Гетьманське правління Івана Скоропадського, Детальна інформація

1719 р. гетьман, генеральні старшини та полковники рішуче виступили проти заходів всевладного царського фаворита О. Меншикова, спрямованих на те, щоб усі українці, включаючи й соціальну еліту, повністю взяли на себе забезпечення російської армії на території регіону. В першу чергу, зрозуміло, відстоювалися попередні привілеї державців. Однак і надалі мало що змінилося: перебування чужих військ у Гетьманщині супроводжувалося насильствами і зловживаннями російського офіцерства, генералітету та сановників. Розміщені по хатах, останні, як правило, вимагали додатково від селян і рядових козаків свічок, одягу, харчів, а коням — сіна та вівса, і це ще більше розорювало господарів. Щоправда, починаючи з 20-х років ситема утримання “консистентів” тут набула більш усталених форм (235-240).

На той час Петра І захопила ідея перетворення Лівобережжя та Слобожанщини на регіони масового розведення овець. Він мав особисту розмову з цього приводу з володарем булави, під час якої дав різні вказівки, як це, на його розсуд, краще зробити. На гетьмана покладалася відповідальність за розшук людей здатних забезпечити функціонування вівчарних “заводів”. Справа ця, звичайно, була багато в чому корисною, однак її реалізація передбачала перетворення українських земель на придаток Росії по розвитку вівчарства, головним чином, грубововного. Схоже мали на меті й заходи царського уряду, спрямовані на збільшення виробництва прядива в Гетьманщині, що здійснювалися у відповідності з указом від 27 серпня 1721 р. “О размножении в Малой России доброй пеньки”. І.Скоропадський для цього мав призначити спеціальних уповноважених з полкової чи городової старшини.

До компетенції вищої за рангом особи в регіоні входили питання господарської діяльності не лише українців, а й усіх іноземців, які тут проживали. Наприклад, велика увага у цьому плані приділялась грекам, вірменам, полякам та іншим. Окремим з них надавалися значні персональні пільги.

Як свідчать джерела, з метою більшого використання надходжень до Військового скарбу на потреби народного господарства, І. Скоропадський вдавався навіть до певного приховування від московських чиновників розмірів прибутків. Проте не варто й перебільшувати його заслуги в економічному розвитку країни. Реально (на цьому треба наголосити) через різні об’єктивні й суб’єктивні фактори йому вдалося здійснити не так уже багато, та й то здебільшого в інтересах державницької еліти Гетьманщини.

Значне місце в розділі відведено аналізу одному з найважливіших тогочасних питань у житті населення Української козацької держави — вищої влади і поземельних відносин. Зокрема докладно обгрунтовується положення про те, що період гетьманства І.Скоропадського став своєрідним етапом у перерозподілі земельної власності. Його аграрна політика помітно сприяла процесу нагромадження земельних багатств у формі спадкової власності за рахунок скорочення маєтків, що надавалися в тимчасове держання. Набагато частіше, ніж його попередники, він, нерідко супроти власного бажання, жалував сановників з Росії та іноземців. Фактично за нього було “розпорошено” основний земельний фонд Гетьманщини, а рангове володіння, в тому числі й “гетьманського достоїнства”, почало активно зникати. Шляхом роздачі козацької землі І. Скоропадський одним з перших володарів булави обумовив перетворення представників порівняно вільного військового стану на залежних посполитих (у майбутньому кріпосних). Незважаючи на те, що він у своїх універсалах продовжував покликатися на звичаї в царині поземельних відносин, застосовував Литовський Статут, норми Магдебургії, “давнє природнє право”, все очевидніше в законодавчих актах автономії виявлявся вплив російських законів. Частіше, ніж до цього, юридичні акти почали підміняти прямі вказівки чи побажання сюзерена та сановників з Росії, чим порушувалися, а то й руйнувалися традиції поземельних стосунків на території Лівобережжя, що оформилися ще за часів Національної революції й Визвольної війни середини XVII ст. (с. 262-266).

У п’ятому розділі — “Зміни в соціальних відносинах” — схарактеризована внутрішня політика І. Скоропадського стосовно станів, з яких складалося суспільство Української козацької держави першої чверті XVIII ст. Зокрема встановлено, що за його правління на території регіону “послушенство” на окремих осіб або державу в цілому виконували посполиті фактично всіх категорій (в другій половині XVII ст. їх було значно менше). Новим явищем стало масове залучення до нього козаків, які юридично вважалися вільними людьми. Обсяг і форми ренти здебільшого не були сталими: гетьман скасовував її одні види або впроваджував нові. Розміри та характер поборів багато в чому визначали місцеві природні умови, потенційні можливості безпосередніх виробників, які потрапили в особисту чи поземельну залежність. В останні роки життя та діяльності І.Скоропадського натуральну й відробіткову ренту почали поступово “витісняти” (замінювати) грошові збори, що обумовлювали відповідні соціально-економічні зрушення в країні.

Найбільш експлуатованою частиною посполитих були селяни та міщани приватних, монастирських і рангових маєтностей. Мешканці магістратських, ратушних, вільних військових володінь, а також на слободах юридично не належали приватним особам, тому-то виконували повинності дещо в менших обсягах, мали більше можливостей для переходів на нові місця мешкання. Проте стосовно посполитих усіх категорій гетьман проводив політику, спрямовану на поступове прикріплення їх до землі можновладців. Особливо це проявилося на початку 20-х років (с. 276-288).

Залучений фактичний матеріал дозволяє констатувати: з самого початку правління І.Скоропадський домагався значної незалежності старшин у військових справах від російських воєвод і генералів. Хотів, щоб козаків, крім їхнього безпосереднього обов’язку — служби, ні в які приватні “услуги” ніхто не примушував. Ще 1709 р. він виступив за “козацьку вольність”. Саме тоді володар булави наважився захищати своїх підлеглих навіть перед вищими сановниками Росії. Так, опікуючись роменськими старшинами, він примусив кн. Д. Голіцина офіційно вибачитися за утиски над тими (1710). Гетьманськими універсалами в категоричній формі заборонялося будь-кому зі старшинської адміністрації чи приватних осіб втручатися у внутрішні справи державця на території його маєтка, “чинити перешкоди, перепони и трудности”. Істотним становим привілеєм старшин і шляхтичів, які становили десь усього 1% від населення, було їхнє повне звільнення від державних повинностей і поборів. Вони мали широкі можливості в промисловій і торговельній діяльності. Шляхтичів і старшин суворо заборонялося “порабощать” і переводити на статус залежних посполитих. Особливо пильно І. Скоропадський стежив за дотриманням законності в поземельних справах між можновладцями, хоч сам її нерідко порушував у своїх інтересах (с. 290-297).

Часто гетьман брав у свою особливу “оборону” й протекцію певних осіб, навіть тих з них, хто скоїв злочин. Тому ті ставали не підвладними для суддів. У випадках, коли старшина відмовлявся виконувати рішення суду, то знову втручався він, як людина, що оусоблювала вищу владу.

За рядовими козаками, як старшинами і шляхтичами, законодавчо були закріплені права на спадкове землеволодіння, вільний продаж-купівлю ділянок, декларативно проголошувалась станова незалежність (на відміну від посполитих). Правда, їхні законні привілеї, як вже зазначалося вище, можновладці постійно порушували. Незважаючи на підтвердження в “статтях” 1722 р. “давнього” юридичного статусу козацтва, практичне становище його більшості мало чим різнилося від селянського чи міщанського. Так, 1717 р. І.Скоропадський зобов’язав козаків Мринської сотні виконувати 1/3 частину “послушенства” тамтешніх підданих. Тобто мова вже йшла лише про менший обсяг повинностей, аж ніяк не про соціальні привілеї.

На початку 20-х років (напередодні сметрі володаря булави) Петро І, зацікавлений в максимальному використанні майже дармової військової сили українського козацтва, доручив президенту Малоросійської колегії С. Вельямінову дещо поліпшити його становище. Крім того, він вимагав від старшин і російських поміщиків неодмінно повідомляти про “закріпачених” ними козаків і звільняти останніх. Проте змін на краще в цьому аспекті не сталося.

Принципово слід зазначити, що гетьманство І. Скоропадського стало своєрідним “піком” збагачення та могутності для українських православних монастирів. Після нього почалися значні обмеження привілеїв духовенства та секуляризація земель місцевої церкви.

Новим у вітчизняній історіографії є погляд на реформування І. Скоропадського в галузі національного судочинства. Український правник О. Кістяківський, готуючи до видання рукопис видатної юридичної пам’ятки “Права, по которым судится малороссийский народ...” (1879), спробував обгрунтувати тезу, ніби перші наміри скласти збірник норм поведінки для населення Гетьманщини та його переклад на “великоросійську” мову слід віднести до гетьманування Д.Апостола та царювання Петра ІІ. Схожу думку згодом підтримали й інші дослідники. Вона фактично стала загальновизнаною. Тільки О.Лазаревський заперечив: переклад, коли і не зводу законів, то прав малоросійських почато за ініціативи І. Скоропадського за рік до його смерті. Положення про значну роль останього в цьому аспекті й обгрунтовано на сторінках дисертації. Зокрема доведено, що необхідність перекладу збірника нормативних актів для широкого застосування серед місцевого населення у володаря булави не викликала сумнівів. Він вважав цю справу своєю прерогативою.

“Згорнув” діяльність національного судочинства, зрозуміло, Петро І. Спочатку той послав 14 листопада 1721 р. гетьману “грамоту” щодо заснування в Глухові підпорядкованим російським сановникам військової й судової канцелярій. А 29 квітня 1722 р., звинувативши всіх суддів Гетьманщини у зловживаннях, підготував грунт для ще більшої їхньої залежності від волі Москви. Незабаром головним суддею в Українську козацьку державу призначено С.Вельямінова (с. 310-313).

Одним з важливих аспектів для дослідження стала узгодженість гетьманської влади і функціональних повноважень Генеральної військової канцелярії — вищої адміністративної установи з часу утворення Української козацької держави. Генеральна військова канцелярія, так само як і резиденція володаря булави, змінила кілька міст: Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. У ній було зосереджено всі важелі не лише управління обширного регіону, а й судочинства. Однак вона значною мірою залежала від волі гетьмана й ні перед ким не звітувала за свою діяльність, окрім нього. Коли ж керманич був відсутній, наприклад, у військовому поході, її вищі урядовці правили від його імені. Правда, в судових справах остаточне рішенння, як правило, належало генеральному судді (здебільшого він не запрошувався на засідання канцелярії, а діяв автономно). Гетьман нерідко особисто визначав, кому з генеральних старшин необхідно прибути на чергові збори членів цієї установи. Виняток становив лише генеральний писар, присутність якого була обов’язковою.

Загалом до компетенції установи входили державні й військові справи, а також усякого роду “чолобитні”, що стосувалися головно Гетьманщини або населення суміжних з нею територій. Генеральний писар мав відразу сповістити про них керманича, а той — накласти відповідну резолюцію щодо їхнього розгляду й вирішення. Коли до канцелярії надходили “чисто” судові заяви, то з наказу гетьмана вони пересилалися до суду належної категорії (в залежності від значущості) — генерального, полкового чи сотенного.

Реформи Петра І щодо Лівобережжя на початку 20-х років перетворили Генеральну військову канцелярію на орган дуже “пасивної” форми управління. А після І.Скоропадського від неї відібрано фінансову й судову функції.

Ще більш вразливим уряд І. Скоропадського, а ситуацію на підпорядкованій йому території нестабільнішою, робили різні прояви масових протестів. Це давало зайвий привід вищим сановникам Росії для перманентного втручання у внутрішні справи Гетьманщини.

За нашим переконанням, для глибшого усвідомлення й повнішого висвітлення теми, визначеної в дисертації, доцільно було також розглянути (відповідно до конкретних завдань, сформульованих автором на початку дослідження) аспекти, пов’язані з суспільно-політичним розвитком Гетьманщини в другій половині 20-х — 60-х роках XVIII ст. Такий підхід, думається, дозволив зробити значно ширші узагальнення, а також відповісти на принципові питання: поперше, наскільки діяльність І. Скоропадського вклалася в основні тенденції всієї еволюції національної влади в межах Російської держави, починаючи від Б.Хмельницького і кінчаючи К. Розумовським; по-друге, чи знайшли його ідеї та концепції щодо управління краєм певне втілення в заходах наступних володарів булави.

Аналіз конкретного фактичного матеріалу дозволяє констатувати, що в першій чверті, так само як і середині XVIII ст., існували і вимагали свого вирішення схожі проблеми в плані суспільно-політичного устрою Лівобережної України. К. Розумовському вдалося на деякий час відновити до певної міри політичний статус у регіоні, що існував напередодні виборів володарем булави І. Скоропадського. Проте, не викликає сумніву, що жодний з трьох останніх гетьманів вже не міг протидіяти антиукраїнській політиці абсолютистської монархії в Росії, змінити загальний хід еволюції (зникнення) державної влади в Гетьманщини (с. 324-334)..

У висновках підсумовані результати дослідження, сформулювані положення, які винесені на захист:

— гетьманська влада на початку правління І. Скоропадського мала досить широкі політико-адміністративні й економічні повноваження, які свідчили про наявність українського автономного утворення у складі Російської держави;

— всупереч багатьом негативним оцінкам, що мають місце на сторінках праць окремих істориків щодо діяльності І. Скоропадського, відстоюється принципова характеристика його як непересічної особи в історії українського народу;

— обґрунтовується думка про те, що формування суспільно-політичних поглядів І.Скоропадського пройшло кілька етапів і сталося під прямим впливом керманичів Лівобережної Гетьманщини І. Самойловича та І. Мазепи. Разом з тим у своїй практичній діяльності в ранзі володаря булави він, відстоюючи “давні” права і вольності українців, посилався на нормативні акти, прийняті Б. Хмельницьким;

— методи гетьмана в справі збереження державності мали головно пасивні формі: письмові чи усні протести та прохання. Він особисто, на відміну від Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Мазепи та деяких інших українських політиків другої половини XVII—XVIII ст., не бачив можливості існування Гетьманщини поза складу Російської держави;

— І. Скоропадський виступав як принциповий противник будь-яких територіальних відчужень від Лівобережної України разом з Києвом і Київщиною, прагнув їх об’єднання з усім Правобережжям і встановлення чітких державних кордонів;

— незважаючи на антиукраїнську політику царського уряду, гетьман проводив (хоча і досить обмежену із зрозумілих причин) постійну зовнішню політику, в якій, безперечно, до певної міри простежувалися тенденції, започатковані Б. Хмельницьким;

— він визначився як вмілий воєначальник, добре обізнаний з сучасними йому методами і тактикою ведення бою. Фактично всі зовнішні фактори за умов війн чи походів, що мали безпосереднє чи опосередковане відношення до Гетьманщини, І. Скоропадський прагнув повернути на користь своєї країни;

— в політиці володаря булави яскраво проявилися намагання примирити різні, часом опозиційні, групи державницької еліти, Запорожжя з Глуховим і Москвою, що за тих об’єктивних і суб’єктивних обставин здійснити було неможливо;

— незважаючи на поступове обмеження політичної влади з боку царату, внутрішня діяльність І. Скоропадського охоплювала всі сфери народного господарства Української козацької держави. Отримуючи великі прибуткі до Військового скарбу, він значні кошти вкладав на розбудову країни (благоустрій міст, будівництво шляхів і монастирів, розвиток пошти тощо). І. Скоропадський, як ніхто з лівобережних гетьманів, прагнув відстояти місцеві збройні сили та фінансову систему, сприяв розвиткові місцевої торгівлі;