Іван Франко і світова культура, Детальна інформація

«Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потроха або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови; найдавніші причинки, поміщені в оцій книжці, мають вже 15 літ... Не показую при поодиноких віршах джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати перекладом. Обік оригінального є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори. А відки взято сю основу і кого й де «наслідувано», се лишаю цікавості тих критиків сього і будущого віку, котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити «джерела», з яких котрий поет черпав своє натхнення. Гай, гай! Ті джерела сотки, тисячі літ створені і доступні кождому, і здоровому оку й шукати їх недалеко».

"Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, Франко твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко.

Своєю художньою творчістю, науковими публіцистичними працями, перекладами Франко боровся за розквіт реалістичної народної української літератури і не тільки української, оскільки Франко брав діяльну участь у літературному процесі слов'янських країн, особливо Польщі і Чехословаччини. Різноманітні сторони його діяльності завжди мали єдиний напрям і єдині завдання.

Переслідуючи часто просвітницькі цілі, прагнучи зробити надбанням народу досягнення світової культури, Франко провадив певний відбір, керуючись принципами, про які він не раз згадував у своїх літературознавчих статтях і передмовах до видань світових письменників українською мовою.

В передмовах до поем «Істар», «Сатні і Табубу», «Бідний Генріх», «Поема про білу сорочку», «Похорон», Франко вказує на їх джерела в старовавілопському епосі, в середньовічній її новій західноєвропейській поезії, заявляючи в той же час про те, що «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».

Але далеко не кожний твір, незалежно від того, до якої літератури він належить: літератури давніх часів або сучасної, — збагачує душу народу, його національну культуру.

«Зрештою думаю, — пише Франко, — що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте, покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую». Ці слова визначають характер перекладацької та популяризаторської діяльності українського письменника.

Франко розумів, що в умовах класового суспільства до культури кожної країни не можна підходити як до єдиної культури, і чітко розмежовував її прогресивні і реакційні напрями. Це особливо яскраво виявляється у ставленні Франка До культури російського народу. Як своїми перекладами, так і статтями Франко постійно популяризував передову російську літературу і в той же час різко виступав проти офіціальної царської Росії і її реакційних ідеологів. Він говорив, що не слід змішувати офіціальну Росію з передовими російськими письменниками. «Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку — одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Ща-повими, Решетниковими та Некрасовими — зовсім друге діло» '. Без тісних зв'язків з передовою російською культурою Франко не мислив собі розвитку української літератури і літератур братніх слов'янських народів.

Ще у 70-ті роки, накреслюючи план різних видань, Франко передусім ставить перед собою і своїми соратниками завдання ознайомити український народ з творами Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Чернишевського. його перу належать переклади з Гоголя, Салтикова-Щедріна, Некрасова, Лєрмонтова, Пушкіна; ряд статей, присвячених Толстому, Горькому, Тургенєву, Щедріну, Герцену, Успенському та іншим.

Знайомлячи українського читача з передовою російською літературою, Франко таким чином сприяв розвиткові української літератури в певному напрямі.

Він виступав проти тих «галицьких общеруссов», які бачили «апогей російської поезії в Хом'якові і Аксакові, не признавали Гоголя». У 1887 p., у зв'язку з відгуками чеської реакційної преси на смерть Каткова, Франко пише звернення «До відома панів чехів»: «...Зрозумійте, п. чехи, що коли хочете єднатись з Росією, то, якщо ви не втратили людської гідності, можете єднатись тільки з тою шляхетною частиною російського суспільства, одним словом з Росією І. Тургенєва, Салтикова, Чернишевського, Добролю-бова, Писарєва, а не з Росією Мещерського, Суворіна, Каткова, орган якого «Московские ведомоети» дотепно назвав в своїй статті Салтиков «помои» — тобто — помиї».

Аналізуючи передові явища в українській, чеській і польській культурі, Франко постійно звертається до питання про зв'язки з передовою російською культурою. Для письменника це питання про єдність передових сил слов'янських народів на основі ідей російських революційних демократів. «Література певного часу,— пише Франко, — повинна бути образом життя, праці, бесіди, думок того часу. Сесю формулу в найчастішій формі бачимо переведену у російських реалістів...».

Отже, література повинна розвиватися в реалістичному напрямі, функції її зовсім не обмежуються простим відображенням життєвих явищ. Література — це активна сила, що має певні цілі. «Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, — значить зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру» .

У 1876 р. Франко виклав свої погляди на літературу в «Літературних письмах», частково опублікованих у журналі «Друг». Вони стали програмою для літературної діяльності самого Франка і для тієї літературної політики, яку Франко і його соратники провадили в пресі.

«Белетристика, — писав Франко, — стала тепер не виразом розбуялої фантазії, мрій і забагів дармуючих людей, а прийняла на себе далеко важнійшу роль скопіювати життя народів у всіх верствах і відносинах, — показати світу його потреби, хиби і нестатки, а заразом вказати всюди живі і здорові елементи, котрі можуть послужити за підвалину до будівлі свобідної і щасливої будущини мільйонів».

Без подібної тенденційності література, за словами Франка, втрачає своє значення, перетворюючись у пусту забаву. Реалізм, народність, ідейність — ці основні принципи розвитку кожної національної культури, проголошені Франком ще на початку його творчого шляху, знайшли овій дальший розвиток. Чим далі, тим гострішою ставала боротьба письменника за передову демократичну літературу свого народу проти всіляких реакційних, шовіністичних, націоналістичних і, нарешті, декадентських течій.

Цими принципами керувався Франко і в своїй перекладацькій і літературно-критичній діяльності. Кількість художніх перекладів — поетичних і прозаїчних, — зроблених Франком, така велика, що описати їх в межах однієї статті неможливо. Можна умовно поділити їх на кілька груп.

Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю різноманітність творчості народів світу.

Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, починаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги», старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами. Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок з Панчатантри. Він є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на старовинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці» вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий нарис староіндійського (санскритського) письменства».

Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Пісні гайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть за Волощиною...». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарського народу, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і від турецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, за словами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народної самостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на с в обідне життя і людську гідність»2. Народний рух болгар проти турецького гніту

відомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з'єднувались у дружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні про подвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладі румунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовий образ людини з «зроду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци і прикрашає рідну землю. -В баладі «Шотландська відвага і англійська зручність» висміюються англійські завойовники.

Франко вільно переробляє багато творів різних народів. До таких переспівів належить «Лис Микита» (1890 p.), де використовується нідерландський варіант цього народного сюжету, а також «Reineke Fuchs» Гете.

У передмові до другого видання «Лиса Микити» Франко пише, що поряд з нідерландською поемою Віллєма він використав і старофранцузькі варіанти і черпав «із багатого скарбу наших людових оповідань». Він хотів зробити цей твір «нашим народним добром, наситивши його актуальним для галицьких соціальних взаємин матеріалом. У листі до Драгоманова від 1 березня 1889 р. він пише: «Одіссея» і «Reineke Fuchs» се, по-моєму, дві річі, котрі у нас треба гарно перевести (сього останнього можна потроха і підлити антішляхетським і антілопівським соусом (і пустити в публіку)». Франко широко використовує в цій поемі народний вірш, приказки і прислів'я, вводить до неї власні спостереження і примітки критичного характеру.

Література епохи Відродження, цього найбільшого перевороту в історії людства, не могла не привернути уваги Франка. З усіх літератур минулого вона була чи не найближчою для письменника-демократа, бо відбивала сподівання і прагнення народних мас в епоху соціальних перетворень. Франко пише дослідження про Дайте і перекладає його твори, працює над віршованою переробкою «Дон-Кіхота», над перекладами з Шекспіра.

Дослідження про Дайте, як і більшість наукових праць Франка, що мають на меті дати українському читачеві необхідні відомості про життя і діяльність письменника, його епоху і розкрити його творчий шлях, — складається з двох нерівних частин. В основному — це переказ вже відомих фактів, пов'язаних із життям Дайте і з його творчістю. Звичайно Франко користується яким-небудь солідним дослідженням або історією літератури, завжди посилаючись на джерело.

У передмові до своєї праці «Данте Алігієрі» Франко посилається на її джерело, воїна написана «на основі гарної книжки молодого віденського письменника Карла Федерна «Dante», 1899, Leipzig, Berlin und Vien».

Даючи поширений коментарій до українського перекладу «Фауста», Франко посилається на книгу «Goethes Faust, Erla'utert von Heinrich Duntzer», Leipzig, 1879».

Перша половина статті про Гауптмана — це переказ праці Шлентера, друга — містить оригінальне дослідження творчості Гауптмана. Це дало деяким критикам підставу твердити, що дослідження Франка з питань західно-європейських літератур — не більше ніж популяризація або викладання відомих уже літературних праць. Проте запозичення Франка обмежувалися лише викладанням фактів, що стосувались до епохи, життя або діяльності письменника. Звичайно кожний дослідник, звертаючись до загальновідомих фактів, не посилається на джерело, яким він користувався. Франко з властивою йому сумлінністю завжди вказує ці джерела. У тлумаченні і показі літературних фактів, а головне, — в аналізі творчості письменника він виступає оригінальним дослідником, освітлюючи ту чи іншу галузь діяльності письменника променем ясного мислення, надзвичайно глибокого проникнення в суть його творчості.

У 1890 p. «Маніфест Комуністичної партії» вийшов окремим виданням (як додаток до журналу «Народ»). В бібліотеці Франка зберігається Женевське видання «Маніфесту Комуністичної партії» 1880 р. Франко не міг не знати і про наступні видання. У 1905 p., коли Франко писав дослідження про Дайте, він, мабуть, уже знав передмову Енгельса до італійського видання 1893 р.

Але не це здається нам вирішальним у даному питанні. Важко сказати, наскільки висловлювання Франка пов'язане з характеристикою Енгельса. Нам важливо відзначити, що аналіз Франка в головних моментах збігається з марксистською точкою зору.