Олена Пчілка, Детальна інформація

273

письменниця художньо виявляє, пояснює й угадує. Люба — новий в українській літературі образ жінки-інтелігентки, учасниці українського руху 60-х років, освіченої, національно свідомої пропагандистки і втілювачки в життя народу поступових ідей.

Повість писалася для альманаху «Перший вінок», мета якого була порушити жіноче питання в усіх аспектах: становище жінки в суспільстві, в родині, у суспільному житті. «Найбільшу заслугу коло видання сего «Альманаху», — зауважувала вдячна Н. Кобринська, — положила високоповажна Олена Пчілка, бо коли ми вже гадали, що наші заміри зведуться нінащо, що то страчена робота серед наших обставин, — вона подала помічну руку і додала заохоти до дальшої праці».

Олена Пчілка художньою практикою і громадсько-культурною працею багато зробила для консолідації українських сил, роз'єднаних штучними кордонами; для розв'язання жіночого питання на європейському рівні, для розкріпачення жінки і утвердження її високого статусу в суспільстві і в подружжі. Провідна ідея більшості її творів («Світло добра і любові», «Чад», «Товаришки», «Пігмаліон», «Біла кицька» та ін.) дещо відрізнялася від творів попередників і сучасників. «Рівняйся віл з волом, а кінь з конем», — проголосив І. Котляревський в «Наталці Полтавці», маючи на увазі соціальну нерівність, що стає на перешкоді щасливому шлюбові. Ця ж причина була основою конфлікту української літератури аж до 80-х років XIX ст., до появи творів Н. Кобринської, Є. Ярошинської, в яких, крім соціального чинника, важливу роль відігравала духовна й ідейна спорідненість закоханих. Для Олени Пчілки чинниик національний є найважливішим. Він переважає і соціальний, і духовно-ідейний. Для неї неприйнятна сентенція героїні («Світло добра і любові»), що «не в тім сила, з якої сторони (з якої нації. — Лет.) людина, а щоб по серцю була. Кузьменко («Товаришки») не звертає уваги на відверте загравання Песцової в університеті, не подає їй найменшого натяку на перспективу майбутнього спільного життя. На запитання Люби, що з Песцовою, де вона, — Кузьмєнко відповідає:

«А я почім знаю, де вона ділася, як повернулася в свою Кацапію!

Як? Хіба вона до вас не пише?

Звичайно, ні! Чого ж вона буде до мене писать?» [236].

Подружжя Штокманів теж не знайшло ні гармонії, ні подружнього щастя, незважаючи на спільність професійних інтересів. Одруження їх відбулося без любові, без будь-яких засад іншого характеру — з вигоди. Отже, шлюб їх зарання був приречений.

Хижацтво почуттів, меркантильність у підборі подружньої пари, міщанський примітивізм, фальш, підступність, мізерність, ницість душі Олена Пчілка не любила всіма фібрами душі і висміяла у своїх творах незалежно від національної приналежності їх носія. Більше

274

того, викривальний пафос набував подвійної сили, коли йшлося про українців-перевертнів, неважливо національних чи моральних рабів своїх хиб.

У сатиричних оповіданнях «Біла кицька», «Артишоки» якраз і висміяні такі раби — жертви своїх хиб. Студент університету, пан Микола, піддавшись хвилюючим чарам панни Марусі, згубив навіки своє життя. Так, йому справді подобалась панна Маруся: і за її вроду (біленька русявочка), і за ніжну, чулу душу (підібрала і викохала викинене кимось кошеня біленьке з жовтим хвостиком), за цікавість до його занять, за ідентичність смаків (захоплення українськими спектаклями, українськими народними піснями), за демократизм і простоту поводження тощо, але до одруження не йшлося. 23-літній студент міг розраховувати лише на легкий флірт, та сталося щось непередбачене. І все через ту біломорду жовтовуху кицьку, що стала причиною його довічного нещастя. А ще через свою надмірну м'якість характеру, точніше, відсутність його. Бо май він сильну вдачу, чи попався б так легко і так безглуздо в розставлені тенета панни Марусі, що обернулись справжніми кайданами подружнього життя.

Все змінилося до невпізнання. Він покірно віддав свій талант (писав колись вірші), волю, інтереси — все, і став фактично живим, існуючим придатком, беззастережно виконуючим забаганки, примхи, а найчастіше накази своєї дружини — неймовірно дикі своєю безглуздістю; змінилася кицька — стала паскудна, гладка, з рудою смугою від вух до половини морди над правим оком, ненависна всім, особливо для пана Миколи.

Проте найбільше змінилася сама, тепер уже пані, Маруся. Пан Микола ніяк не міг збагнути причину такої разючої зміни. Куди поділось зацікавлення його працею; як так швидко вивітрилось захоплення його віршами; не просить, як колись, показати клітки гомогенного надіб'я під мікроскопом.

Розповідь від третьої особи дала змогу Олені Пчілці художньо засвоїти й динаміку внутрішнього світу людини. У відтворенні динаміки внутрішнього світу персонажів вирішальний крок зробила не Олена Пчілка, а Панас Мирний. Та в деяких випадках і в прозі Олени Пчілки переживання, психологічний стан розвивається як процес суперечливий і неоднозначний, в якому тісно пов'язані між собою думки й емоції, усвідомлені й підсвідомі бажання і стремлін-ня, картини уяви, спогади, асоціації. Яскравим прикладом такого відображення є душевний стан пана Миколи.

Олена Пчілка детально і художньо переконливо відтворила складний стан душі героя, двоплановість, неспівпадання емоційного й раціонального в психологічному світі, а значить — і складні стани внутрішньої боротьби, психологічну конфліктність. Усвідомлення чоловічої безхребетності і стихійний бунт проти неї напружують його нер-

275

ви до межі. Робота (наукові досліди), котра приносила йому моральне задоволення, тепер — гірше каторги, а його маленька світличка, що служить кабінетом, де стоїть робочий стіл з розкиданими на ньому «источниками», — тюрма, що закрила двері перед найщи-рішими товаришами, заборонила зачитуватися новими великими журналами, витіснила поетичні мрії і навіть позбавила його приємності прогулюватись по Хрещатику. Єдине, що дозволяється панові Миколі, — «писать сочинение на степень», бо тільки таким способом він доб'ється «положення», потрібного не так йому, як його дружині.

Вона, як тюремний наглядач, не втомлювалась коротко, виразно і твердо наказувати йому безвідривно працювати «над сочинением». Докази її лунали так рішуче, що «пан Микола не перечив їй майже ні одним словом, слухав мовчки, хіба що при кінці жінчиної мови тяжко зітхав; але зітхання, хоч і тяжке, не єсть мова, значить, останнє слово зоставалось за панею» [288]. А під примусом хіба можна щось створити?! Отже, пан Микола ніяк не міг перенести свої уже передумані наукові ідеї на папір. Надто багато подразників: то перо препаскудно пише, то думка перервалася і зникла; то сторонні речі (картонний вишиваний по крайках кошичок для візиток, портрет Дарвіна), то репліки-накази дружини — все це заважає зосередитись і дратує пана Миколу. Найбільше вибиває його з нормальної колії його абсолютна безпорадність і немічність перед дружиною. «Як холодно-недбайло відноситься до його особи, мов до свого яремного вола! І яке суворе в неї тепер обличчя; очі, що колись були блакитно-небесні, тепер такі сірі, як цінь, губи роздуті злостивою погордою...

Страх, яка зміна в усьому! В такий короткий час така страшенна зміна... Нащо вона так зачісує своє волосся, се її зовсім не до лиця. Надає голові якийсь баранячий вигляд» [292]. Відтворення внутрішнього світу пана Миколи ведеться ніби зі сторони. Письменниця фіксує градацію почуттів (терпіння — роздратування — злість — ненависть — вибух протесту), використовуючи деталі зовнішньої поведінки, що доповнюють картину в тих місцях, де потрібно відтворити емоційний настрій («досадливо гримнувши дверима за панею», «Шарпнув у вікні кватирку і одчинив її навстіж» тощо).

Письменниця поступово підводить читача до розгадки причини тої ненависті, що врешті переходить у лють і дію пана Миколи, котрий у присутності дружини, без її дозволу, боявся й поворухнутись. Думки його перестрибнули на Маню; спогади про її поведінку перед шлюбом і тепер «накрутили» нерви до краю. Другий прихід кицьки він уже не витримав, «зірвався, схопив кицьку за хвіст і, незважаючи на її розпачливе верещання, кинув через кватирку геть через вікно» [307].

Вся ненависть, вся лють, що впродовж довгого часу збиралася на серці і паралізувала його дії, притлумлювала його волю, нараз

275

вибухнула. Дістав велику сатисфакцію. Вперше після одруження відчув смак помсти. Дарма, що це була всього тільки кицька, що вона давно вже перестала бути улюбленицею дружини. Він виплеснув з себе нарешті ту вулканічну ненависть. І коли, повернувшись, дружина знову дорікала, пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Він знову вернувся в себе і знову готовий виконувати функції яремного вола, тільки десь «далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворохнулась така думка: «Як шкода, що не кожну осоружну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнути за вікно!» [299].

У пошуках організації життєвого матеріалу, не закованого в каркас «твердого» сюжету, перед Оленою Пчілкою відкривалась ще одна можливість, традиційна для української літератури, — форма розповіді від першої особи. Вона давала деяку свободу для включення предметних деталей в епізоди, необхідні не стільки для розвитку сюжету, скільки суб'єктивні, важливі для оповідача.

Письменниця знайшла свій тип оповідача від першої особи, продемонструвала його в творах «Соловйовий спів», «Артишоки», «Пожди, бабо, нових правів» та ін. Для оповідача Олени Пчілки характерна свобода позицій — незв'язаність з певними ідеологічними платформами і «літературними» принципами відображення, розкована медитація, що поєднує в собі елементи філософських роздумів, увагу до мови і психологічного самовираження. Цікаво, що в оповіданнях «Соловйовий спів», «Пожди, бабо, нових правів» автор-оповідач «обмінюється» ролями з героєм-персонажем, в результаті чого змінюється композиційно-сюжетна структура.

Автор-оповідач повідомляє читачеві місце і час дії, знайомить із співбесідником і надає йому слово. Він розповідає житейську історію, притримуючись при цьому класичної сюжетної побудови — оповідання в оповіданні, а мова автора, якою починається і закінчується оповідання, виконує композиційну роль — художнього обрамлення. Спів соловейка пробудив у адвоката гіркі спомини минулих літ, унеможливив його дальше перебування в саду («Соловйовий спів»):

«Я мовчки вчинила гостеву волю, встала з лавки й подалась до хати, хоч знала, що не клопіт за мене погнав мого бесідника з садка; я знала, що він тікав від соловйового співу... » [266].

Оповідання «Артишоки» (1903) починається із прямого звертання до читача:

«Ви знаєте, що таке артишоки? Які вони? Спробуйте, мій провінціаль-ний друже, попитать отак скількох ваших знайомих, то ви побачите цікаву річ: ні один з них не признається, що він не знає і не бачив на своєму віку артишоків. А чому б, здається, не признатись?... Ну, отже! Не признається...» [299].