становища. В законах чітко простежується загальна тенденція звуження повноважень гетьманського управління й зміцнення влади в Українській козацькій державі чиновників з Росії, поступове встановлення з царської волі монополії в національній торгівлі й підпорядкування регіональної економіки інтересам абсолютиської монархії.

Гетьманські універсали, “листи” полковників, розпорядження Генеральної військової канцелярії й інші урядові акти свого часу було опубліковано на сторінках “Генерального слідства про маєтності” 1729—1730 рр., у збірці документів “Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.” (К., 1993), а також різних виданнях старшинських родових архівів Галагановский фамильный архив // Киевская Старина, 1883. — №11. — С. 452—469; Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка. XVII—XVIII вв. — К., 1890; Стороженки. Фамильный архив. — К., 1902. — Т. 1; Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей, XVII—XVIII вв. — К., 1884.. Такого роду джерела охопили фактично всі сторони життя українців.

При розгляді теми дисертації принципове значення має епістолярна спадщина гетьмана. Частково вона видрукована М. Судієнком у т. 1 і 2 “Материалов для отечественной истории” (К., 1853; 1855) і на сторінках періодики, зокрема “Киевской Старины”. Листи офіційного й приватного характеру багато в чому пояснюють дії гетьмана за різних обставин, дають змогу краще зрозуміти ті чи інші вчинки та рішення.

Помітно розширити обрії наукового пошуку дозволили тогочасні мемуари та історична література. Серед їх авторів упершу чергу слід назвати генерального підскарбія Я.Марковича, генерального канцеляриста в уряді І. Скоропадського М. Ханенка, козацьких старшин-літописців С. Величка, Г. Граб’янку, Самовидця. В своїх працях у більшості випадків управління Гетьманщини ними характеризується як демократичне, загальнонародне. Дії царазму ж, які зачіпали станові й економічні інтереси місцевої державної еліти в основному оцінені негативно. Навіть загострення соціального протесту вони часто пов’язували переважно з втручаннями чиновників Росії у внутрішні справи Малоросії.

Унікальною, на наш погляд, є збірка Д. Бантиш-Каменського “Источники малороссийской истории” в 2-х частинах (М., 1858; 1859). Переважну кількість, вміщених до неї джерел, становлять ті, які розшукав історик і археограф у колишньому Головному архіві міністерства іноземних справ Російської імперії в Москві. Хронологічно вони охоплюють 1654—1722 рр., а тематично — суспільно-політичні й економічні аспекти історії України.

Окремо слід сказати про багатотомну працю В. Модзалевського “Малороссийский родословник”, яка за своїм характером наближається до першоджерела, бо містить добір матеріалів майже про всі лівобережні старшинські (дворянські) родини. В основу видання покладені приватні архивні зібрання, контрі в своїй більшості не збереглися.

Таким чином, через брак спеціальної літератури, лише названі вище архівні матеріали й опубліковані джерела дозволили глибоко вивчити та вперше науково висвітлити тему про гетьманську владу в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст.(на прикладі діяльності І.Скоропадського).

У другому розділі — “Основні етапи життя й формування суспільно-політичних поглядів І.Скоропадського” — висвітлені історичні умови становлення цієї особи як державного і військового діяча та схарактеризована безпосередня служба в старшинській адміністрації до обрання володарем булави. Широко дискутується питання про національне та соціальне походження родини Скоропадських, зроблені важливі уточнення щодо біографії гетьмана. Зокрема на підставі джерел з’ясовано, що він народився 1646 р. у м. Умані в сім’ї козацького старшини. Його дід Федір брав участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького і загинув під час Жовтоводської битви 1648 р. У 1674 р. унаслідок нападу татар І. Скоропадський був змушений переселитися разом з братом Василем (другий брат Павло надовго потрапив у турецький полон) на Лівобережну Україну, де поступив на службу до гетьмана І. Самойловича. Почавши з посади військового канцеляриста (з 1675), він згодом обіймав посади чернігівського полкового писаря (1680—1694), генерального бунчужного (з 1694), генерального осавула (з 1701), стародубського полковника (з 1706). І. Скоропадський брав участь у так званих Чигиринських (1676—1678) і Кримських (1687 і 1689) походах проти турецьких і татарських можновладців. Після переходу І.Мазепи у протекцію до шведського короля Карла XII, його 6 листопада 1708 р. на старшинській раді в Глухові обрано гетьманом. Своєрідності цієї елекції приділено особливу увагу, визначені її прерогативи.

Біографію володаря булави розглянуто на широкому тлі внутрішнього життя населення лівобережного регіону та міжнародних подій, що мали пряме відношення до Української козацької держави.

Залучений фактичний матеріал переконливо засвідчив, що обставини і загальна атмосфера в яких довелося діяти І. Скоропадському, ще до отримання ним вищого рангу в країні, помітно вплинули на формування його суспільно-політичних поглядів, певною мірою викрісталізували ідею необхідності збереження національної автономії та державного самоврядування. Окрім іншого, на цьому позначилися постійні обговорення серед старшинських кіл діяльності непересічних осіб Визвольної війни українського народу середини XVII ст., насамперед, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Брюховецького, П.Дорошенка. Також неабияке значення мав фактор існування в гетьманському управлінні старшин невдоволених існуючими порядками, обумовленими перебуванням Лівобережжя в складі Російської держави (с. 45-73).

В розділі обгрунтовується теза про те, що становлення І. Скоропадського було досить типовим для більшості представників тодішньої соціальної еліти. Воно пройшло кілька поступових етапів і відбулося під безпосереднім впливом керманичів Української козацької держави І. Самойловича та І. Мазепи. Перебуваючи в їх оточенні, І. Скоропадський подолав довгу і складну дистанцію від звичайного виконавця (щоправда, досить умілого) чужої волі до першої особи в Гетьманщині. В його конкретних заходах вже як володаря булави “обох боків Дніпра”, як би те не заперечували деякі дослідники (О. Єфименко, М. Грушевський, Д.Мордовцев, І. Джиджора), чітко простежувалося наполегливе, хоча й не в радикальній формі, намагання зберегти традиційний суспільно-політичний устрій, встановлений ще в період Хмельниччини. Він неодноразово, відстоюючи перед царатом “давні” права і вольності українців, покликався саме на нормативні акти, вироблені Б. Хмельницьким, а потім підтверджені того наступниками.

Безперечно слід враховувати і той могутній, переважно негативний, тиск, що чинили весь час на І. Скоропадського російський монарх та царські поплічники. На наш погляд, не мають достатніх підстав ті історики, які пояснюють усі негаразди в країні за його правління лише особистими вадами гетьмана. Адже з джерел XVIII ст. відомо: навіть через багато поколінь у свідомості та вчинках козацьких старшин давалися взнаки наслідки тоталітарного й репресивного режиму Петра І.

Факти незаперечно свідчать, що здобувши вищу владу в Гетьманщині в 62 роки, І.Скоропадський мав уже цілком визначені державницькі устремління, етико-культурні уподобання й ціннісні орієнтації. Про окремі з них можна отримати уяву на підставі його листа — відповіді І. Мазепі, який перед тим запропонував приєднатися до нього і Карла XII, щоб виступити спільно проти “ворожої здавна потенції Московської” (8 грудня 1708 р.). В ньому тільки-но обраний володар булави засудив спробу свого попередника стати “самовластцем” над українським народом і перейти під нестерпне польське ярмо, позитивно оцінив заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розрив з Річчю Посполитою та спілку з Росією. (Сучасні дослідники В. Шевчук, О.Путро та деякі інші схильні оцінювати відмову І. Скоропадського підтримати виступ І. Мазепи як зраду “свого” гетьмана). Вже тоді він добре усвідомлював, що на підвладній йому території встановився своєрідний “порядок козацький”, який помітно відрізнявся від того, що існував у сусідніх державах.

Не тільки в цьому листі, а й багатьох документах 1708—1709 рр., що вийшли з-під руки І.Скоропадського, І. Виговського, П. Тетерю як і І. Мазепу (із зрозумілих причин), названо зрадниками. Проте чим далі в часі, це “тавро” у нього поступово зникає із застосування. Пізніше він, коли в своїх діях виходив з традицій, то пояснював справедливість (законність) їх так: бо схоже чинили попередники — всі без винятку. Гетьман вважав за першочерговий обов’язок українців одностайно відстоювати православну віру, захищати монастирі й батьківщину, не виступати проти царської величності, яку нерідко ототожнював з усім близьким російським народом. Протистояння монархові, на його думку, неодмінно призвело б Військо Запорозьке і Малоросію до остаточної руїни (с.80-96).

З метою всебічного відображення доби, в якій жив і діяв І. Скоропадський, детально розглянуто аспект про гетьманське оточення і спадкоємців. Наприклад, названо найбільш впливових представників його адміністрації. На той час вже оформилися цілі родинні клани, які посіли певні ранги. Деякі з старшин — родичів не без протекції володаря булави позаймали керівні посади в одному полку чи сотні, інші — в різних. Судячи з прізвищ, правління Української козацької держави першої чверті XVIII ст. головним чином становили українці (понад 90%).

Поза межами Гетьманщини І. Скоропадський мав стосунки з провідними сенаторами, міністрами, генералами Росії та Речі Посполитої, архієпископами Великого Новгорода Ф.Яновським і псковським, нарвським та ізборським Ф. Прокоповичем і т.д.

Користуючись ситуацією, привілейоване становище в регіоні мали рідні та близькі гетьманові люди. Наприклад, широковідомою не тільки на Лівобережжі, а й далеко за його межами, зокрема Слобожанщині, Запорожжі, в Москві та Санкт-Петербурзі, стала дружина Івана Ілліча — Анастасія, яку в народі здебільшого називали Настя-гетьманиха. Нерідко в гетьманському будинку в Глухові (резиденції володаря булави) вона приймала поважних персон з Росії, досить активно втручалася в урядові справи. Займалася Анастасія й благодійністю, зокрема, матеріально підтримувала православні монастирі. Залишившись без чоловіка вона офіційно втратила й політичну владу. Проте набуті свого часу зв’язки давали їй можливість утримуватися на поверхні суспільного життя в країні, та й не тільки тут. Вона особисто, її рідні й близькі продовжували постійно навідуватися до Москви, бувати при царському дворі. Завдячуючи цьому, гетьманша вважала себе недоторканою для місцевих можновладців і навіть відмовлялася підпорядковуватися юрисдикції Генеральної військової канцелярії (с. 108—126).

Найбільш відомими спадкоємцями гетьмана стали Михайло Васильович — зять Д.Апостола, генеральний підскарбій, який 1744 р. від імені всієї козацької верхівки в Глухові вітав імператрицю Елизавету, а в 1751 р. — гетьмана К. Розумовського. Син того Іван Михайлович відмовився підписувати петицію старшин про затвердження за Розумовським спадкового права на володіння булавою, а 1767 р. став депутатом Катерининської комісії для складання “Нового уложення”. Російський полководець, дипломат і державний діяч П.О.Румянцев-Задунайський сказав про нього Катерині ІІ так: “При всех науках... остался казаком”. Він виношував мрію здобути собі колись гетьманство. Павло Петрович Скоропадський став у 1918 р. гетьманом України.

Виявлені в процесі написання дисертації першоджерела другої половини XVII — першої половини XIX ст., не підтвердили твердження окремих істориків про нібито польсько-шляхетське походження роду Скоропадських Русская родословная книга. — Спб., 1873. — Т. 1. — С. 294; Русский биографический словарь. — Спб., 1905. — Т. Сабанеев-Смыслов. — С. 610.. Тому найвірогіднішим, на наш погляд, слід вважати перших з відомих його представників українцями. За півтора століття, починаючи від Хмельниччини, Скоропадські стали не лише свідками, а й активними учасниками виникнення, розвитку та поступового занепаду Української козацької держави.

У третьому розділі — “Політична і військова діяльність. Обмеження гетьманських функцій царатом” — наголошено на тому, що становище Української козацької держави значно відрізнялося в політичному аспекті від більшості європейських країн. Як складова частина Російської держави, а потім імперії, вона юридично обмежувалась у зовнішніх зносинах з сусідами. Певне відображення це знайшло ще в 7-му пункті “Коломацьких статей” 1687 р. — угоді царського й гетьманського урядів. Правда, сам Петро І відступав через різні обставини від такого роду постанов і дозволяв володарю булави час від часу вести більш-менш самостійну зовнішню політику, але під контролем з свого боку. Про що, наприклад, свідчили приїзди до гетьмана іноземних гінців.

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7   8   9  
Коментарі до даного документу
Додати коментар