Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом (Улас Самчук), Детальна інформація

ПРИРОДА

Чарівна волинська природа залишила незнищенний сліду хлопчачому серці. І для зрілого уславленого майстра, яким приїхав Улас Самчук до Дерманя у 1941 році, це село було справді «неначе писанка», незважаючи на те, що за радянської влади зникли «ліси, що оздоблювали обидва схили долини, і ті верболози над річкою, і те стависько з його пишними очеретами, і навіть сама річка та млинок звузилися і зменшилися до невпізнання».

ОСВІТА І САМООСВІТА

Початкова школа, в якій навчався У.Самчук, — «маленька з трьома вікнами і малим ґанком, крита соломою» — «не була школою, а хіба лише її символом. Сюди приходили не вчитися, а пізнати кілька знаків...» Кращу освіту давала школа при семінарії. Однак завдання, яке стояло перед семінарією: «спеціально вишколювати учителів для русифікації «западно-русского края», тобто Волині і Холмщини, а також «привіслянськоґо краю», тобто Польщі» — обумовлювало і відбір предметів, і мову навчання в школі — російську. Найбільше спричинила духовне пробудження майбутнього письменника Кременецька гімназія, яка робила з учорашніх селюків і провінціалів «не лишень фахівців діла, але також, громадян, патріотів, діячів і організаторів національного життя», і яка стала для юнака «величезним форумом і доброю лабораторією для вияву і розбудови... інтелекту».

І все ж, ведучи мову про визрівання духу автора «Волині», ми на перше місце повинні поставити самоосвіту.

«Кобзар» Тараса Шевченка приносить йому нову віру. Іван Франко зміцнює його дух. А були ще книги Майн Ріда, Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, В.Гюго, Л.Толстого. Вивчати історію допомагали твори В.Скотта, фізику — Жуль Верна, географію — Ф.Купера. Знайомство з біографіями багатьох людей розкривало горизонти, будило уяву, прагнення реалізувати свої мрії.

Любов до книги Улас Самчук збереже на все життя. Пригадуючи труднощі празького періоду, вже сивий майстер розповість, як рятували українську молодь у ті часи книги Блока, Єсеніна, Гумільова, Гоголя, Достоєвського, Толстого, Бальзака, Голсуорсі, Р.Роллана, Т.Манна, Г.Гессе, Л.Сінклера, М.Мітчелл, українських письменників, твори усіх, кого вдавалося дістати.

Поряд з художньою літературою він студіює в той час історію, філософію — Ганді, Клемансо, Масарика, Бісмарка, Бюлова, Шпенґлера, Ортегу-і-Тассета, Бердяева.

ІСТОРІЯ

Нею дихав кожен куток, кожна вулиця. Адже Волинь — один з найдавніших історичних та культурних центрів України. Як свідчать арабські джерела, ще в IV сторіччі нашої ери в басейні Західного Бугу жило плем'я чи союз племен із столицею Волинь або Велень та 70-ма містами чи укріпленнями. У VIII-IX століттях там жили племена волинян, бужан та дулібів, а головними містами були Волинь та Володимир, які в X столітті ввійшли до складу Київської Русі. «Можливо,— писав У.Самчук,— це була справді найстаріша земля Руська, віками нікому не підвладна, зі своїми дерев'яними городами, демократичними порядками, з князями і воєводами, які і до днів наших творять дуже своєрідне психологічно, а «можливо, й етнічно відмінне від решти слов'янських племен, плем'я».

Досліджуючи етногенез Волині, У.Самчук звертається до історичних, археологічних джерел, включаючи твори «батька історії» Геродота, старовинні міфи, легенди, перекази. Він наводить одну з легенд, згідно з якою волинська Горинь і є легендарною річкою Ерідан, у яку впав син бога Сонця Фаетон. Пролиті над сином сльози Сонця перетворилися в бурштин, і якщо зважити, що бурштин неодноразово згадується у волинському фольклорі, з його кольором люблять порівнювати колір очей, волосся, пшениці, з бурштину здавна на Волині роблять жіночі прикраси, то це припущення не здається такою собі казочкою.

Глибоке знайомство з фольклором та етнографією Волині, дослідження ментальності мешканців цього краю дало підставу письменникові зробити висновок про його своєрідність і відмінність від українського загалу. На підтвердження висловлених здогадів він наводить слова з волинської пісні: «Ой, наїхали вози й воли — гей, з України», з шевченківської «Відьми»: «Із-за Дністра пішли цигани і на Волинь, і на Украйну». «Витворилася атмосфера відмінності настрою, поведінки, наставлення,— підсумовує У.Самчук. — Помічається своєрідна семантична відмінність відчуття дійсності з філософсько-релігійним підґрунтям думання й діяння та органічним наставленням політично-державницької організації».

Дермань у XVIII столітті, завдячуючи Свято-Троїцькому монастиреві, заснованому ще у XV столітті князем В.Острозьким, і друкарні, духовній семінарії, школі, що були при ньому, переймає славу «Волинських Афін» — Острога. Тут працювали такі духовні титани, як Дем'ян Наливайко, Іван Федорів, Іов Княгиницький, Іов Борецький, Мелентій Смотрицький. Саме в цьому надзвичайно сильному духовному полі, попри те, що у XIX столітті воно було вже надзвичайно збіднене, і формувалася особистість майбутнього письменника.

Дермань — Тилявка — Крем'янець — трикутник початкового періоду життя У.Самчука, який визначив його подальший шлях. «Дермань для мене центр центрів на планеті»,— писав уже зрілий письменник. Тилявка — село «без особливого минулого, невеликої культури»— все ж дала хлопцеві відчуття зв'язку з селянською верствою, ввійшла «в плоть і кров» звичаями, обрядами, традиціями, дала відчуття й розуміння землі та праці на землі як основи життя. Крем'янець дав зразок хай і провінційної, але міської культури і, як свідчив сам автор, «був гідним місцем для юначого визрівання». Отже, і вроджене, і набуте. У спогадах на «Білому коні» пізніше з'являться такі слова: «Постають в уяві батьки, дім, рід, покоління, у цій землі їх коріння, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух».

Почуття безвиході в обставинах, коли творчий дух мав бути теж розчиненим, породжувало протест і небажання з цим миритися: «Ми в той час мали дуже небагато місця в цьому просторі, всі вулиці, написи, уряди, школи — все було виключно польське... Всі ми були на списку «нєпожондних», наші дипломи не були дійсні, щоб перейти до вищої школи, треба було робити додаткові державні іспити з дуже суворими вимогами... Але й ті, що проходили крізь те вухо голки, не завжди могли потрапити до вищої школи в Польщі. Залишалася заграниця, на яку рідко хто з нас міг собі дозволити...»

ЮНІСТЬ: МРІЇ І ДІЙСНІСТЬ

Боліло серце за рідний край. Цей біль породжував потребу діяти. Наголосимо на цьому надзвичайно важливому моменті: як часто наші бажання так і залишаються бажаннями через брак волі до їх здійснення, як часто проголошений патріотизм залишається голою декларацією через те, що людина «любить» Україну, як відомий герой В.Самійленка, - на печі. Улас Самчук - діяв. Окрім головування в літературно-мистецькому гуртку «Юнацтво», окрім просвітницької роботи, коли «брали приступом кожну хату і кожну душу», окрім організації кооперативу, театру, спортивних свят, танцювальної групи, було ще й членство в терористичній групі, яка, як вважали її учасники, була складовою частиною Української Військової Організації (УВО), була підготовка навесні 1928 року разом з гімназійним товаришем Антоном Гакеном замаху на українського єпископа Дениса Валединського, який погодився брати участь у святкуванні 132-ої річниці польського державного свята «3-го мая». Але в душі жила мрія: стати письменником.

Діяльність товариств «Просвіта» у західному краї України — це та основа, на якій закладалися початки боротьби за українську державність, формувалася нова людина. У споминах «На білому коні» У.Самчук пише: «... коли я... по довшому часі (у 1941 році — А.Ф.) прибув до свого села, воно вже було не колишнє село, а теперішнє. Різнилося воно від решти сіл, як різниться здорова людина від хворої. А з огляду на те, що ми розогнювали не класову, а скорше людську національну, політичну, господарську свідомість, село було збережене від провокацій, взаємоненависті і доносів, а тому його не зумів розкласти більшовицький режим останніх років і воно найкраще збереглося.

Ми не ділилися на панів, куркулів, підкуркульників, між нами не було партійних гістериків, бомбастичних пропагандистів, паперових «героїв праці», а звичайні розумні трудові люди».

Саме тому з такою мало не побожністю дивиться на будинок «Просвіти» у Львові молодий хлопець: «Довго стояв перед нею, дивився на неї і не міг надивитися»: тут «була наша чудова, дорога «Просвіта», яку я знав, любив і шанував, бо вона несла в наше село справді просвіту».

Львів став для юнака «тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західнього типу», систему відродження якої він «волів би поширити на решту української території». Саме у Львові, стоячи перед пам'ятником І.Франку, почув слова: «...не бійся, хлопче! Йди у широкий світ! Шукай і знайдеш, стукайся — і тобі відчинять!» «Може, це був голос Христа, а, може, Івана Франка»,— скаже пізніше письменник.

МЕТА

- Отже, є мета. Але чи достатньо її наявності, щоб людина збулася?- звертаємося до учнів. - Чи, може, бути ще щось? Що саме?

Якщо запитання виявиться заскладним, підкажемо учням: мета має бути високою, красивою, благородною. Тільки тоді вона поведе людину, допоможе сформувати себе. Недарма той же О.Довженко зазначав: «Тільки велика мета породжує великі характери».

Тому стати письменником У.Самчук мріяв не просто задля самореалізації. Він прагнув реалізувати себе в ім'я національної ідеї, «переборення і знищення» стану історично задавненої стагнації», у якій перебувала Волинь. Він потребував «світа, простору, досвіду, знання... А головне — свободи. Щоб розвинутись і могти себе висловити». Рабська покірність була чужою його натурі. Франкове «Лиш боротись — значить жить!» стало його кредом. «...Лишатися в глухій провінції, замученій поліційними обмеженнями, напівголодному раціоні покорму для душі і тіла для мене значило знищення. А коли так, я волів бути знищеним у боротьбі. У спротиві. А не в покірному животінню на краю життя...»

ПОШУКИ

Влітку 1924 року була спроба перейти кордон радянської України, хоча «ніколи ні духом, ні серцем, ні розумом не був комуністом, не поділяв того вірування, не вважав його за господарську систему». Була просто віра, що там свобода, туди пішло багато товаришів, про неї розказували, за неї агітували. І дуже хотілося вчитися. Дорога закінчилась у польській в'язниці, де юнак познайомився з тими, хто вже «скуштував» «комуністичного раю».

Із наївною вірою в більшовицькі гасла було покінчено. Останньою краплею в цьому процесі стало зрозуміння, що дорога до Києва, де можна навчатись, де можна втілити свій фантастичний намір — написати епопею у трьох частинах про Україну з трьох різних періодів її життя — княжого, козацького і сучасного, — дорога ця — закрита.

«Дід-Дніпро» — так називався роман, надісланий до Державного літературного видавництва в Харкові. І стверджував у ньому молодий автор, що після перемоги соціалізму «він знову поділиться на націоналізм». Відповідь (але чомусь не з Харкова, а з Берліна) «гласила», що автор має талант, але сам рукопис «вимагає багато обробки, а головне — достотної зміни поглядів на багато деяких питань», а посольство України взагалі відмовило у видачі документів на в'їзд до України.

Разом із зрозумінням неможливості повернення на Україну прийшло й усвідомлення злочинної суті більшовизму, що згодом виллється у болюче: «...Хто вірить у большевизм — є свідомий злочинець проти себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться, — ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть».