Українська державність у хх столітті, Детальна інформація

Прийняття політики українізації збіглося в часі з проголошенням нової економічної політики, завдяки якій дрібний товаровиробник дістав відносну самостійність. неп став ґрунтом, на якому розвивалося українське культурне відродження, ідеологічними провідниками якого були українські національні комуністи. Українізація (й коренізація взагалі) — останній крок «внутрішньої Брест-Литовської угоди», яка почалася з прийняття непу у 1921 р. У цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему, а також інструментом внутрішньопартійної боротьби, яка саме в той час розгорялася в партії за владу над партією і державою.

Однак політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона швидко дійшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати селянське питання і в кінцевому своєму підсумку приводило до політичної самодіяльності України як держави. По-перше, сприяння українській мові та культурі в місті й партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних прагнень. З 1926 р. по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі питання селянського та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік і їх індустріалізації.

По-друге, українізація дала леґітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише частину цієї самодіяльності. У той час, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, поява в Україні українських книг, шкіл, інститутів створила ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала чимало українських діячів, особливо в еміґрації, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, а тому видавалася безглуздям опозиція до неї, особливо коли селянські заворушення почали затухати. Один за одним в Україну почали повертатися такі діячі, як Тютюнник, Грушевський, Чечель. В 1924 р. у «Вістях ВУЦВК» була опублікована «Відозва до української радянської інтеліґенції та всього радянського суспільства», де 66 відомих українських інтеліґентів, серед них Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг — колишні кабінетні міністри при Петлюрі й Грушевському, задекларували своє схвалення політики українізації та заявили про свою лояльність до радянського уряду 43.

§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму

«Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави». У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат. Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала. Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.

Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР. Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) 44 підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні «фронти» — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, «бої» — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.

Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета.

10 лютого 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського «Історія України в стислому вигляді». Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю «Помилки та виправлення академіка Яворського». Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.

У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито «шкідництво» мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація «Пролітфронту», журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на ІІІ Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села.

28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики. Дуже скоро ХІІ з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму.

1 Українські політичні партії кінця ХІХ—початку ХХ століття. Програмові і довідкові матеріали.—К., 1993.—С.63.

2 Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (б-ов) Украины.—Харків, 1923.—С.189.

3 Ленін В.І. Повне зібрання творів.—Т.12.—С.449.

4 Там само.—Т.12.—С.218.

5 Див. Kravchenko Bohdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine.—London, 1985.—Р.1-45

6 Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941).—Мюнхен, 1987.—С.17-18.

7 Українська хата.—1909.—№7–8.—С.383.

8 Революция и национальный вопрос в России и СССР в ХХ веке.—М., 1930.—Т.3.—С.157-158.

9 Цит. за: Сохань Павло. Б.Д.Грінченко – М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національну справу..—К., 1994.—С.7.

10 З починів українського соціялістичного руху: Мих.Драгоманов і женевський соціялістичний гурток.—Відень, 1922.—С.151-153.

11 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе.—К., 1994.—Т.1.—С.301-302.

12 Рубач М.А. Федералистические теории в истории России.—В кн.: Русская историческая литература в классовом освещении.—М., 1930.—Т.2.—С.10.

13 Драгоманов М. Малоруський інтернаціоналізм.—У кн.: З починів українського соціялістичного руху.—С.163.

14 З починів українського соціялістичного руху.—С.128.

15 Himka John-Paul. Socialism in Galicia: The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism, 1860—1890.—Cambridge, MA, 1983.—Р. 112, 118, 167.

16 Там само.—С.169. Він же.—Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890—1895//Slavic Review, XL:2, 1982.—C.219-235.

17 Дорошенко. Д. З історії української політичної думки з часів Світової війни.—Прага, 1936.—С.76-77.

18 Там само.—С.95.

19 Там само.—С.79-80.

20 Kravchenko. Вказ. праця.—С.56. Про ЦУКК за часів революції див.: Марочко В.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861–1929 рр.). —К., 1995.—С.46-83.