Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.

Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.

Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз» 14.

Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. ХІХ ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія — Русько-українська радикальна партія — це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова — Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти — Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян 15.

На першому з’їзді радикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру 16.

У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзилі Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти. Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення». Тобто Юркевич самй існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами 17.

Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу» 18.

Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи. Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари. А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче. Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.

Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира» 19. Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького? Чи не тим, що саме у зв’язку з Туреччиною пов’язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України. Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав’язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському. Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.

§3. Моделі української державності під час революції

У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне селянство (близько 80% тодішного населення) та переважно російськомовний міський пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку й мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом 20, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це ключ до сили українського руху та його органу — Української Центральної Ради в Києві.

Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній Раді і Директорії Української Народної Республіки — згадана вище УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну суспільну групу — україномовних пролетаріїв. Інші дві партії фактично постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського кооперативного руху 21. УПСФ організувалася на основі Товариства українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.

Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що соціалізм — це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Соціалісти ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їх у формі так званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти «нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та кровопролиття між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути. Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок, розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.

Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство неминуче витискує у небуття, вони вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком. Погляд на цю проблему УСДРП чітко видно з назви статті, датованої листопадом 1917 р., «Чого хочеться українській дрібній буржуазії?» 22. УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і сільськогосподарських діячів, які поставили аґрарну реформу на користь селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери, вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним утворення великих зразкових господарств як огнищ майбутнього соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового народу, який порядкує ними через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права» 23. УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в ІV Універсалі.

Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить імперію на сім’ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства.

letter-spacing:-.25pt;Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних українських діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських Установчі збори для розв’язання всіх внутрішніх українських політичних питань.

Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу «українського сепаратизму»

§4. Соціалізм в Європі та «українське питання»

Домінантними моделями європейської державності того часу були конституційна монархія та парламентська республіка. В обох випадках визначальну роль грав парламент, який формував уряд. Депутати обиралися, як в Україні сьогодні, від округів, пропорційне представництво з’явилося пізніше. Якщо й існував інститут президента, то на нього були покладені функції монарха в конституційній демократії: він мав обмежені права.

У хаосі подій після Першої світової війни соціалісти прийшли до влади в Німеччині, Австрії, Польщі та Угорщині. У перших трьох державах вони самі обмежили свої соціалістичні вимоги в інтересах демократії і збереження державності. В Угорщині прийшли до влади комуністи, очолювані Беллою Куном, які невдовзі поступилися владою військовому диктаторові Хорті.

Держави, створені соціалістами, — це Веймарська республіка в Німеччині, міжвоєнна Австрія та Друга Польська Річ Посполита. У Німеччині й Австрії соціалісти написали ліберальні конституції парламентського зразка, але не прагнули раптом збудувати «соціалізм», усвідомлюючи, що це спровокувало б соціальні конфлікти, котрі знищили б нові демократії. Вони справедливо вважали, що треба зберегти все, що можливо, від реваншистських союзників-переможців, передовсім від французів.

Ставши президентом Польщі, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський сам покинув свою партію, мотивуючи свій крок тим, що хоч він із соціалістами їхав в одному і тому ж потязі, але вирішив вийти на станції «незалежність». Тим же, хто хоче прямувати далі до станції «соціалізм», він бажає успіху, але сам залишиться тут, щоб будувати незалежну державу для всіх поляків. Пілсудський зумів примирити діаметрально протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети, або, говорячи мовою політиків, початкового пункту, без якого неможливе все інше. І ця ідея виявилася досить ефективною навіть в непростих умовах політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії). Звісно, логіка політичних подій у Польщі була зумовлена загальною кризовою ситуацією на європейському континенті, загальноєвропейським пріоритетом першочерговості створення cordon sanitaire проти більшовицької Росії та французькими побажаннями сильного протинімецького бар’єра.

Тобто серед лідерів великих європейських країн існував консенсус щодо незалежності Польщі та її місця й ролі в майбутньому світі. Щодо України — традиційного ласого шматка для Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Туреччини та ін., такої одностайності не було не лише серед керівників західних держав, але навіть серед соціалістів європейських країн. Характерно,що тільки у серпні 1919 р. Міжнародна соціалістична конференція в Люцерні, в якій брав участь колишній президент УНР Михайло Грушевський, визнала право України на незалежність. До цього часу позиція європейських соціалістів залишалася невиразною.

Проте найголовніше — в Україні не знайшлося на той час жодної впливової соціалістичної політичної сили (тільки відносно слабенька Українська партія соціалістів-самостійників), яка б вчасно зійшла із соціалістичного потягу і проголосила створення української держави головною своєю метою. Політичні баталії розгорталися, як ми вже відзначали, навколо шляхів і методів соціалістичної трансформації суспільства, а не будування української держави. Заглядаючи далеко вперед, можемо вказати, що ця традиція раптово і з великою потужною силою проявилася навіть у 1991 році під час обговорення на засіданні Верховної Ради України проголошення державної незалежності. Чимало патріотично настроєних депутатів поставили проголошення держави України у пряму залежність від політичного питання заборони діяльності КПРС, не усвідомлюючи, що такі щасливі «ями» часу, як ҐКЧП (ДКНС), блискавично закриваються, і в такі моменти будь-яка затримка з негайним рішенням може призвести до катастрофічних і незворотних наслідків. На щастя, історія все ж чогось учить, й тоді переміг здоровий глузд, хоч треба зазначити, що та ж історія, особливо в Росії, має фатальну схильність до постійного прокручування своїх кривавих сюжетів, особливо у політиці щодо тих реґіонів, які вона вважає своїми. Про це потрібно пам’ятати українським державникам, які сьогодні надто безкомпромісні у своїх політичних позиціях і не знаходять жодної спільної платформи для об’єднання зусиль.

Соціалісти Європи на початку ХХ століття в ім’я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян, що й було їхньою головною метою.

Однак розвинутих європейських країнах було грамотне населення, якого не було в імператорській Росії. Класична проблема, над якою билися консервативні критики демократії ХІХ ст., — як перешкодити грабунку багатшої меншини біднішою більшістю аж до знищення самих цінностей цивілізації — була розв’язана на Заході через зростання освіти й масового добробуту, через спеціальні програми соціального реґулювання. В імператорській Росії ні одного, ні другого не було. А головне: не було структур, здатних взяти на себе функції проведення еволюційних програм, бюрократично-чиновницький апарат був вихований на двох фундаментальних принципах поведінки: «слушаюсь», і «не пущать». Демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття і як у багатьох країнах «третього світу», така демократія виявилася просто нежиттєздатною.

Іншою моделлю була Чехословаччина, де президент фактично грав центральну роль арбітра між і над партіями. Це був продукт авторитету Масарика як батька держави і нації. Були різноманітні коаліції майже завжди з п’яти партій, і, наприклад, німецькі соціал-демократи знали, що їм була забезпечена своя черга при владі. Аж до створення нацистського руху серед судецьких німців система була досить ефективною й стабільною. І треба зазначити, що до другої половини 30-х рр. ХХ ст. серед усіх нових держав Європи демократія, хоча й у недосконалій формі, вижила тільки в Чехословаччині. Чехословаччина виникла на політичній мапі світу в ситуації, надзвичайно схожій з українською, але з однією, та найголовнішою відмінністю. Україна входила в імперію Російську, де були можливі Емські укази та Валуєвські циркуляри, Чехословаччина — в Австрійську імперію, яка не була національною державою та в якій ідея заборони тієї чи тієї мови у народній школі чи на книжковому ярмарку була б просто незбагненною. Чеські депутати були сильною фракцією у віденському Райхсраті (парламенті). Самі чехи вже стали більшістю міського населення Чехії, чеські національні політичні сили (і соціалістичні, і несоціалістичні) були домінуючими серед чеського населення. Взагалі чехи являли на той час уже соціально-комплектне суспільство зі своєю чеськомовною бюрократією та національно-культурною елітою. В Україні роль батька нації і держави, подібну до ролі Масарика, взяв на себе М.С.Грушевський — видатний історик, філософ, літературний критик. Людина надзвичайних здібностей і авторитету. І вкрай трагічної долі, в силу особистих обставин, а ще більш тому, що справа, за яку він боровся, виявилася приреченою через зовнішню ізоляцію і брак політичної культури. Українські соціалісти, а може, насамперед сам Грушевський, просто не розуміли, що таке держава. Держава не лише, як твердили марксисти і підспівували леніністи, інструмент класового поневолення, це насамперед інструмент самозахисту нації.

§5. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?

Михайло Грушевський — не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку ХХ століття не було. Саме йому — кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.

Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв’язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї — вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов’язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».