Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Наталія КОСТЕНКО — провідний науковий співробітник Інститутусоціології НАН України, доктор соціологічних наук.

Наталія КСЬОНДЗИК — старший науковий співробітник Інститутусвітової економіки і міжнародних відносин НАН України, кандидат історичнихнаук

Вадим ЛЕВАНДОВСЬКИЙ — кандидат філософських наук.

Сергій МАКЕЄВ — завідувач відділу Інституту соціології НАНУкраїни, редактор відділу соціології політики журналу «Політична думка», докторсоціологічних наук.

Андрій МАРТИНОВ — аспірант Інституту історії України НАНУкраїни.

Джеймс Е. МЕЙС (США) — провідний науковий співробітник Інститутунаціональних відносин і політології НАН України, заступник головного редакторажурналу «Політична думка», доктор історії.

Микола НЕСУК — вчений секретар Інституту світової економіки іміжнародних відносин НАН України, кандидат історичних наук.

Володимир ПОЛОХАЛО — головний редактор українського науковогожурналу «Політична думка», доцент Київського національного університету іменіТараса Шевченка, кандидат історичних наук.

Володимир РЕПРИНЦЕВ — старший науковий співробітник Інститутуісторії України НАН України, кандидат історичних наук.

Анатолій РУСНАЧЕНКО — кандидат історичних наук.

Олександр САЛТОВСЬКИЙ — доцент Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка, кандидат філософських наук.

Володимир СЕРГІЙЧУК — професор Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Микола ТОМЕНКО — директор Інстиуту посткомуністичногосуспільства, редактор відділу порівняльної політології журналу «Політичнадумка», кандидат історичних наук.

Андрій ФЕДОРОВ — науковий співробітник Інституту літератури НАНУкраїни, кандидат філологічних наук.

Леонід ШКЛЯР — старший науковий співробітник Інституту філософіїНАН України, кандидат філософських наук.

СОЦІАЛІСТИЧНІ ТА КОМУНІСТИЧНІ МОДЕЛІ

§1. Соціалізм у новітній українській політичній думці

Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.

Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна система ХІХ ст.

Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.

Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» 1.

Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.

Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках 2, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна 3. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію 4.

Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів 5. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української» 6. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії 7. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини ХІХ століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.

§2. Предки з ХІХ ст.: соціалізм Драгоманова

Оскільки велика тінь ХІХ століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у ХХ ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність» 9, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.

Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі 10.

Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств» 11.

Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму — це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіх слов’янських земель на федеративних засадах 12. Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний» 13.