Олена Пчілка, Детальна інформація

І радощі, й журбу мою ти знаєш...

Так, друже, так! Прощай! — мені киваєш

І ти, ти віттям смутно поникаєш...

Ці чорні передчуття Олени Пчілки про швидку, безповоротну втрату цього куточка — частини її зболеного серця, на жаль, справдилися. «Більшовики від мами відібрали Зелений Гай, ліс порубали на дрова, — писала дочка Олени Пчілки Ісидора, — будинок продали «на знос» якомусь спритному зайді, що поставив з цього матеріалу десь на Пслі сукновальню [...]. У колишніх маєтках Пушкіна, Толстого утворено музеї, а скромне, напрочуд гарне невеличке літнисько української письменниці треба знищити, щоб і сліду не лишилося [...]. Кінець Зеленого Гаю — до цього яскрава ілюстрація»2.

Активно виступала Олена Пчілка в жанрі байки. «В її байках, -пише О. Вишневська, — висміюється обивательська філософія «усмак пожить» («Зілля»), бездарні віршописці, що претендують на славу («Дві зваги й дві слави»), базіки-народолюбці («Радощі й смутки»)»3.

Привертають увагу ці твори майстерністю віршованої техніки, вмілим синтезуванням народнопоетичної основи та авторського вимислу, демократизмом змісту, непідробною жвавістю викладу і дотепністю.

- с. 59.

'Цит. за кн.: Одарченко Я. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. 'Там само. — С. 60—81.

'Українка Леся. Новейшая общественная драма // Зібр. творів: У 12 т. — К., 1977. — Т. 8. — С. 237.

262

Кращу частину поетичного доробку Олени Пчілки характеризує жанрово-тематичне багатство (думка, пісня, сонет, вірш-портрет, вірш-оповідання, медитація, байка, поема тощо), відданість письменниці засадам реалізму і народності, послідовність у викритті духовного рабства, пасивності, нестійкості переконань; тенденція до звільнення особистості, розширення її прав; у можливості особистості «находити собі подібних чи, якщо вона виняткова і при тому активна, дати її нагоду піднести до свого рівня інших».

Поезія Олени Пчілки зачіпала майже всі найважливіші проблемно-тематичні та естетико-виражальні пошуки епохи. Вона і нині своїм світосприйманням, художнім осмисленням особистості, суті людського життя •— близька і зрозуміла читачеві. Олена Пчілка сприяла творенню нового поетичного виразу в українському слові, який акумулював у собі творчий метод і світоглядні переконання, індивідуальну манеру та особистість творця, національну своєрідність і сам процес художнього освоєння та організації життєвого матеріалу.

ЩОЖНЯ ПРОЗА ОЛЕНИ ПЧІЛКИ

Найбільш талановито виявила себе Олена Пчілка в художній прозі, особливо в оповіданнях, якими й дебютувала в журналі «Зоря»: «Шгмаліон» (1884), «Забавний вечір» (1885), «Чад» (1886). Деякі з них мають жанрові ознаки повісті («Світло добра й любові», «Товаришки»). «Оповідань автобіографічних я зовсім не писала, — застерігала Олена Пчілка майбутніх істориків літератури від ототожнення її з автором оповідання чи героями, — але в основі кожного того оповідання, чи великого, чи маленького, лежить якийсь дійсний факт. Таким чином, «Забавний вечір», «Чад», «Маскарад» і інші подібні відбили мої вражіння з життя провінційної інтелігенції з часу перебування в Звяглі, Луцькому й Ковелі. Оповідання «Півтора оселедця», «Золота писанка», «Збентежена вечеря» відбили в собі подекуди фотографічне вражіння з учительського життя в Гадяцькому повіті. Подія в оповіданні «Соловйовий спів» — це дійсна подія, яку мені розказав один молодий слідчий київський Борецький» [45].

Ранні оповідання Олени Пчілки, на перший погляд, не виходять за межі традиційної форми. І. Франко докоряв письменниці за надмірну деталізацію, сповільненість дії, розтягненість сюжету. Та авторка керувалася своїми ідейно-естетичними принципами. «Кажете, Що потопаю в подробицях, — писала Олена Пчілка Франкові. — Не оправдовуюсь, а пояснюю, що роблю се умисне, по-моєму, наші славутні українські писателі — Нечуй, Мирний пишуть не тільки без тушовки, не тільки пером, а — пальцем: у їх зовсім нема дрібних штрихів, навіть контур виходить таким, якби кого лиш мокрим паль-

263

цем обвести. Се, по-моєму, велика хиба. Писатель нашого часу без дрібноти описання — неможливий».

Хоча судження Олени Пчілки про І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного надто категоричні, та прагнення писати по-новому частково реалізувалося і в її прозі. Йдучи назустріч новим пошукам у літературі, Олена Пчілка вимогливіше ставиться до форми своїх творів, намагається відобразити дійсність крізь призму настроїв персонажів, дуже рідко використовує «нейтральні» тропи.

Не ставши невиправним традиціоналістом, Олена Пчілка не на-] лежала до прозаїків, що були в авангарді новаторських шукань, хоч у порушенні проблем зародження, розвитку і місця української інтелігенції; її зв'язку (і відірваності) з народом; у відтворенні героїв сильних духом, сильної волі, національного почуття гідності; пієтету до рідного краю і народу вона майже не мала попередників. «І справді, мов на свіжо розквітаючій луці оддихаєш, — писав І. Фран-ко, — так якось любо стає, читаючи Ваші оповідання, а коли де-не-де Ви й сатиру підпускаєте, то й вона така ж делікатна, мила та зграбна, мов та вода погожа в гарячу днину. Але що одно велике діло в Ваших оповіданнях, важний поступ супроти всіх давнішніх наших писателів: Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили [49, 10].

Спроби показати українського інтелігента — народника, націонал-демократа ще на початку 70-х років зробили О. Кониський («Семен Жук та його родичі»), І. Нечуй-Левицький («Хмари»), Панас Мирний («Товариші»), але всі вони не відзначались таким «свіжим тоном», «яскравістю кольорів», притаманних «вельми зграбненькій» прозі Олени Пчілки; не вміли підхопити розмови освіченого товариства, навіть такого «вищого» товариства, як економи та офіціалісти. «Ви перші і, як кажу, поки що одні тільки можете нам дати широ-, кий роман на тлі соціально-політичних змагань і боротьби тої зароди жуючоїся української інтелігенції, котрої такі живі зразки видно і й «Світлі», і в «Чаді» [Там само].

Олена Пчілка працювала три роки над повістю «Світло добра і любові» (1886—1888), яку не тільки не довела до «широкого роману», а й залишила незакінченою. Проте і в незакінченому творі їй вдалося порушити багато нових, надзвичайно актуальних проблем: могутній вплив творчості Шевченка на формування в молоді національної свідомості; перші паростки національно-культурницького руху в Україні; спроби зближення інтелігенції й народу; пошуки інтелігентами-народ-никами шляхів оборони народу від національної й соціальної кривди.

В центрі повісті «Світло добра і любові» змодельований образ сина зубожілого землеміра — Петруся Підгірного, писаря мирового судді. Перейнятий ідеями Т. Шевченка, учитель Ященко знайомить з ними і свого учня Петруся: дає йому читати «Кобзаря», залучає

264

його до участі в підготовці Шевченківського вечора, на якому він сходиться з «хорошими людьми». «Не знаю, — пише захоплено в листі до батька, — чи єсть такі люди і у Вас на Волині; мабуть, єсть, — вони всюди несуть тепер світло добра і любові»1.

Він і сам стає «хорошою людиною», послідовним борцем за народні інтереси, захисником «утиснених» селян. Разом з товаришами — адвокатом Васькевичем, слідчим Маляренком — намагається допомогти бідним селянам, захистити їх від напасті і кривди, поліпшити їхнє життя, просвітити: «без культури, без розуму, без світла, доброго братського почування й людської любові в усіх станах, без національного самопізнання, поваги до себе й других — нічого не буде», — переконаний Петро Підгірний2.

Майбутнє України Олена Пчілка пов'язувала не тільки зі зміною зовнішніх обставин, державних чи соціальних, а й з самоудоскона-ленням людини передусім у царині духу і національної самосвідомості. Звідси — ідея виховання національної інтелігенції, здатної відстояти інтереси нації, самобутність її культури, мови, побуту, звичаїв і традицій; потреба єднання інтелігенції з народом пронизує кожен її прозовий твір, особливо повість «Товаришки» (1887). У післямові Олена Пчілка сама визначила тему: «пора першого пробудження жіноцтва в 60-х роках, першого поривання його до раціональної освіти й життя»3. Частково ця тема порушена в оповіданні «Чад», герої якого більше через моду, ніж з переконань, на словах, а не на ділі, просторікують про «єднання різних станів»; про потребу саможертовної праці на селі, необхідність міряти життя не тисячними посадами, а значно скромніше. «Коли «народництво», так обмежуй свої потреби по-народному! — декларує панна Покровська, яка збирається в дусі'зближення з народом написати роман про кохання «прекрасного панича з прекрасною сільською дівчиною». — А то б хотіли і «жертву благородну» приносити — і розкошувати. По-моєму, о, це пристрастя до розкошів і псує все діло, всі величні пориви й змагання!» [100].

«Величних поривів» у молодих панів і панночок справді було чимало: панна Лена збирається в перший день Різдва записати місцеві колядки, Панич Андрій, задля побачення зі служницею Лукією, готовий «пожертвувати» іменинами в Хведоровичів; були й інші «благородні» пориви: купити українські ноти; покликати на вбирання ялинки селянських дітей — Хведоську, Лукаша, та «змагання» в цьому напрямку закінчились полярно протилежним результатом. Вечір у городському клубі відсунув на задній план всі «благородні пориви». Лена не тільки не записує колядок, не колядує сама з сільськими

1Пчілка О. Світло добра і любові // Зоря. — 1888. — Ч. 6. — С. 84.

2Там само. — С. 98.

^Перший вінок: Жіночий альманах. — Л., 1887. — С. 358.