Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом (Улас Самчук), Детальна інформація

Саме ці спогади дають найбільше матеріалу для зрозуміння духовного світу Уласа Самчука, домінантою якого є неспокій, дерзання, воля, прагнення «вглиблюватися в своє життя і шукати причин свого призначення».

ДИТИНСТВО: ВРОДЖЕНЕ І НАБУТЕ

«Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, 15 років вигнання, 14 миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордону. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932-33, концентраційні табори... І вічне вигнання». Так писав про себе Улас Самчук напередодні свого 40-річчя.

Справді, на долю .письменника випало побачити й пережити стільки, що цього цілком вистачило б не на одного чоловіка: 1905-1917 - імперія Романових, 1918-1920 - Українська Народна Республіка, 1920-1927 - Річ Посполита, 1927-1929 - Німеччина веймарська, 1929-1940 - Чехословаччина, 1941-1944 - німецька окупація в Україні, 1944-1948 - німецькі табори Ді-Пі, вересень 1948 - еміграція до Канади.

Силою обставин письменник опинився в центрі подій, що докорінно змінили обличчя Європи.

Усі його предки були хліборобами, кріпаками.

У спогадах письменник згадує предків по батьківській лінії: прапрадіда Йосафата, прадіда Кирила й прабабу Євдокію, діда Антона та бабу Лукію; і по материній: прапрадіда Кирила, прадіда Михайла Рудого-Мартинюка, прабабу Євдокію, діда Уліяна та бабу Євдокію.

Рід не був багатим. Дід Антін мав дев'ять десятин землі на чотирьох синів — Ялисея, Олексія, Омелька, Парфена — і дочку Лукію.

Батько письменника — Олексій Данильчук-Самчук народився 27 жовтня 1869 року. Після раптової смерті першої дружини Марії, яка залишила йому двох сиріт — Катерину й Василя, одружився вдруге з Настасією Рудою-Мартинюк (нар.28 грудня 1877 p.). У цьому шлюбі в них народилося п'ятеро дітей — Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчинка Васса, яку в родині звали Василиною. Петро та Пилип померли одного місяця від скарлатини, коли їм було 3 і 2 роки.

1907 року батько вибрався з Дерманя на хутір Лебедщину — за п'ять кілометрів від села, де мав п'ять десятин землі, «хуторець з трьох будинків: хати разом з хлівом під одною покрівлею, клуні на мурованих з каменю стовпах насупроти хати і свининця, курника та дровітні під одною стріхою навпоперек...»

Згодом тяжкою працею «розжився» ще на одну десятину, а 1913 року переїхав до Тилявки на Крем'янеччині (Шумський район), де мав уже 14 десятин.

Дядько Парфен залишився на прабатьківщині, а дядько Омелько пішов у прийми до Півчого.

Батьки прагнули дати своїм дітям гарну освіту, хоча сам батько закінчив лише «три групи» народної школи, а мати знала три літери: А — як кроківка, Ж — як жук, О — як калачик. Проте брати вибрали хліборобську долю і навчання продовжив лише Улас, а з синів дядька Ялисея — Григорій, який закінчив історико-філологічний факультет Варшавського університету, працював доцентом університету у Львові, 1940 року був заарештований і зник безвісти.

«Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані»,— писав уже зрілий автор.

«Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань? Ні, сказав би Гоголь, Ви не знаєте, що таке Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають у зелені, то знову десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди, і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет, або принаймні звичайний фотоаматор, з будь-яким «Кодаком» начерезпліч... Все то кидається на всіх, ніби зграя звірів. І хоч-не-хоч,— Ви здаєтесь. Зупиняєтесь, знімаєте капелюха й старанно вітаєте цю царицю волинських сіл»,— захоплено напише він після відвідин Дерманя в 1942 році.

Початкова освіта в Тилявецькій церковно-приходській школі була однобокою, неповною, безсистемною. Книги тут були переважно релігійного змісту, навчання проводилося російською мовою, історію, літературу вивчали тільки російські.

«Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких «шкіл» на так звану цілу волость, що складалася з шістнадцяти сіл, було не більше трьох».

Після закінчення у 1917 році народної школи в Тилявці хлопець продовжує навчання у Дерманській двокласовій школі при духовній семінарії. В період УНР вона була перетворена на вищепочаткову чотирикласову школу з українською мовою навчання. У 1920 році, коли Улас Самчук закінчив три класи, поляки її закрили.

Навчаючись у школі, він квартирував у дядька Ялисея, з тих років і на все життя подружився з двоюрідною сестрою Палажкою. Закінчивши три класи, склав іспити до п'ятого класу української гімназії в Крем'янці.

«Я був типовим волинським селюком і провінціалом»,— зізнається Улас Самчук. Власне, інакше й не могло бути, адже «стиль і дух, і клімат глибокої провінції... мав властивість розчиняти в собі все їй чуже». «Земля наша мало давала нагоди жити великим життям. Особливо у цих наших рамцях глибокої провінції, національного безправ'я і соціальної безпорадности. Бо хіба ніде на планеті так мало уявляли про історично діючий час, як серед мого середовища... Ми перебували в стані історично задавненої стагнації... І, здається, мені першому вдалося це зрозуміти, а коли я це зрозумів — переборення і знищення такого стану стало моєю життєвою метою».

- Що ж спричинило це пробудження?— запитаємо в учнів. — Пригадаймо «Зачаровану Десну» О.Довженка, біографії інших митців, врешті, погляньмо на самих себе: що впливає на формування духовного світу особистості?

— Насамперед,— скажуть учні,— вроджені нахили. А ще — природа, родинне оточення, історія, культура рідного краю.

Про це пише і Улас Самчук.

СПАДОК

Змалку він мав надзвичайну чутливість, вразливість душі, які породжували мрійливість: «Мені було років дванадцять-тринадцять, я пас на полі корови і, як звичайно, завжди про щось мріяв. Між тим часто мріялося про далекі чужі краї, про людей, про світ». Мав вроджене тяжіння до незвіданого: «У мене з кожною весною прокидався інстинкт птаха, якому все хотілося кудись летіти». Мав тверезий розум, який дивом, але все ж уживався з чутливістю душі: «Я належу до породи фантастів, які все-таки вірять в людський розум»; «Анатомія моєї духовності мала одну голову й одно серце... При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані».

ПРЕДКИ

Вроджене - це від предків. За винятком Данила Гуца, що прийшов до села ще за Хмельниччини і був козаком (звідси й назва кутка, де жили Самчуки,— Запоріжжя, а пo-вуличному їх завжди звали, а нащадків і зараз звуть Гуцами), всі вони виросли на землі й вросли в землю.

Батько — «господарський дух», «родовий, з діда й прадіда, мужик» — був важко перепрацьований, все життя обробляючи землю, корчуючи ліс, б'ючи каміння, аби «вивести в люди» своїх дітей. Будучи «раціонально заложеним», він передав цей раціональний склад мислення, як і почуття любові до землі та пошани до праці й людей праці, і своєму синові. Як і почуття відповідальності за все і всіх, хто побіля тебе, бо, окрім праці, щиро переймався громадськими справами, за що вдячне село справило йому по смерті «дуже величавий похорон».

Мати Уласа Самчука — «мрійниця, неграмотний філософ серця. Безпосередній шматок чистої природи в дусі й тілі. Вона могла жити з ласки сонця і щедроти землі, як кожна ластівка». Вміла гарно танцювати, співала, заквітчуючись віночками з живих квітів, вдягаючись у чудові вишиванки і справжні червоні коралі. Була ірраціональною натурою. Як говорили в селі, «нею шарпало, як тим віхтем соломи», але здалася вона Олексієві Гуцу із Запоріжжя «недосяжною фантазією щастя». І пожертвував він заради цього своїм спокоєм, не зваживши навіть на те, що ніякого приданого вона не мала. Чутливість, ліризм натури, вразливість Уласа Самчука — це від матері. І обом їм він завдячує тим, що став письменником. Бо хоча й хотілося батькам, щоб їхній син став лікарем, учителем, інженером, вони не перечили його захопленню літературою.

У родині зберігалися прадавні звичаї, обряди, традиції, вона жила за віковічними законами, де святими поняттями були Бог, праця, земля, рід, де хліборобський календар диктував розподіл обов'язків, де кожний знав свою роль і місце в житті. Це з родини виніс майбутній письменник переконання, що людей потрібно цінувати «не за їх маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами». Саме завдячуючи цим настановам найвищою цінністю стане для нього на все життя людина, рід, а не групові чи класові інтереси — «немудра вигадка немудрих голів».