Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом (Улас Самчук), Детальна інформація

Погляд спрямовувався на Захід. Він не міг залишатися з людьми, «які не потрапили сформувати норм вищого рівня... замкнулися в колі найнижчих інтересів і лишень віками безсило нарікали на якусь абстрактну долю, яка ніби завинила в їх становищі», не міг, бо «рабом є не тільки той, що кориться, а й той, що неволить до покори».

Сам письменник думав інакше: «Ніхто і нічого нам не завинив! Завинили ми самі! Завинив передусім я! А тому я мушу знати чому. І питати там, де є відповідь». На цьому моментові учитель повинен також особливо наголосити: юнак шукає причин невдач насамперед у собі. Це був погляд нового покоління, яке прагнуло конкретної дієвої праці, яке шукало конкретних відповідей на конкретні запитання. Гадаємо, такий підхід, такий приклад буде корисним для старшокласників у час їхнього громадянського змужніння.

ЗАХІД

Військова служба, до якої було покликано юнака, сприйнялася як знамення Боже. Переможець з марафонського бігу на 10 км спортивної дружини 16 піхотного полку 3-ої дивізії отримує медаль Хоробрості та два дні відпочинку. Випросившись на ці два дні до міста, він 23 серпня 1927 року дощової ночі переходить польсько-німецький кордон.

Відбувши за вироком німецького суду 3 тижні ув'язнення за нелегальний перехід кордону, Улас Самчук працює візником у багатого поміщика в м.Бойтені на Горішньому Шлезьку. Навчає згодом польської і російської мов дітей директора місцевої гімназії і сам навчається. У 1928-1929 роках - у Бреславському (теп. Вроцлавському) університеті, згодом переводиться до Праги в Український Вільний Університет, повний курс гуманітарного факультету якого закінчує 1931 року.

«У житті кожної людини є час і місце, що. творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий». Тут він зустрівся з О.Стефановичем, О.Лятуринською, Л.Мосендзом, О.Ольжичем, О.Телігою, тут перебували Д.Дорошенко, О.Олесь, Наталена Королева, тут кувався новий світогляд, народжувалася нова література, найяскравішим проявом якої стала «празька школа», тут були написані «Волинь», «Марія», тут зміцнів і скристалізувався його талант, остаточно сформувалася духовна особистість письменника. Сформувалась «у гурті покоління Крутів, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу». Це покоління вірило в ідею, в її дієвість і здійснення, вірило в перемогу. Мета, воля, віра — було їхнім кредо. «Я не належав до породи пристрасних політиків, але силою фактів був втягнутий в цю атмосферу молодих людей, яким здавалося все можливим і які майстрували фантастичні плани свого майбутнього».

Важким ударом для юнака став розкол на «мельниківців» і «бандерівців» Організації Українських Націоналістів, сили, яка об'єднала, згуртувала емігрантів навколо, ідеї боротьби за незалежну Україну. До нього приходили агітатори, розповідали про нездатність до боротьби старого проводу, очолюваного Андрієм Мельником, намовляли пристати до бандерівців. «Повний скепсису, протесту, невдоволення», він залишається «на старих позиціях». Тут більшість старих друзів, тут Олег Ольжич, «друг, колега, брат» (одного разу вони справді побраталися), а найголовніше - він принципово не приймав ідеї розколу, розбрату, вбачав у цьому прояв властивого українському національному характерові індивідуалізму, групівщини, «кочубеївства», «махнівства».

Пізніше письменник вступить у полеміку з Д.Донцовим, під впливом якого перебувала «празька школа», і відстоюватиме «теорію синтезу» інтересів, прагнень, ідей, перевагу свідомої мети над сліпим волюнтаризмом.

З проголошенням у 1938 році Карпатської України Улас Самчук виїжджає до Хуста. Його палкі промови можна було почути в найвіддаленіших куточках краю, з-під його пера виходили статті, з яких увесь світ дізнавався про боротьбу українців за свою державу.

«Тепер хай цілий світ знає, що український народ на всіх своїх землях дозрів, щоб переняти керму своєї державності у власні руки... Раз і назавжди ствердив наш народ свою дійсну волю, і держава, що її наш народ створив, буде тією волею керуватися» («Сталося»).

Потрапивши до угорської в'язниці і чудом вирвавшись з неї, письменник врешті знову опиняється в Празі.

Безробітний. Згодом тимчасова праця світлометником, рахівником, міряльником високо в горах. Удень — теодоліт, ввечері — книги Клемансо, Бісмарка, Бюлова. Час спогадів і політики. Знову Прага... Знову будні.

Поряд з ним дружина — Марія Василівна Зоц. Вони були різні за вдачами, інтересами, фахом. Але доля примхливо звела його одного разу з «молоденькою дівчиною з сірими схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою», яка приїхала з УРСР до брата-емігранта.

Вразлива, а заразом раціональна натура, людина надзвичайної сили волі, ініціативи, працездатності, вона здійснить свою мрію — вивчатиме фармацевтику, працюватиме в аптеці, здобуде чеське громадянство (річ на ті часи абсолютно неймовірна).

Але, пов'язавши, освятивши і скріпивши два серця «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасти», ця ж доля і розведе їх, заповівши йому довгі роки чужих доріг, а їй — повернення на Україну. Але тепло цього почуття залишиться з ними впродовж усього життя.

Їй він присвятив перші видання «Волині»: «Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила,— Марії Зоц з пошаною присвячую. Автор».

Марія Василівна залишила цікаві свідчення про цей період життя Уласа Самчука:

«Улас виїжджав (подорожував — А.Ф.) майже у кожне місто: і по Європі — у Париж, до Риму, і, особливо, на Закарпаття. Я не могла покинути роботу, з ним була тільки раз, коли захворіла на запалення легенів, в 1932 році на Закарпатті... Ми зійшли на самий верх Говерли... далеко-далеко видно... і на Вкраїну, і кругом. Постояли так, а в серці щось аж щемить — хочеться на Україну. Як сильно хотілось на Україну!.. Але куди ти підеш?..»;

«... (з родиною) рідко переписувались. Як правило, обмінювались вітаннями — на Різдво, на Великдень. То вислали фотографію, він їм теж. Федот, Василина — не пам'ятаю, щоб писали. По-моєму, найбільше листувався з Григорієм (двоюрідний брат, замучений НКВС за зв'язки з ОУН — А.Ф.)»;

«Уласа всього забирало писання. То була його основна праця, яка не давала ніякого прибутку»;

«Працював не регулярно. Коли на нього находив екстаз роботи, натхнення, то він не вставав днями, був просто упитий, п'яний тією роботою. А коли все проходило, — кудись ішов, з кимось розмовляв»;

«Перші книги Уласа наше оточення, літератори, мистецькі кола сприйняли гарно, особливо молодь. Хоча було і упередження, от хоч би з боку Олеся».

За свідченням Марії Василівни, Улас Самчук любив славу, «тішився тим, що став популярним». Хоча працював, звичайно, не тільки заради слави, рухало ним «щось більше». Марія Василівна згадує, як «сходилися друзі, говорили, що потрібно виплекати такий тип української людини, як от Матвій у «Волині». Щоб вона боролася, дерлася за своє, щоб це не були люди, які б корилися чужому ярму і хилили голову. І ще. Напевне, все життя ним рухала ідея обов'язку, усвідомлення того, що він мав талант і мусить його посвятити своєму народові». Вона любила всі його твори. В дитинстві Марії з однойменного роману впізнавала своє дитинство, але від присвяти цієї книги собі відмовилась, і тоді з'явилась відома нам присвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933».

ЗАХІД: ПІДСУМКИ

Що ж дав Самчукові Захід? «Передусім я виразно зрозумів, що свобода — це творення вищих і найвищих форм життя, це моральна незалежність духа... Вільний тільки той, що перемагає хаос. В дусі, в мисленні, в діянні...» Захід допоміг йому виразніше побачити своє місце на землі, порівняти бачене і чуте в Україні з тим, що довелося побачити й почути в Німеччині, Чехословаччині. Найбільше тому імпонували дві речі: повага до людини і дух неспокою, дерзання, притаманні окцидентальній Європі, «...люблю Захід, Європу, її світ, її культуру і засадничо перебуваю в її атмосфері, дарма що в плоті й крові належу до її сходу. Сковородинське «не шукай щастя за морем» чи навіть «а ви претеся на чужину шукати доброго добра» (хай Тарас вибачить) мене не переконують, бо мені більше імпонують пристрасті Марка Польо, Колюмба..., ніж пристрасті «ставка, млинка, вишневого садка»,., моїм ідеалом є клясичні греки, вчорашні брити і сьогоднішні американці. Хотів би, щоб Україна вирвалася з мінімалістично-пасивного, солодко-елегійного, невтрально-споглядального наставления і набула трохи динаміки драматизму, шорсткості прози, тверезості математики...».

Захід їх не чекав, Захід прихід їхній не вітав, він їх майже не помічає. Але це не бентежило: «Ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу... Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» — історичного козацтва, античної Греції, клясичного Риму, Європи окциденту... У нас не було приватних інтересів, невтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх мешкань, ми перебували мов би на двірці і чекали, коли виб'є» наша година і заграє сурма», щоб «рушити у похід і перемогти». У них була «МЕТА, у них була ВОЛЯ, у них була ВІРА». Вони хотіли і вміли вчитися.

НА УКРАЇНУ

І вони рушили. З початком війни у 1941 році похідні групи ОУН (як бандерівців, так і мельниківців) прийшли на Україну, «...та земля — наша земля, там нас хочуть бачити, і Ми там хочемо бути, і ми там будемо... нікого не питаючи»,— передасть пізніше Улас Самчук настрої тих днів.

Разом з Оленою Телігою, нелегально, вбрід через річку перейшовши кордон, ступає він на українську землю. «Ми... спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!»

У серпні 1941 року Улас Самчук прибуває до Рівного, де стає редактором газети «Волинь», ініціатором видання якої був Степан Скрипник (згодом патріарх Мстислав).