Олена Пчілка, Детальна інформація

Люба Калиновська їде в Швейцарію на студії медицини в Цюрих-ський університет. Жадібно, із захватом взялась вона до науки, долаючи всі перешкоди. Навчалась ревно й охоче. Потоваришувала зі сту-дентами-земляками Кузьменком, Корнієвичем, що були її однодумцями. З ними було цікаво, весело й приємно. Незчулись, як закрались почуття. Мимоволі Люба милувалась вродою Корнієвича, його густим русявим волоссям, розумними карими очима, козацьким вольовим підборіддям.

Та роз'їхались вони після студій, так і не освідчившись у коханні: Кузьменко — на Полтавщину, Корнієвич —ч на Слобідську Україну, Люба ж — на шість тижнів залишилась на акушерських курсах у Відні. Після галасливого студентського товариства у Відні почувала себе дуже самотньою. Враження від старовинного міста з його архітектурою, музеями, галереями були прекрасними, але (за браком співбесідника) тьмяніли невисловлені і засідали десь глибоко в пам'яті до якогось часу. Чужина і чужі люди, чужі часописи, чужа мова. Поверталась поспішно в хатиночку і писала листи в рідний край, рідним людям -— єдина відрада змученої душі. Та сталося диво. Одного разу, тут, у Відні, вона почула рідну мову. Нею розмовляли два паничі, обідаючи в ресторані: «Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російські, а то по-малоросійські [...] і ще б коли її хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. «Що се таке?» — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними, — чує вона «переконан-нє», «відносини», «ся починає», буду мусів», — а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце прихвачує. А паничі, говорячи серед німців тією мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. Говорять собі і не постерігають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх» [217].

269

Вона познайомилась з одним із них. То був студент Віденського університету з Галичини, русин Бучинський. Хлопець зацікавив Любу. В думках порівняла його з російськими студентами. Він був далеко елегантніший: «Високий, лискучий циліндр, білі стрімкі комірці, складне чепурне убрання, старанніше пригладжені волосся й уса, галантна манера — в усьому тому було видно європейця».

Вона теж виросла в україномовній стихії, розмовляла цією мовою з мамою, слугами, але у вищому товаристві, чи за кордоном, у Цюриху!? у Відні?! — це було вище її розуміння. Щоправда, в університеті зрідка вона перекидалася українськими словами, але виключно в жартівливому тоні; для поважного — переходили зразу на російську. На свій сором, Люба не може на рівних розмовляти з галичанином, який вільно, не затинаючись, говорить українською на будь-яку тему, а вона мусить подумати, згадати потрібне слово, попередньо перекласти в думці з російської й аж потім вже вимовити. Виходило строкато й незграбно. її інтелігентний співбесідник мовби не помічає того, не піддає глуму, хоч Люба душею чує той усміх. їй стає ще більше соромно, і вона з усіх сил намагається говорити «його мовою». І не тому, щоб «підладитись», а з усвідомлення, «що се органічна мова його бесіди і що так треба, що говорить з ним по-російськи просто не випадає, власне, таки аж соромно якось! Чого ж він уміє, а я ні!».

Слова «просвіта», «часопись», «напрямок», «враження» здавались їй такими новими, незвичними, що вона не наважувалася їх повторити. Шукала виправдання для себе і собі подібних підросійських українців. Зупинилась на викладанні у школі російською мовою: «Нас наломлює школа, книжка; але й сей проходить школу, ще більш чужу, німецьку, однак же він не кидає свою, пильнує, розвиває». Тут чується міцна тенденція, міцніша, ніж оте полтавське українофільство, котрого відгомін доходив до Люби перед виїздом у Цюрих, котре кинуло якесь проміння на Кузьменка з Корнієвичем» [220], — зробила висновок Люба.

Вона ловить кожне слово патріота, демократа, «народовця», переймаючи від нього не тільки нові українські слова, а й ідеї. Якесь нове, досі не усвідомлене почуття охоплює її серце, мозок, все єство. Не кохання, ні, як це могло здатися з боку. Щось значно більше, поважніше, вагоміше — почуття гордості за приналежність до єдиної, великої європейської нації — українців.

Додому з Відня вона повертається з міцнішими національними переконаннями і з наміром не тільки вивчити «життя самого життя», а й змінити його на краще. Влаштувавшись «хвершалкою» в сусідньому селі, вона не гребує тими «страшенно неймовірними» мужиками, якими так її лякали. Завдяки своєму ставленню, щирому і привітному, кваліфікованій медичній допомозі Люба зблизилася з селянами, стала їх рятівником, захисником, рідною людиною. Наука за кордо-

270

ном знадобилася у її нелегкій праці серед селян, життя яких здавалось таким одноманітним, простим і порожнім, а насправді таке багате на розмаїтість форм, таке цікаве до «споглядання» і таке широке до праці. Люба встигала скрізь і помагала. Не тільки лікуванням тіла, а й просвітленням та очищенням темноти мужицької і забрудненої чужинцями свідомості народу. Для неї, як і для Олени Пчілки, народ не обмежувався простолюддям, якому треба тільки співчувати, плачучи над його недолею. Не кожний знедолений гідний співчуття, не кожний пан заслуговує осуду. Устами своєї героїні Олена Пчілка проголошує свої погляди на народ з усіма його верствами і проявами, на національне життя, українську мову і літературу. Не поділяючи переконань деяких своїх сучасників і насамперед свого брата М. Драгоманова на українську мову і літературу, як на придатні тільки для домашнього вжитку, Олена Пчілка недвозначно заявляє: визнавати тільки народну мову і селян за народ — значить звужувати поняття народність і націоналізм. «Се — понижати свою народну гадку, обрікши її стояти вічно на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать, — ні музики, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первіснонарод-ному; значить і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці... » [239].

Олена Пчілка була однією з небагатьох, що, порушуючи проблеми виховання, навчання, мови, надавала їм важливої політичної ваги; що не спускалась до примітиву в трактуванні соціальних проблем, шукаючи цілющого зілля на загальнонаціональні хвороби у співчутті над гіркою долею народу. Вона обстоювала активну позицію в боротьбі за нову людину, здатну на протистояння передусім духовному рабству і приниженню гідності, та протест проти інерції й безруху суспільності.

У стрімкій динаміці суспільного життя, в соціальному житті Олена Пчілка шукає насамперед моральні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з погляду того духовного змісту, що проявився в цих змінах. Проблемно-тематична основа повісті «Товаришки» — ідейно-моральний і духовний зміст відносин двох товаришок — Люби Калиновської і Раїси Брагової, жінок-інтелігенток, вихідців з дворянського середовища, але вихованих на різних засадах, що вплинуло на характер кожної з них.

Інтелектуально-демократична атмосфера, українське слово, пісня, казка, культ національних традицій і звичаїв сприяли формуванню високих моральних якостей у Люби: здатності поетично сприймати дійсність, сильно і глибоко відчувати; їй притаманні тонка душевна організація, висока естетична й емоційна культура.

У характері Раїси Брагової Олена Пчілка побачила протилежне співвідношення душевних якостей. їй притаманні здатність до прак-

211

тичних дій, цільність у досягненні мети, рішучість, внутрішня впевненість у собі, проте відсутні поетичне відношення до життя, висока культура почуття. Філософія утилітаризму, практичної користі, вульгарно-матеріалістичні погляди збіднюють особистість, висувають на перше місце практицизм, не залишаючи місця романтиці, умінню кохати, відчувати красу мистецтва і природи, зберігати і розвивати набутий багаж культури в поведінці, побуті, людських стосунках тощо.

Як і Люба, Раїса виховувалась у збіднілій дворянській родині, в якій все велось по-панськи: спілкувались французькою, зневажали мужиків і все мужиче (читай — українське); мову і традиції.

Не дивно, що Любу вразили вірші Т. Шевченка, написані «по-простому, по-«малоросійському», і те, «що сам він простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко...

Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Браговій, виголосила при їй цілий шматок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличне!» [149]. Обидві вчилися в одному пансіоні, разом поїхали в Цюрих на студії медицини; багато читали, сумлінно навчалися, та моральна основа кінцевої мети навчання в товаришок різна: віддати всі свої інтелектуальні сили народу, підняти його до свого рівня (Люба); «знайти собі придатне становище, незважаючи на нижчих від себе, слабших, не здатних іти вперед» (Раїса). Для Раїси «кожен індивид з того народу [...] може не більше викликать інтересу, як інша ростина! Живе чисто ростинним життям!» [160]. Підтягати до цього рівня народ — значило б зупинити рух вперед еліти, приректи її на пережовування «здобутого укупі з волами, з незмисленною масою! Маса вся прогресиру-вать не може! [...] В людській громаді сили не можуть бути рівні по самій натуральній суті речей; одні — слабші, недолугі, другі — міцніші, вдатніші, нехай же, не гадаючи о неможливому порівнянні сил, іде вперед той, хто здолає!» [161].

Раїса якраз і належала до тих, «хто здолає». Дуже швидко вона звертає на себе увагу професора Штокмана, одружується з ним і переїжджає до Петербурга; має медичну практику, але щастя не має. Пан Штокман залишається чужим для оточуючих, нудним і кислим.

Життєва філософія Раїси не виправдовує себе: життя виявилося складнішим від її схем, а «романтизм», відкинутий нею, виявляється необхідною часткою життя; цей романтизм гніздиться в ній самій і приводить до душевної драми, яку героїня з присутньою їй силою волі зуміла приховати, та не подолати.

Люба й Раїса постають перед нами вже з цілком сформованими ідейно-моральними позиціями, які згодом лише перевіряються життєвими ситуаціями. Емоційна форма превалює при втіленні ідейно-моральної проблематики в повісті Олени Пчілки, звідси — і головна особливість її психологізму: основним об'єктом зображуваного є не

212

послідовність думок і міркувань героїв, не раціонально-аналітична рефлексія, а емоційне переживання, задушевне таємне внутрішнє ядаття, в якому герої інколи й самі не віддають собі звіту. Зворушена приїздом Корнієвича, його «сюрпризом» — привезеним комплектом львівської «Правди», Люба ставить собі багато питань, на жодне з яких не знаходить певної відповіді. Інтуїтивно відчуває, що Корніє-вич приїхав не принагідно, як сам казав, а до неї. Чому ж не каже правди?! Чому приховує свою радість?! Чи, може, не відчуває її?! Чому здержується?! Чи, може, нема чого здержувати?!

Олена Пчілка не стільки пояснює, тлумачить суть психологічних процесів, скільки відтворює душевний стан героя, зрозумілого для читача. Дівоча збентеженість, палке чекання того, найголовнішого, найжаданішого — освідчення в коханні чи принаймні відгуку в серці Корнієвича на її почуття. її думки переплітаються: інтимне й громадське зливаються. Думки про Корнієвича, перегляд часопису «Правда», давня полеміка з Кузьменком про народну мову, вузьку народність, вузький націоналізм: над лихою долею, над тим, що минуло й минає.

Визначення настрою приблизне, думки — уривчасті. І тим не менше психологічний стан Люби зрозумілий читачеві: ступінь конкретизації і деталізації в Олени Пчілки такий, що створює достатню наочну картину внутрішнього світу, але не пояснює її. Установка не на аналіз — всесторонній, повний, а на відтворення життя. Внутрішній світ при цьому постає перед читачами в усій реальній багатогранності. Хід роздумів і ясне, усвідомлене почуття обов'язку інтелігенції перед народом, і невизначеність настрою — все це складає цільну картину душевного стану героїні.

Пропущене через раціональний фільтр аналізу, духовне життя неминуче привело б до втрати форми, властивої реальній дійсності. У Олени Пчілки цього не відбувається насамперед тому, що вона показує процеси мислення на певному емоційному фоні, відтворює цілісне переживання як єдність почуттів, роздумів, мрій і бажань.

Олена Пчілка надає великої уваги емоційному забарвленню психологічного життя, бо власне в тому, що не залежить або майже не залежить від свідомого контролю, людина проявляє свої глибинні сутнісні риси характеру. А завдання Олени Пчілки і полягало в тому, щоб розкрити ідейно-моральні основи особистості, показати, яка людина насправді, а не якою хоче здаватися собі і оточуючим.

Змістові особливості повісті зумовили виникнення в ній психологічного стилю. Згідно з провідним принципом відтворення духовного життя, його можна назвати аналітичним психологізмом. Це значить, що будь-який внутрішній стан Олена Пчілка уміє розкласти на складові, розібрати в деталях, всяку думку довести до логічного кінця.

Психологічний світ у повісті (це стосується насамперед головної героїні — Люби) постає як складний, сповнений суперечностей, які