Олена Пчілка, Детальна інформація

281

Сюжет оповідання позбавлений навмисних старань авторки заінтригувати читача. Події розвиваються в строгому і логічному зв'язку, без часового переміщення, пропусків, замовчування. Природність, простота і внутрішня логіка розвитку в досягненні відтворення видимого психологічного парадоксу.

Початок оповідання (експозиція) не віщувала ніякого ексцесу. На Святий Вечір, як годиться за звичаєм, Оксеня Павленко посилає сина з вечерею до хрещених батьків: молодої пані і селянина Свирида Шкуратенка.

На заперечення чоловіка Оксеня відповідає беззаперечним аргументом: звичаю треба додержуватись усім, включаючи і панів:

«Коли по-людськи, то по-людськи! Коли звичай, то звичай!.. » [335].

Вечеря для «хрещених» — два горщики з кутею і два з узваром, поставлені в кошик поміж сінцем, прикриті зверху хустиною і з усними настановами матері вручені Омелькові. Хлопчик вперше виконує таке важливе і зовсім, як виявилося, не таке легке доручення. Далі події розвиваються в природній послідовності. Омелько прийшов у панський дім, стійко витримав реакцію челяді на таке диво (здивування ключниці, співчуття Лаврентія, сміх Маньки), подолав своє збентеження від побаченого (багато світла, багато панів; їх глузливі репліки), в думці оцінивши присутніх, заспокоївся і гідно, по-до-рослому, вів розмову з панами про свого хрещеного, який сидить у холодній за участь у розгромі графської економії:

«— Ну, братику, — провадив своє пан офіцер, — неси ж ти вечерю своєму хрещеному батькові та скажи йому, що як буде він заглядать у І панські економії, то я його так похрещу нагайкою, що буде він повік знать!.. — Е, ви мого хрещеного батька не подужаєте: вони здорові. Оце на ярмарку десятник хотів їх бить, так вони як дали йому по пиці, то він і 1 перекинувся! А потім ще й дрючком наклали, а дрючок у їх добрий, із свидини. Прощавайте! — По сій мові Омелько вийшов» [342].

Далі подія розгортається так само закономірно, але швидше. Омелько приніс вечерю батькові у волость, оглянув його «хату» — темну, з брудними стінами, обвиту павутинням, — якусь порожню і страшну. Жарти батька Свирида не ввели в оману похресника. Він покинув хрещеного в тій поганій хаті самого, відчуваючи великий жаль.

Повертаючись додому попри панське дворище, Омелькові захотілося глянути, що відбувається там усередині освітленого будинку, як вони вечеряють, і став мимовільним свідком глуму панства над вечерею, так дбайливо приготовленою матір'ю. Його благородна душа не могла витримати. З усієї сили він кидає у вікно подарований йому панею п'ятак:

«Щось мелькнуло перед очима, свиснуло, брязнуло, вибило чарку з рук офіцера [...]. А тут знов — грюк! Брязь! Полетіла шибка з вікна. Тут уже всі кинулись з-за стола врозтіч!

282

— Стріляють!.. Б'ють! Рятуйте! \x25A0— репетувала гостя, пані-поміщиця, біжу-чи до слуг.

Інші кинулись у другий бік — у світлицю.

Бабушка випорсалася з свого крісла після всіх, зачепила, вилізаючи, край скатерті і звалила додолу скілька тарілок та чарок — так все й брязнуло» [348].

Особливістю порушеної в оповіданні теми є дедалі глибше засвоювання письменницею суті народного світобачення, більш чітке відтворення пробудженої самосвідомості народу, розуміння свого права на місце в житті, на недоторканність своєї гідності. її селяни-герої — це не ті затуркані й покірні раби, якими звикли помітувати всякі людські п'явки. Вони не плачуть від безсилля і бідності, не мовчать при спробі принизити їх людську гідність. «Люди розумнішають... До іншого додумуються!.. От і з паном все тепер іншу раду дають!» — говорить Хведір Павленко, твердо переконаний, що пані не потребує мужицької вечері.

Селянин, нарешті, перестав боятися панів. Доведений до відчаю, він безстрашно шукає правду доступними йому засобами, часом надто радикальними (погромами панських економій), наганяючи страх на панів. Той страх невидимо присутній в оповіданні; ним перейняті господарі дому і їхні гості-сусіди — Олександра Іванівна та Іван Олександрович, які не зважились святкувати у своєму селі: «Моторошно якось було!»; пан поміщик, гість, відчув небезпеку після слів дитини: «Ах, усюди однаково! — зітхнувши одмовила пані гостя»; слідчий і козак-офіцер, що випадково повернули погрітися з розправи над селянами; їх «войовничість» зникає зразу ж, при найменшій загрозі, навіть коли вона з'являється в їхній хворій уяві.

Олена Пчілка виявила блискучу майстерність в удосконаленні структури оповідання. З геніальною чутливістю врахувала нові віяння, пов'язані з реформою малого жанру не тільки в українській літературі. До мінімуму зведена передісторія, прямі портретні характеристики персонажів; письменниця майже відмовилась від розгорнутих побутових і пейзажних описів; значно збагатила засоби передачі авторської позиції; помітно підвищила смислове навантаження художньої деталі; вирішальну і конструктивну роль надала авторському монологові (замість внутрішнього), який вбирає всі елементи; оцінка створеній картині життя виникає зсередини, голос автора мовби розчиняється в самій системі картини відтвореної дійсності. Універсальна роль в оповіданні належить улюбленому, часто використовуваному Оленою Пчілкою засобу контрасту: на композиційному рівні (розділи оповідання чергують місце події: хата Хведора Павленка — І розділ; панів — II розділ; у волості — III розділ; хата панів — IV розділ; хата Хведора Павленка — V розділ); образному (майже кожний головний персонаж має свого антипода: баба Явдоха — бабушка Клавдія Платонівна, тато і мати Омелька — пан, пані; хрещений

283

батько — хрещена мати); ідейному (полярно протилежні погляди на життя, на традиції, на мову, на людей).

Відповідно до цього Олена Пчілка надавала більшого значення в кожному окремому випадку особливій, оригінальній точці зору на світ, на самих себе як головних, так і другорядних персонажів. Тому уяву про того чи іншого героя читач має в більшості випадків з пе-1 рехресного, колективного погляду на нього інших людей. Сміх офіцера викликав в Омелька асоціацію з конем Гнідим, а слідчий з тоненькими ніжками у вузьких сивеньких штанцях смішив Омелька:

«Яке воно миршаве, — думав Омелько. — А що то воно таке на голові у тієї гладкої пані? Якась кучма, мовби ціле ягня... » [341].

Для офіцера Омелько — «дурник», «каналія», «щеня»; для поміщика- \x25A0 гостя — «порося»; для хрещеного \x25A0— «синок», «братик», а мати «оглядала та обсмикувала хлопчика, ще й волосся пригладила, як шапчину надівав, і в личко заглянула, ще раз потішилася круглим видочком та карими очками свого одиначка... А далі не втерпіла, ще й за ворота провела; чутно було, як гукнула: «Гляди ж, Омелечку, гляди!.. » [336].

Різні точки зору персонажів не тільки помагають глибше і всебіч-ніше пізнати героїв, простежити за їх життям і поведінкою, а й сприяють розумінню суспільства, до якого вони належать. Завдяки різним поглядам на Омелька, його поведінку і вчинки, мову Олені Пчілці вдалося створити цікавий, один з найкращих в українській літературі образ хлопчика-бунтівника, вихованого на здорових моральних засадах, з чистою душею і почуттям власної гідності. Він ще маленький, але його обіцянці («я їх ще й битиму, як виросту!») можна вірити. Такі, як він, зуміють захистити себе від «миршавих», «смішних» кривд-ників-панів. «Погорда Омелька до того панства, — писав Д. Донцов, — це не звичайна у нас ненависть хирлявих, звихнених заздрісників до сильних, а погорда раси, певної своєї здоровості, вищості моральної, до збанкрутованої кляси, готової вже до уступлення. Ненависть не здолу вгору, а згори в діл. Відношення письменниці до соціяльно-покривдженого — не розчулений жаль до нього, а симпатія з ним за відвагу його, того хлопця, який мститься за зневагу, шпурляючи назад панам, крізь збиту шибу, отриманого у Свят Вечір п'ятака... За цей жест і любить вона того свого Омелька, не за його лахи і кривду»1.

Такі, як Омелько, дочекаються «правди на світі», виборонять її. Цієї правди чекають всі, особливо в час, коли «старі права кончились, а нові ще не вийшли... » (оповідання «Пожди, бабо, нових правів» (1906). Історія баби Марини — це сумне оповідання про повне безправ'я бідної людини, про необхідність радикальної зміни існуючого стану речей. Цих перемін чекає баба Марина (народ) і автор-оповідач (інтелігенція), що підтверджує фінал твору: «Ох, чи скоро ж то баба Марина діждеться тих нових правів та й ми разом з нею?» [357].

'Донцов Д. Мати Лесі Ураїнки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 159.

284

т

Піднявшись над стильовими формами усної народної мови, заради більш тісного контакту з широким демократичним читачем, Олена Пчілка звертається до нього, але звертається своєрідно, створюючи лише ілюзію бесіди завдяки оціночній позиції автора, що постійно нагадує про себе в художньому тексті.

Олена Пчілка у своїх оповіданнях і повістях була особливо уважна до соціально-моральних запитів часу, до суспільно-естетичних пошуків сучасності. її творча практика 1880—1890 років сприяла виявленню великих можливостей малого жанру в порушенні загальнолюдських проблем. Нові шляхи, межі відкрила вона і в художньому дослідженні того потаємного зв'язку особистого, незначного, випадкового і скороминущого із загальним і важливим, що є в житті кожної людини, розширюючи часові, історичні й соціально-просторові місткості жанру повісті й оповідання. «Олена Пчілка — чудовий стиліст, — оцінює її творчість блискучий письменник і літературознавець Валерій Шевчук, — вона вміє майстерно ліпити людські характери, вона вміє цікаво й докладно будувати розповідь, архітектоніка оповідань у неї непогана, хоч і не скрізь. Однак і через 90 років, які минули з часу написання тих творів, вони читаються свіжо, а це немалий факт, коли згадаємо, як часто безнадійно старіють твори навіть десятилітньої давності»1.

Творчий шлях Олени Пчілки переконливо свідчить про те, що лише тоді, коли художник віддає свій талант справі служіння народу, його змаганням і сподіванням, талант росте і квітне. Творчість Олени Пчілки відіграла значну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу.