Іван Франко і світова культура, Детальна інформація

Франко вважає Дайте ініціатором «всіх новочасних літератур». І не тільки тому, що «Божествена комедія» є по суті реалістичним відображенням життя сучасної йому Італії, а насамперед тому, що в центрі його творчості стоїть доля людини з її психологічними переживаннями і душевними конфліктами. «Те, що окружало його на землі, він переносить у підземний і надземний світ, поділений на три рази по дев'ять кругів, засіляє ті круги живими, сучасними людьми, показує нам їх муки і терпіння, їх радощі і надії...».

Франко був поетом великої емоціональної сили. Холодна об'єктивність там, де йдеться про людські долі, завжди була для нього почуттям дивним і незрозумілим. Він був глибоко тенденційним поетом і це споріднювало його з Дайте. «І коли інші епопеї, — пише Франко, — малюють той зверхній світ холодно, спокійно — Дайте малює його в найвищім напруженню чуття, пропускає всі образи скрізь призму того чуття, немов би весь світ плавав, крутився і тремтів на хвилях його могутнього чуття».

Гуманізм, боротьба проти князів світських і духовних, реалістичне відображення дійсності, пристрасне ставлення до долі людини — все це робить творчість Дайте, незважаючи на сторіччя, що відділяють великого італійського поета від Франка, співзвучною українському письменникові. Він пише, що Дайте «в темнім чотирнадцятім століттю без остраху випускає такі слова, за які й тепер, у двадцятім не дуже би погладили по головці»3. Доля Дайте, поета і політичного діяча, що провів своє життя у вигнанні, але не скорився, не поступився своїми поглядами, — була дуже близькою Франку.

У статті Франка про Дайте є такі знаменні слова: «Дантова поема се не лише малюнок даного закутка дійсного світу, який Дайте переходив своїми ногами, і малюнок тої історичної доби з її героями й катастрофами, яку пережив Дайте.., се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбилася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глубше; се малюнок душевного перелому в душі кождого чоловіка... Се віковічна повість кождого з нас». Це повість про людину, що відмовилась від свого особистого щастя і добробуту в ім'я своїх ідеалів, для «загального добра».

В цьому вбачав Франко типовий конфлікт сучасної передової людини. Сучасність з її гострими соціальними суперечностями, з наростаючою боротьбою пригноблених мас вимагала, щоб передова людина віддавала благородній справі захисту інтересів рідного народу все своє життя.

У своїй віршованій переробці «Дон Кіхота» («Пригоди Дон Кихота», «Дзвінок», 1891) Франко насамперед підкреслює соціальну спрямованість безсмертного романа Сервантеса, критику феодалізму. Образ Дон Кіхота він трактує як образ людини, що до кінця віддала своє життя служінню одній ідеї.

В той же час він не знімає сатиричного забарвлення цього образу там, де йдеться про ідеалізм Дон Кіхота, про його рицарські риси та ін. Створюючи на основі геніального твору Сервантеса свою поему, він мріяв про появу в українській літературі гумористично-сатиричної поеми, яка «давала б панораму нашого суспільного, політичного та духовного життя... вроді іспанського «Дон Кихота» або Гейневої поеми «Deutschland»

Аналізуючи великі трагедії Шекспіра, Франко, як ми вже відзначали, поряд з детальним викладенням фактів дає свою трактовку шекспірівських образів. Відомо, скільки суперечливих тлумачень викликала і викликає у буржуазних учених постать Гамлета. Це — найбільш трагічний і складний шекспірівський образ, який передає не тільки трагедію гуманізму в епоху первісного нагромадження, а й ставлення Шекспіра як одного з найбільших гуманістів своєї епохи до дійсності. З приводу різних тлумачень цього образу Франко пише, що «праця коментаторів над Гамлетом від часу Гетевого «Вільгельма Мейстера» більше затемнила, ніж вияснила її, повіднаходила загадки і темноти й там, де їх зовсім нема».

Франко вважав образ Гамлета надзвичайно суб'єктивним. Проте це не означало, що образ Гамлета мав у собі автобіографічні риси. Франко тут поняттю «суб'єктивний» надавав іншого і ширшого значення, «його устами, — пише Франко, — поет висловив багато такого, що пекло його власну душу...». Він цитує висловлювання Гамлета, спрямовані проти існуючого ладу, що розкривають його гуманістичне ставлення до життя і доводять, що устами Тамлета говорить сам Шекспір. Монолог Гамлета збігається своєю ідейною спрямованістю з славетним LXVI-м сонетом Шекспіра, який захопив Франка своєю викривальною силою і глибиною філософської думки. Франко довго працював над перекладом цього сонета. Різноманітні варіанти цього перекладу свідчать про те, наскільки ідеї Шекспіра хвилювали Франка, скільки свого, наболілого вклав український письменник у цей переклад.

До питання про майстерність Шекспіра, про значення його драматургії Франко звертається дуже часто. У передмові до свого перекладу драми Мільтона «Самсонборець» (1907 р.) він пише не тільки про цю драму, а й розкриває своє ставлення до шекспірівської драматургії. Франко вбачає значення драми Мільтона насамперед у дусі протесту, яким пройнятий твір «великого англійського поета та борця за свободу думки та слова» . Він відмічає окремі вдалі спостереження поета, пов'язані з англійською дійсністю, вірні психологічні характеристики. Але в цілому Франко вважає, що після Шекспіра англійська драматургія пішла на спад. «Можна сказати, що літературні таланти сього нового покоління (XVII в.) здрібніли в порівнянню до своїх попередників. І разом з тим дуже значно звузився обсяг їх творчости. Характерним явищем сеї нової доби являється перевага біблійних тем над національними та інтернаціональними та упадок драматичної штуки...».

Франко підкреслює недоліки драми Мільтона, керуючись принципами шекспірівської драматургії. Він пише про те, що «Міль-тон зовсім не подібно до Шекспіра усунув зі сцени всю акцію, а заступив її конфліктами людських потреб, характерів та пристрастей, які виявляються переважно з довгих промовах; властиво драматичного діалога, яких так багато в Шекспіра, але яких безсмертні взірці дали вже чільні грецькі трагіки, у мільтоновій драмі зовсім нема» 3. Таким чином, слабість драматургії Мільтона Франко вбачає у відсутності драматичної дії, в абстракції, у відсутності типових характерів, у підміні драматичного конфлікту і драматичного діалогу, що розкриває людські взаємини, довгими декларативними монологами героїв. Власне, це, — тільки в ширших масштабах, — мав на увазі Маркс у своєму листуванні з Лассалем, вказуючи, що у Шекспіра герої — живі люди, а у Шіллера — тільки рупори часу.

До питання про особливості шекспірівської драматургії з її широкими соціальними конфліктами, напруженою драматичною дією Франко не раз звертається в статтях, присвячених сучасним драматургам — Гауптману та ін. Для Франка творчість Шекспіра — джерело1 і великий приклад для розвитку вітчизняної драматургії.

Вибираючи твір для перекладу, Франко, поруч з художньою цінністю твору, керувався його ідейною спрямованістю. Великі протестанти, борці за незалежність свого народу були близькі Франку як письменникові й людині. Твори поетів, прогресивних романтиків, письменників-реалістів постійно хвилювали Франка. Деякі з них були його супутниками протягом всього життя.

Природно, що образ Байрона, який віддав своє життя за незалежність грецького народу, не міг не притягнути увагу Франка. Він написав статтю про Байрона, зробив переклад новогрецької пісні з поеми «Дон Жуан» і чудовий поетичний переклад «Каїна».

Франка приваблювала до прогресивних романтиків їх ненависть до всякої несправедливості, викривання власницьких відносин, огида до буржуазного ладу, прагнення до ідеалу, співчуття пригнобленим. Він вважав, що багато чого в творчості романтиків, і насамперед дух протесту, яким перейняті твори прогресивних романтиків, є актуальним і сьогодні. До свого перекладу байронівського «Каїна» він пише «Замітку перекладчика», де дає своє розуміння образу Каїна. «Каїн — проява історична. Це мислячий чоловік двадцятих років нашого століття. Велика політична реакція того часу, страшний суспільний і розумовий гніт — се грунт, на котрім він виріс. Найважніші, найпіднесніші духові потреби чоловіка старанно придавлювались, а найслабше їх за-явлення вважалось гріхом, проступком. Думка скована кайданами «Святої спілки царів» не .могла розвиватись свобідно і проганялась мов дикий звір...» .

Дуже цікава праця Франка про Конрада Фердінанда Майєра. Він всіляко популяризував цього визначного, але маловідомого в українській літературі письменника; сам перекладав його поезії, друкував переклади, зроблені Маковеєм. В радянському літературознавстві ще й досі немає дослідження про Майєра, і стаття Франка є єдиним джерелом, що дає загальні відомості і аналіз творчого шляху письменника.

Українського письменника приваблювали реалізм і широка соціальна тематика Золя. Він підкреслював, що Золя не такий вже близький до натуралізму, як це прийнято вважати. В 1887 р. Франко пише лист до редакції «Зорі», який був відповіддю на статтю, присвячену його оповіданню «Місія». В цій статті Франко розглядався як один з найвидатніших поборників натуралістичного напряму в українській літературі. Різко заперечуючи цей погляд, Франко спиняється на характеристиці Золя; він пише, що той, хто знає художні твори Золя, не може не зрозуміти, що він найменше належить до натуралістичної школи.

Відображення життя народу — робітників і селян — було постійною вимогою Франка. Так, характеризуючи зміст і напрям сербського журналу «Стража», Франко заявляє, що серед різноманітних матеріалів, опублікованих у цьому журналі, «нема нічого про сербського мужика, робітника та хлібороба. Між науковими статьями є обширні «Літературні письма» д. Тод, держані зовсім абстрактно, «на висоті теорії»..., але нема нічого про економічний стан сербського народу» .

З цієї точки зору Франко аналізує драму Г. Гауптмана «Ткачі». Він присвятив Гауптману статтю польською мовою2, а також статтю «Гергардт Гауптман, його життє і твори» («Літературно-науковий вістник», 1898), яка написана у зв'язку з появою драми Гауптмана «Ткачі» у перекладі М. Павлика в тому ж томі журналу.

"Таким чином, величезна діяльність Франка в справи популяризації світової літератури як перекладами, так і статтями мала яскраво виявлену тенденцію. Це була боротьба за передове реалістичне мистецтво, за мистецтво демократичне, що оспівувало і ПРЯЛИ народної свободи і незалежності.

Ми не можемо сказати, що статті Франка, присвячені західноєвропейським і слов'янським літературам, в цілому, за своїм методом,— марксистські. Це пов'язане насамперед з деякими суперечностями в суспільних і політичних поглядах Франка, а також пояснюється тим, що статті ці написані в епоху, коли марксистське літературознавство стояло ще на початковій стадії свого, розвитку. Чудові статті Леніна про Толстого, «Партійна організація і партійна література» та ін., що і досі є зразком дійсно марксистської партійної критики, з'явились у світ дещо пізніше і не могли бути відомі Франку,

Величезна діяльність Франка в галузі перекладів і літературної критики також свідчить про величезні культурні зв'язки, Ідо існували і існують між українським народом і народами світу. Великий український письменник не тільки був популяризатором сватової культури на Україні, не тільки зробив надбанням української культури кращі твори світової класики, а й провадив вперту боротьбу за розвиток передової літератури в слов'янських і західноєвропейських країнах, його статті друкувались не тільки українською мовою, а й польською, чеською і німецькою і відіграли величезну роль у розвитку передової літератури в Польщі і Чехії.

Діяльність Франка є цінним внеском у справу єднання народів світу, у справу створення культурних цінностей, близьких всьому прогресивному людству.

ІV. ВИСНОВОК

а) Сила і вічна молодість художніх творів Івана Франка

Сила і вічна молодість художніх творів Івана Франка зумовлені тим, що його геній був спрямований у майбутнє, торував своєму народу шлях до ясних днів нашої сучасності. Його творчість — могутнє дерево, коріння якого глибоко входить у життя народу, «а його крайні парості вростають також далеко в буду ще (ХІХ, 108). У дні революційного передгроззя, в ШОороці, покладаючи великі надії на успіх першої російської революції, Франко сподівався поліпшення і докорінної зміни в майбутньому тяжкого становища українського народу. Не шкодуючи сил і життя, Франко з юних літ безстрашно розпочав бій проти темних сил реакції. Ідеї наукового соціалізму осяяли йому шлях і надали громадсько-політичній діяльності та художній творчості письменника тієї сили, якої не могли зломити ні цісарські тюрми, ні жандармські тортури, ні єзуїти-клерикали, які все життя переслідували Франка і його поетичне слово. Після дев'ятимісячного ув'язнення Франко в 1878 році пристрасно проголосив: «Ми ступаєм до бою нового!» — і далі закликав своїх соратників.

б) Титанічна праця Франка як перекладача і популяризатора творів світової літератури

Титанічна праця Франка як перекладача і популяризатора творів світової літератури відігравала велику роль у розвитку української літератури і в цілому української національної культури.

За обсягом перекладених творів народів світу різного часу і епох Франко не має рівного собі перекладача в жодній літературі. Його перу належать переклади, що беруть початок з творів народів стародавнього Сходу і закінчуються творами сучасних Франкові російських, французьких, німецьких, польських, чеських та інших слов'янських письменників. Він розкрив перед українським читачем зміст і чарівність староарабської поезії, красу і філософську мудрість староіндійських поетичних пам'яток, доніс з давнини старокитайські пісні, давньоєврейську книгу Іова. Велике місце в його перекладах займає антична поезія, твори грецьких поетів — Гомера, Гесіода, Софокла, Сапфо. Франко переклав також велику антологію грецьких поетів, укладену Меліагром Гадаренцем, в якій вміщено твори 166 поетів, переклав багато творів римських поетів (Горація, Овідія та інших), численні зразки старогєрманської поезії, зокрема розділи із «Пісні про Нібелунгів», збірку старонімецької поезії Бонерія та народні німецькі пісні.

Багато уваги Франко приділяв перекладам балад та пісень народів світу. Серед них на першому плані стоять староанглійські, старошотландські, старонорвезькі балади та албанські, португальські, італійські, німецькі пісні, іспанські романси, румунські народні легенди тощо.