Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

16 січня 1919 р. Директорія оголошує війну Росії Леніна, і більшовики вже навіть не вдають, що війна має іншу мету, крім розширення кордонів радянської Росії. Найяскравіший прояв ленінської моделі української державності — це другий український більшовицький уряд 1919 р. Окрім київської Ради, інших рад в Україні не було. Влада була в руках призначених партією міських ревкомів і сільських комбідів. Зрештою, ці структури були покликані обслуговувати великоросійський шовінізм.

Згодом відвертий націоналізм сталінського і постсталінського періоду не лише став визначальним у діях влади, а й набув відвертої аґресивності. Традиційна російська ідея у формі пролетарського інтернаціоналізму стала рушієм аґресії проти Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Афґаністану. Зрештою, сьогоднішня Чечня — прямий доказ того, що навіть без ідеології комунізму суть російської ідеї залишається незмінною. Тому навіть російський селянин, живучи гірше, аніж його «брати по класу» неросійських окраїн, все ж сліпо вірив у свою національну перевагу над іншими націями і готовий був іти на жертви, переважно інших народів, в ім’я їх порятунку від самих себе. Прямими наслідками цього і стали геноцид в Україні 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр., сталінський терор, заслання цілих народів, варварське винищення культурних і духовних цінностей, деформації економічної системи й суспільства взагалі, з руйнівною дією яких ми всі добре обізнані сьогодні. Суть більшовицької моделі — єдина повновладна, комуністична партія, яка має повний контроль над державою, і державний апарат, який повністю поглинає суспільство.

§9. Розкольники української революції

Політична культура українського соціалізму ґрунтувалася на переконанні, що трудящі різних націй не можуть воювати один з одним. Радикальні українські соціалісти дивились на відносини з «буржуазними» державами, спроби припинити хаос захоплення земель селянськими самосудами, самозахист держави проти російських червоноґвардійців як на зраду революції. Спочатку в УПСР, а згодом в УСДРП відбулися розколи, де ліві фракції — боротьбисти та укапісти — приймали «радянську платформу», тобто ідею створення незалежної української радянської республіки з власною червоною армією, українською культурою й під керівництвом українських радикальних соціалістів. Були й серед самих більшовиків такі постаті, як Василь Шахрай, Ґеорґ Лапчинський, які сприйняли подібні погляди. І боротьбисти, і укапісти в 1920 р. марно зверталися до Комінтерну з довгими меморандумами. Вони ставили за мету створення в Україні абсолютно такої ж системи радянської влади, яка нібито існувала в Росії і яка має бути в найтіснішому альянсі з Росією Леніна.

Ленін тим часом прекрасно усвідомлював, що з українськими комуністами, якби їм вдалося створити власну червону армію, треба було б рахуватися, час від часу вести переговори й іти на певні компроміси (що для нього було найгіршим). Більше того: це призвело б до демаркації кордонів, які не можуть не перешкодити «проґресивному» процесові асиміляції інших народів (як, наприклад, і насамперед — українців) «старшим братом».

Під час українських визвольних змагань боротьбисти (колишні члени УПСР, які мали значний вплив в українському селі) пішли на все в ім’я співпраці з більшовиками, водночас прагнучи переконати своїх «товаришів» у помилковості більшовицького ставлення до українського села, що залишилося без права на будь-яке представництво у фактично російськомовній державі, державі, що 1919 р. організувала одну раду в Києві і оголосила себе владою Рад. Після переговорів у 1920 р. боротьбисти відмовилися від вимоги окремої української армії і погодилися на «злиття» з КП(б)У. Тоді ж до ЦК були допущені два боротьбистські лідери — Василь Еллан-Блакитний і Олександр Шумський. Ленін сам розцінив нейтралізацію боротьбистів як незалежної політичної сили, як «перемогу, варту кількох добрих битв» 34.

Укапісти (Українська комуністична партія, кілька сотень членів, переважно колишні соціал-демократи) існували як напівлеґальна опозиція під безнастанною опікою ДПУ. І у своїх поглядах вони були близькі до боротьбистів.

Більшовики прийняли спочатку рішення іґнорувати їхню діяльність і ні в яку полеміку з ними не вступати, а 30 липня 1924 р. з’явилася секретна постанова ЦК КП(б)У «Справа Катеринославської УКП»: «а) Вважати недоцільною організацію політичного процесу; б) Дати директиву ДПУ найбільш активні елементи вислати поза межі України, узгодивши з секретарем ЦК» 35. В атмосфері зростаючих репресій у серпні 1924 р. укапісти ще раз звернулися до Комінтерну з заявою. 13 листопада того ж року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову:

«Про УКП (Українську Комуністичну партію)

1. Відхилити пропозиції про спільну роботу з УКП.

2. Визнати, що УКП підійшла до моменту, коли справді комуністичні елементи повинні порвати з націоналістичними.

3. Взяти курс на самоліквідацію УКП з входженням до КПУ, або на розкол з тим, щоб відокремити комуніст(ичні) елементи від націоналістичних.

Квірінґ» 36

Як виконувалася ця постанова, чітко видно з офіційного звернення укапістів до Комінтерну, де вказувалося на «надзвичайне загострення репресій, які обрушилися на нашу партію, особливо за останній час, котрі знайшли своє вираження у висилках в Сибір та інші місця Росії, масових арештах, які призвели до 9-денного голодування групи наших товаришів, викидання з роботи, безшабашної травлі нас у пресі і т.д.» 37.

17 грудня 1924 р. відбулося спеціальне засідання Виконкому Комінтерну, де були представники від УКП і так званої лівої фракції, ще у 1923 році виключеної з УКП і фактично організованої ДПУ. Микола Скрипник виступав з офіційної позиції КПУ, він звинуватив укапістів у антиросійській пропаґанді і в тому, що вони приховані петлюрівці. Представники лівої фракції фактично солідаризувалися зі Скрипником. Андрій Річицький — останній голова УКП — звинуватив ліву фракцію у провокаторстві і прислужуванні ДПУ. Він намагався продемонструвати свою лояльність до радянської влади і комуністичних ідеалів.

На цьому ж засіданні колишній боротьбист, теперішній Нарком освіти УСРР Олександр Шумський, той самий, котрий п’ять років перед тим вимагав створення окремої української червоної армії, пояснив заборону комуністичної програми УКП тим, що ті висунули вимогу української армії:

Доки ви не розросталися, були маленькою портативною партією в два-три десятки чоловік, ми вас не зачіпали, але коли ви йдете в маси і починаєте їх організовувати проти нас, то тут вже вибачте, ми не можемо більше залишатися глядачами. Так, наприклад, для протесту проти арешту ваших членів за розклад Червоної армії ви зібрали серед робітників 12 підписів, а в селі 350–400. (Річицький: «Серед робітників — декілька тисяч») 38.

Виступ Шумського — це яскравий вияв насаджуваної в партії більшовицької політичної культури. Щоб стати більшовиком, треба було будь-якої миті бути готовим виступати проти всього, за що ти стояв раніше, і проти всіх, хто колись був твоїм соратником чи однодумцем. Це називалося марксистсько-ленінською діалектикою, партійною дисципліною. Так само, як Шумський, на засіданні Виконкому Комінтерну виступив проти власної ж ідеї української армії, через два роки сам Річицький виступить проти економічних ідей Михайла Волобуєва, авторство яких належало самому Річицькому.

В Комінтерні укапістів було звинувачено в націоналізмі, дрібнобуржуазності, контрреволюційності, зраді інтересів робітничого класу, їхні вимоги вступу до Комінтерну оголошено провокаційними, такими, що розходяться з поглядами і статутом Комінтерну, оскільки кожна країна тут повинна бути представлена тільки однією секцією. Україну ж як окрему країну розглядати ніхто не збирався. Було прийнято рішення розпустити «ліву фракцію» та УКП і утворити спільну комісію для прийому їхніх членів до КП(б)У. У січні 1925 р. УКП офіційно розпустилася, «ліва фракція» розпустилася в березні того ж року 39. Укапісти були завжди дуже малочисельними і ніколи не становили ніякої загрози для більшовиків. Навпаки: після 1919 р. вони всіляко демонстрували їм свою вірнопідданість. Та це не врятувало їх від організаційного, а згодом — і фізичного винищення.

§10. «Модельна радянська республіка»

СРСР постав як декларований союз рівноправних держав, у якому за кожною з республік зберігалося право виходу з Союзу, достатній простір для господарської самодіяльності і самостійність розвитку національно-культурного будівництва. Та вже в ідеологічній дискусії, яка розгорнулася на УІІ з’їзді Рад України і постанові цього з’їзду «Про основи Конституції Союзу Соціалістичних Радянських Республік», було закладено ґрунт для можливого поглинання економічного, політичного, культурного просторів України Москвою.

Врешті, весь характер більшовицької політики в Україні і щодо України свідчив, що, плануючи масштабні дії з трансформації цілого суспільства, більшовицькі лідери не збиралися зупинятися ні перед якими бар’єрами, у тому числі (а можливо, й насамперед) і національними. Не можна сказати, що для всіх без винятку членів КП(б)У національні інтереси України були химерою, але у вирішальні моменти вони, як правовірні члени своєї партії, побудованої на жорсткому централізмі, слухняно виконували вказівки центру, послуговуючись догмами про неминучість революції у світовому масштабі і майбутню світову комуністичну спільноту, центром якої має бути, звісно, Москва, Росія.

Так, на цьому з’їзді М.Фрунзе у своїй доповіді, головною тезою якої була рівноправність, все ж назвав Росію «нашою старшою сестрою»; Микола Скрипник «українських націоналістів», які мріють про самостійність України, — «вузькими і туполобими»; ще далі пішов В.Затонський, оголосивши «шовіністами і зрадниками робітничого класу» тих членів Центральної Ради, які голосували за прийняття Четвертого Універсалу і проголошення самостійності України. На закиди іноземних спостерігачів про несправжню самостійність націй і фіктивність республік Е.Квірінґ відреаґував звинуваченням в організації бандитського руху в Україні. Схема була закладена самим Леніним — у більшовицькій партії навіть за незначне інакодумство потрапляли до розряду ворогів народу. Таким чином стало можливим прийняття постанови, де велетенський комплекс повноважень нібито добровільно делеґувався центру.

Москва прибирала до своїх рук міжнародні відносини, питання кордонів, війни і миру, державних кредитів і міжнародних угод, усю систему зовнішньої та внутрішньої торгівлі, планування народного господарства і укладення концесійних угод, транспорт, поштово-телеграфну службу, збройні сили, бюджет, грошову і кредитні системи, системи місцевих загальносоюзних і загальнореспубліканських податків, встановлення правил землеустрою, землекористування, а також користування надрами, лісами і водами по всій території СРСР, контроль над переселеннями, судами, виконанням громадянського та цивільного законодавства, встановлення основних законів про працю, освіту, охорону здоров’я, систему мір і ваги, статистику, стосунки з іноземцями. Але що найголовніше — центр отримав право відміни постанов республіканських з’їздів Рад, центральних виконавчих комітетів і рад народних комісарів союзних республік. Останнє положення особливо важливе, тому що являє собою абсолютний юридичний нонсенс. Яким же чином республіка зможе реалізувати своє нібито право вільного виходу з союзу, коли центральні органи можуть відмінити будь-яке рішення центральних республіканських органів і з’їздів, якщо вони порушують союзну угоду?

Фундатори новітньої української державності під крилом Москви не замислювалися над цими питаннями. Вони вірили, що досить задекларувати рівноправність народів — і замовкнуть голоси шовіністів, україножерів. Засліплені марксистськими догмами, вони не усвідомлювали, що, оголошуючи зрадниками і ворогами народу всіх борців за самостійність і незалежність України, вони оголошують похід не лише проти історії нації, а й проти основних її підвалин — традицій, культури, духовності.

Фактично з часу знищення багатопартійності і встановлення партійної монополії більшовиків в Україні розпочався новий етап національного комунізму, складний й драматичний. Треба відзначити, що, незважаючи на встановлення радянської влади на всій території України, все ж вона не була і не могла бути стабільною. Просто відмінити Україну, проголосивши її знову кількома губерніями, було неможливо. Внаслідок національно-визвольних змагань з’явилися національні інститути в галузі культури, управління, економіки і т.ін. Селяни почали звикати, що до них звертаються українською мовою.

Після офіційного закінчення громадянської війни в Україні існувало багато повстанських груп, що складалися з українських селян, які не могли сприйняти чужу владу. Була загроза безконечних збройних конфліктів і масових бунтів. На відміну від Росії, в Україні комбіди не були ліквідовані, а просто перейменовані у комітети незаможних селян, переважно з люмпенізованих міських елементів 40.

По суті, щоб заспокоїти селян, була прийнята політика українізації. Це був великий крок за межі формальної рівності російської та української мов і проведення натомість, за словами В.Затонського, активної політики сприяння розвиткові української культури, українізації партії та апарату і дерусифікації зросійщених українців 41.

Спочатку українізація була фактично лише справою культури. Лідери КП(б)У дуже важко її сприймали. Багатьом, як Дмитрові Лебедю, здавалося, що стати на бік українського села перед культурно більш розвиненим російським містом — це крок назад 42. Скрипник постійно ставив тавро носіїв небезпечної теорії «боротьби двох культур» на своїх політичних опонентів.

Фактично одразу після ХІІ з’їзду ВКП(б) у партії гостро постало питання влади. Перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінґ був, м’яко кажучи, не найбільший прихильник такої політики, проте як вірнопідданий більшовик він поставив свій підпис під декретами 22 червня про українізацію партії, згідно з якими через рік партійці і державні службовці мали говорити українською мовою. Проте Квірінґ дуже швидко відступив. На VІІІ конференції КП(б)У він утримався від прояву своєї позиції, але було ясно, що він проти такої політики. У 1925 році на його місце було поставлено «великого українізатора» Лазаря Кагановича...