Олена Пчілка, Детальна інформація

265

дівчатами, а й, всупереч традиції, не впускає колядників до хати. Безпардонно виганяють запрошених на вбрання ялинки сільських дітей; гроші, призначені на українські ноти, витрачені на квітки, стьонжку і рукавички для вечора, про який паничі і пані відгукнулися вельми негативно.

«Та й хіба на тих вечорах єсть веселість? — висловлює своє невдоволення панич Андрій. — Так, чад якийсь!..

— «Чад!» — переказала, усміхнувшись, Лена. — Он як!.. А ти ж, Ніно,

теж не будеш святами «чадити» на вечорах? [105].

Та просякнуті «чадом», вони отруювали ним тих, що викликали в них «благородні пориви» до зближення і самопожертви. Ніхто з них не здатний на найменшу самопожертву. При першій слушній нагоді самому дістати задоволення чи вигоду всі народницько-словесні пориви втрачають свій сенс. Устами лікаря, зігнорованого Ніною задля пристаркуватого полковника-вдівця, Олена Пчілка розкриває справжню суть «народолюбства» пані Ніни: «Тая, бач, писателька!.. Слідкує, пізнає цікавий військовий тип!.. Вже ж і тип! Дубина, помазана медом! Он — морда як лиснить! Наче той кавун! І що він може їй говорить, та ще так багацько!? А вона слухає, ще й так уважно! Народниця, бач, противниця «розкошів», ~~ он які оксамитові корсажі надіває, якими золотими наручницями (браслетами. — Авт.) сяє! Що ж! Піде за свого полковника, то ще не такі справить ота повздержна, що вижила б на сільському заробіткові! Так, якраз!.. На язиці тільки прекрасні речі, а в думці ввижаються полковницькі доходи!» [121].

Та Лукія ще раз заставила Андрія «отерпнути», «окаменіти». Повернувшись над ранок додому, веселе й щасливе товариство побачило «між сивим ґанком та чорним вікном Андрійового кабінету» напівмертву дівчину:

«Лукія лежала лицем догори, смертельно бліда, але напрочуд хороша. Вид був, як у прекрасної статуї. Чорні коси розкинулись по білій панській подушці.

— Може, вона вчаділа? — промовила куховарка, що помагала ліка

реві. — Бо вона трошки посиділа у нас на кухні, казала, що приходила з

дівчатами колядувать в городі, і додавала, що їй голова дуже болить. То,

може, вчаділа!... »

У цьому оповіданні Олена Пчілка досліджує не тільки моральні і психічні проблеми, а й проблеми соціальні, які хвилювали і хвилюють людей; показала суперечності, які розділяли інтелігенцію і народ; шкідливість поривів, не підтверджених практичними справами; інерцію, безрух і егоїзм української щойно народжуваної інтелігенції й анемічність її змагань.

Нова тематика вимагала відповідних принципів повіствування, композиційних підходів, зміни авторського начала в стилі оповідання, а отже, й образу автора — єдиного носія творчої концепції твору, погляду на світ, втіленої в ньому.

266

Оціночна позиція в оповіданнях Олени Пчілки завжди визначається позицією автора, який досконало знає життя своїх героїв, переймається їх болями і думками. Автор-оповідач не тільки веде розповідь (будує сюжет), а й коментує відтворене, висловлює своє ставлення до подій і персонажів; дає їм емоційну оцінку; малює деталізований портрет; демонструє механізм розповіді, звертається до читача: «Клубний вечір в повітовому городі мав бути величним. Ви усміхаєтесь, мій читачу, бо ви собі з більшого города? Даремне усміхаєтесь» [115]. Періодичне звернення до читача в різних ситуаціях й епізодах інтимізує розповідь, створює ілюзію співавторства читача або учасника-очевидця події, що знає про героїв не менше, ніж автор. Як до рівного собі, звертається авторка до читача і в інших випадках: «Як звісно читачеві, Андрій танцював з панною Леною» [120]; «Ви, панове психологи, знавці людської душі! Угадайте вже ви, як воно сталося, що лікар, отой погордований, зневажений лікар, сів на передку тих саней, де сіла панна Ніна?.. — ніби консультується з фахівцем-психологом авторка, щоб точно оцінити таку неадекватну ситуації поведінку лікаря. \x25A0— Він сидів плечима до панночок, не озивався, тільки хижо дивився перед собою, — а все-таки їхав у одних санях з панною Ніною!.. » [124].

В українській літературі безпосереднє звертання до читача практикувалось в оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка, О. Стороженка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та інших з формою розповіді від першої особи. В оповіданні Олени Пчілки «Чад» розповідь ведеться від 3-ї особи в об'єктивній манері викладу подій. Розповідь веде автор, світоглядна позиція якого наближається до світовідчуття його героїв і читача. В авторську мову інколи вплітається оціночне слово, наприклад: «За десять днів Різдва, саме в неділю, пані Заборовська, що мала оселю в невеличкому підгородному селі Копичинцях, казала запрягти коней, щоб по ясному, гарному дневі та по добрій санній дорозі поїхати в город за покупом: свята ж, бачите, надходили, то треба ж було закупити всячини для дому» [96].

Це і є рисунок-початок, в якому спостерігається типовий для Олени Пчілки процес злиття мови автора і персонажів, а мови останніх, у свою чергу, з невласне прямою мовою. В оповіданнях Олени Пчілки авторське начало і реальність знаходяться в процесі відображення, в «органічній рівновазі». Сюжет їх відтворює розвиток самої дійсності і водночас виражає концепцію самого автора, в результаті чого складається враження, що відображене являє собою об'єктивний матеріал, незалежний від автора.

Олена Пчілка свідомо залишає простір читацькому домислу, представляючи картину внутрішнього світу персонажа не як закінчену й абсолютну, а як найбільш вірогідну і тільки в деяких деталях.

Відповідно до нової проблематики, інтересу до характеру героїв та їх соціального стану Олена Пчілка по-своєму підходить до внут-

261

рішнього світу людини, розкриваючи його всебічно. Духовне життя особистості неоднакове, багатолике, і в цій багатоликості своя естетична правда, що складає неповторну своєрідність стилю письменниці та дозволяє нам бачити людину з різних сторін, краще пізнати закономірності духовного життя і закономірності морально-етичних пошуків.

Високу оцінку оповіданню «Чад» дав І. Франко: «Якраз прочитав першу половину «Чаду» — дуже гарна, живо написана річ. Без найменшої зміни буде напечатана: перша половина в другім, а кінець у третім номері (журналу «Зоря». — Авт. ). І ще велике спасибі Вам за правопись. Ви перша й одинока з усіх українських писателів, що, так докладно перейняли галицьку правопись, і тут, як в многому ще дечому, я мушу подивляти Вас» [49, 10].

Значний поступ у самовдосконаленні заради служіння народу спостерігаємо в героїв повісті «Товаришки», які певною мірою стають тим чинником, що рухає національний розвиток вперед. Події повісті відбуваються на початку 60-х років, у час піднесення українського народницького руху, час, коли навіть в маленьке патріархальне місто «міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вічною течією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло, бадьоро підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світле те може колись примеркнути... » [151].

Свіжий подув часу покликав до активного життя і жіноцтво, вселив бажання вийти за межі існуючих віками правил і «на цілім просторі широкої Русі — України [...] інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком (людиною. — Авт.), упімнула-ся о свої права національні і громадські»1. Саме образ такої жінки — інтелігентки, українки, громадянки — створила Олена Пчілка в повісті «Товаришки», щедро наділивши його автобіографічними рисами, включаючи зовнішність героїні Люби Калиновської, повністю списаної, за твердженням дослідника творчості письменниці А. Чернишо-ва, з Олени Пчілки. Хоч характер Люби Калиновської близький характеру Олени Пчілки, він не є автопортретом. В образі Люби художньо відтворено особистість, що максимально втілює в собі всі характерні риси суспільної свідомості 60-х років.

З волі авторки Люба наділена такими рисами, як інтенсивність морально-філософських пошуків (для Люби розв'язання морально-філософської проблеми значно важніше, ніж те, як складеться її

іКобринська Н. Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» 3 р. 1887 // Вибр. твори. — К. — 1980. — С. 287.

268

особисте життя), сила волі, аналітичний розум, здатний проникати в глибини морально-етичних проблем; працьовитість, висока національна свідомість. Вихована в інтелектуальній атмосфері, де культивувалися національні традиції; виколисана під звуки української колискової пісні і народної казки, напоєна красою світової літератури, перейнята ідеями Шевченка, Люба рано відчула потребу знати більш високі надособистісні ідеали і цінності, виправдати своє індивідуальне існування високою метою, що відповідала б суворим вимогам особистості й узгоджувалась з принципом внутрішньої свободи. Праця для народу в ім'я його свободи і відродження стала для неї сенсом життя.

Для реалізації цієї надмети потрібно було ще багато знань. її вже не задовольняли прочитані романи, бо «там чудеса фантазії, а тут справжня світова область, з такими близькими явищами, з такими дивними законами!.. » [134].