Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.

Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт — до некерованого хаосу в новоствореній державі.

Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці» 24.

Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт — замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія — надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов’язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр — все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов’язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних — ці умови не змінюються так легко» 25.

Грушевський, як засвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, він вважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичних українських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур і дух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.

Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента 26.

Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21–28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв’язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З’їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.

На з’їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в’язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з’їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З’їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.

З’їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» — російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З’їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.

Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.

У ІІІ Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів» 27. Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.

6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:

«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю» 28.

З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об’єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об’єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.

Відповідь Леніна — ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.

Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі 29.

Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.

«Провина» Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.

§6. Директорія: глухий кут українського соціалізму

Директорія зіткнулася з тими ж проблемами, що і уряд Грушевського. З одного боку, сильний тиск так званих буржуазних держав Антанти, котрі взагалі були проти будь-якого соціалістичного експерементаторства, з другого боку — Радянська Росія, яка прагнула контролювати Україну. І, нарешті, був Денікін, який також з допомогою Антанти хотів реставрації «єдиної неділимої».

У цьому пункті історії українську державність могла би врятувати лише консолідація усіх проукраїнських сил, безумовні поступки і компроміси усіх політичних партій, рухів, лідерів заради однієї мети — незалежної держави. Проте було уже запізно. Політичний розкол в Україні дійшов своєї критичної межі. В середовищі селян були сильні позиції боротьбистів, котрі підтримали радянську платформу, російськомовні робітники в своїй основній масі залишалися байдужими чи ворожими до українського руху.

Гетьманщина була знесена величезним селянським повстанням на чолі з Петлюрою, що знищило рештки української армії Скоропадського. Після падіння гетьманського уряду сільські повстанці просто поверталися до домівок і перероджена УНР залишилася майже без оборони. Петлюра був змушений створювати армію майже з нуля. Тож він почав призначати отаманами Української Народної Республіки будь-кого, хто міг командувати, мав зброю і виявляв лояльність до уряду Директорії, сам же присвоїв собі титул Головного Отамана УНР. Винниченко мало що перебільшував, коли написав, що буквально будь-хто міг стати отаманом, треба було тільки оголосити бажання боротися з більшовиками — і Петлюра послав би грамоту й пару мільйонів новонадрукованих українських карбованців 30. Ніякого оперативного контролю над цими отаманами не було. Результатом став епізод української революції, відомий під назвою «отаманщина». Вже у листопаді 1918 р. отаман Болбочан розстріляв лідерів Ради робітничих депутатів у Харкові, а влітку 1919 р. за наказом Петлюри був розстріляний сам як погромник. У хаосі отаманщини починалися погроми, ініціатори яких могли раптом перейти від одної сили до іншої, претендуючи на свою частину при українській центральній владі.

Трудовий Конґрес, якому Директорія мала передати владу, перетворився на політичний фарс. Українські соціалісти (а саме вони складали тут основну частину) один одного не чули, і досягти компромісу, а тим більше прийняття якоїсь спільної платформи на базі зміцнення центральної влади та державності не вдалося. Ура-патріотичні виступи Винниченка і його сподвижників уже глушила російська більшовицька канонада.

§7. Національно-культурна автономія

Австро-марксистська концепція національно-культурної (чи персональної) автономії виникла як відповідь на проблеми збереження єдності цієї багатонаціональної держави. Викладена в Брюннській програмі Австрійської соціал-демократії у 1899 р., вона мала на меті відвернути національності від вимог територіальної державності шляхом надання кожному громадянинові подвійної політичної ідентичності — державної в територіальній сфері та національної — в культурній. Всі аспекти, які торкаються культурних питань, мали розглядатися національними органами, що їх обирають члени даної національної групи незалежно від місця їхнього проживання, а до компетенції органів, обраних за територіальним принципом, мали б відноситися питання виключно загальнотериторіального характеру. Розподіл коштів серед національних органів мав здійснюватися тільки у відповідності кількості населення кожної групи 31. Українці та інші неросійські народи імператорської Росії, які відчували проблему стосунків титульної нації з іншими національностями, що були домінантними у містах і містечках, були дуже зацікавлені в цьому проекті. Як Юркевич раніше мріяв, що демонстрація справедливості та інтернаціоналізму могла б переконати неукраїнських соціалістів у справедливості українських вимог, так і діячі української держави вважали, що демонстрація терпимості, толерантності до національних побажань національних меншин зніме напругу у суспільстві, дасть змогу здобути підтримку серед неукраїнського населення.

Національно-культурна автономія була проведена не в Австрії, де держави-спадкоємці були національними державами, а в Україні та трьох прибалтійських державах. Третій Універсал, надрукований одночасно українською, російською, єврейською (ідиш) польською мовами, задекларував національно-персональну автономію, а разом із Четвертим Універсалом був прийнятий відповідний закон. І коли в останні дні свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, цей закон був включений повністю до глави 7 Конституції, тобто був поставлений в центрі УНРівської моделі української державності. Силою цього закону великоруській, єврейській та польській націям надавалося право на створення такої автономії. Вони мали права на проведення Національних Установчих зборів і обрання своїх Національних Рад, яким надавався статус державних органів, а також на оподаткування для своїх культурних потреб. Українська держава зобов’язувалася фінансувати потреби національних спільнот.

Всім іншим національностям також ґарантувалося право на національно-персональну автономію в разі подання заяви, підписаної не менш ніж 10000 громадян до Генерального суду.

Фактично серед національних меншин України тільки євреї організували національну автономію через вибраний Сойм. І погроми отаманщини (оскільки петлюрівська система фактично незалежних отаманів не могла ґарантувати загальнодержавні норми законності) зумовили те, що від початку 1919 року центральною лінією єврейських виборних органів була робота по організації самозахисту єврейського населення. А головним бажанням українських соціалістів було дати усім право розвивати свою культуру й національне життя 32.

§8. Ленінська модель

Більшовицьке моделювання української державності можна сформулювати коротко ленінськими словами: «Не может быть и речи... » і сталінськими: «Прекратите играть в республику!» На цьому ґрунтувалася вся політика більшовиків щодо України. Напередодні першого більшовицького вторгнення в Україну наприкінці 1917 р. московський ЦК поінформував київських більшовиків, що він вважає формування окремої більшовицької партії для України «небажаним». Напередодні другого вторгнення, 9 грудня 1918 р., ЦК РКП(б) послав телеграму ЦК КП(б)У в Курськ із повідомленням, що Російський ЦК буде посилати свої накази прямо органам майбутньої Радянської України, а не через КП(б)У. На 24 грудня 1918 р. «Известия» надрукували лаконічне оголошення, що з анулюванням Брестської угоди з Німеччиною Раднарком більше не визнає незалежності України 33. На початку другої російської комуністичної аґресії висловлювалася претензія, що в Україні йде громадянська війна між Директорією та українським радянським урядом, хоч фактично не було української червоної армії, на Україну наступала Червона армія сусідньої держави — Росії.