Олена Пчілка, Детальна інформація

Традиційні й умовні звернення до читачів зустрічаються в Олени Пчілки нерідко. Переважно вони виконують функцію простого фра-

277

зеологічного звороту, даниною загальнопрйнятої манери виразу, способом переходу від предмета до предмета.

Незважаючи на нейтральність, чи, можливо, якраз через неї, звертання вносять в прозу Олени Пчілки легкий присмак старомодності. Олена Пчілка вирізнялась вмінням розбудити в читача настрій; всебічно показати героїв з детальним описом їх оточення й побутової обстановки. На відміну від попередників, які дбали про послідовність, хронологію подій, біографію героїв — часто від дитинства аж до певного характерного випадку, етнографічно-побутовий опис як фон зображення подій (Г. Квітка-Основ'яненко) або соціальну характеристику персонажів (Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький), Олена Пчілка більше уваги надає композиції та сюжетові, іноді пробує будувати гострий сюжет з несподіваною розв'язкою, ускладнює фабулу, заглиблюється у внутрішній світ людини, шукає соціально-психологічних мотивів для розкриття характерів персонажів.

Сама художня структура оповідань Олени Пчілки була своєрідною і показувала читачеві напружену роботу допитливої, вічно шукаючої думки.

Часто оповідання Олени Пчілки побудовано таким чином: оповідач, від імені якого ведеться розповідь, стикається з якимось фактом чи явищем, що не вкладаються в звичайні уявлення про них. Оповідач шукає пояснення цим фактам і явищам і переважно приходить до висновку чи думки, що суперечить тим переконанням, з якими він починав своє «художнє дослідження». Ось чому в оповіданні «Артишоки» ми бачимо не тільки характерні риси українського життя кінця XIX ст., а й можемо простежити самий хід думки і пошуків письменниці.

Письменниця внесла чимало своїх коректив у плані збагачення форми і змісту українського оповідання, в яких розумовий, рефлек-сійний елемент превалює над чуттєвим, покликаним впливати на розум читача. Картини, породжені стихійним поривом фантазії, почуттів, дуже рідко зустрічаються в Олени Пчілки.

Широкі авторські відступи, зачини, обрамлення, літературні ремінісценції, натяки на чужий літературний текст («пам'ятаєте у Гоголя ту сучку з дуже панського дому?»), «обігрування» його нагадують стильову манеру Гоголя з його яскравими і натхненними ліричними відступами, написаними поетичною схвильованою й образною мо-І вою, що контрастує з ущипливим гумором розповіді та житейською буденністю виведених людей і подій.

Звертання й відступи Олени Пчілки дещо скромніші й стриманіші, вони не виходять за окреслене автором коло проблем — розповісти, що трапилось з цими артишоками в одному панському домі. Далі йде детальний опис цього «панського» дому та його мешканців. Як виявилось, він тільки зовнішньо панський, і його мешканці, пани Свойські, давно втратили обов'язковий для панського статусу атри-

278

бут: гроші і маєток. Ще батько пані Свойської за борги заставив маєток у земельному банку, а чоловік, дещо облагородивши його, перезаставив його у дворянському банку. Косметичного ремонту вистачило ненадовго: «Будинок облупився самим непанським способом, — іронічно зауважує автор-оповідач... » Зоставшись у розваленому маєтку, без грошей, без найменшого ентузіазму до праці, пани Свойські всю свою надію покладали на єдиний і значний «капітал» — свою доньку-красуню панну Олімпіаду Аркадіївну, котра в разі вдалого фінансового повороту може ощасливити всю родину.

На жаль, багаті женихи перевелися, а зі знатних родин, «що насилу самі держалися на тих «облагороджених маєтках», також дбали про вигідний фінансовий зворот. Гарна врода і знатний рід явно втрачали ціну в такі страшні кепські часи, коли збідніле дворянство мусило дати місце «елементу прийшлому, так званій аристократії грошей» [304].

Представнику якраз такої «аристократії грошей» вирішило панство Свойських віддати свій безцінний скарб — Олімпію. Без особливої радості, бо жених, мало того, що був син купця з Московії, «звізд з неба не хватав», ледве вмів підписатися, та й зовнішністю не відзначався: «рижий детина», «плебейська червоність лиця, та пелехата голова, та дебелість і незугарність, та несквапність і в розмові— не для салонів те все!» [302], та й прізвищем Бог покарав — Хомутовников. Не інакше, як його рід торгував хомутами. І це найбільше дошкуляло матінку Олімпії. На хвилину забула за його величезний капітал, за маєток з прекрасним, справжнім панським домом, за незчисленні землі, придбані в розорених дворян і мужиків, що помандрували на Сибір, і дала волю словам, забувшись за присутність доньки: «Уже іменно Хомутовников — страхіття якесь! Просто опудало, штурпак, і більш нічого!.. Неможливий».

Але й за таким женихом влаштоване справжнє полювання, що закінчилось повним фіаско через надмірні старання панів Свойських. Подані на обід-сватання артишоки, що мали вразити жениха вишуканістю панського смаку господарів дому, сват сприйняв як піднесений жениху гарбуз «по-панськи», тобто відмову. Отже, фінансова угода не відбулася. Хомутовникова «захомутала» пані Наська для своєї доньки.

Розповідаючи про комічно-сумну історію панства Свойських, Олена Пчілка акцентувала на найбільш характерній особливості дворянства її часу — розорення. Воно кидає зловісну тінь на всі сторони дворянського існування — від кухні і туалету до любові і шлюбу. Дворяни викручуються, фальшують, брешуть, поводяться підступно, підло й жорстоко заради матеріальних інтересів. Кохання, шлюб — ці інтимно-особисті людські стосунки стали предметом публічного торгу. Найтрагічнішим є те, що в свідомості жодного з героїв, включаючи й Олімпію, й натяку немає на інший, «нормальний» погляд на

279

ці вкрай потворні явища. Олімпія вважає себе нещасливою не тому, що вона могла стати жертвою шлюбу з чоловіком, за душею якого нічого, крім багатства, не було, а тому, що не стала нею:

«Ви, ви зробили мене нещасною! — кинула Олімпія матері, вернувшись до салону. І сльози знов полилися з очей вродливиці-панночки... » [332].

Трагедію моральної деградації молодшого покоління дворян Олена Пчілка майстерно використала як засіб іронічних контрастних спів-ставлень. Довідавшись про одруження Хомутовникова з Сонькою Наською, Олімпія відчула в серці великий жаль. Квітник, садок ще більше роз'ятрюють «болячу виразку в її серці». В пам'яті спливають розмови з Хомутовниковим, коли він приїздив просити її руки;

«На самоті з нею він уже не так почував себе зв'язаним, говорив більше; правда, вкидав страхітні слова: «оченно-с», «чего-с»? [...] Рука була противна, мокра (панночка мусила навіть нишком обтерти собі долоню), але Хому-товников почав казати, що [...] він засадить такими квітками все місце коло будинку, весь чисто садок!» [331—332].

Олені Пчілці надзвичайно точно вдалося відтворити думки дівчини, їх парадоксальну до неможливого суть. Письменниця виявила особливу майстерність у дослідженні глибоких таємниць душі Олімпії, «темних» інстинктів і підсвідомих імпульсів життя героїні. Авторка відобразила багатошаровість людської свідомості, значення її ролі й аспектів впливу на свідоме; сам процес перебігу одночасно на різних рівнях сокровенних і невловимих душевних порухів; «механізм» виникнення асоціацій. Олена Пчілка зуміла відтворити думки й почуття Олімпії, минулі й сьогоднішні, їх взаємодію і вплив спогаду на поведінку теперішню. «Покинута наречена» згадує такі деталі поведінки, окремі фрази «втраченого нареченого», які мусили б викликати щонайменше огиду, а отже, заспокоєння і радість, що «таке сміття, таке дрантя» не стало її чоловіком. Ведмежа незграбність, примітивність, обмеженість, гидка спотіла рука, напомаджене волосся і страшний запах помади Хомутовникова втрачають зразу ж своє значення і всякий інтерес, оскільки увага панночки зосереджується на іншому: на перспективі вийти заміж і стати багатою. Негативні емоції від дотику рук нівелюються обіцянкою Хомутовникова обсадити весь садок коло будинку рожами для неї; «крутий дух» його помади вивітрюється вмить, коли «Хомутовников, нахиляючись до неї, питався, як би вона порадила йому убрати покої, яким шовком покрити мебель?» [332].

І все це втрачено назавжди. Усвідомлення того, що на тих шовкових меблях сидітиме Сонька-«гергепа», і на четвірці вороних їздитиме також вона, перенести неможливо: «Лихі сльози пекучими краплями бризнули з очей Лімпочки. Боже мій! Через що вона останеться тепер нещасною навіки?! Через маму, через її прокляті артишоки!» [там самої

В оповіданні «Артишоки» Олена Пчілка показала, що суспільство, в якому живуть герої Свойські і Наські, — ненормальне, вороже

280

людині. Всі поняття тут ніби перевернуті з ніг на голову. Те, що в цьому товаристві називають добрим тоном, насправді — обивательськи претензійна банальність. Співставляючи таких людей, як пани Свойські та Наські з купецьким сином Хомутовниковим — представником «аристократії грошей», Олена Пчілка підводить читача до переконання, що їхня сутність однакова — потворна, порожня і нещасна. Критика Олени Пчілки була тим більше гострішою і нещадною, що, згідно з її переконанням, не дивлячись на віки рабства, народ морально в більшості випадків стояв незмірно вище від здеградовано-го панства.

Авторка оповідання підводить до висновку, що для її сучасників любов, одруження, щастя — ніщо перед комфортом. Аристократи за походженням і статусом у суспільстві, Свойські і Наські в дійсності аферисти духу і моралі. Обидві панські родини не гребують ніякими аферами — аж до продажу дочок-красунь, — щоб жити, як вони звикли, на широку ногу за рахунок капіталів зятя.

Власне в народі Олена Пчілка бачила втілення кращих якостей нації. Любов до нього надихнула письменницю на створення таких оповідань, як «Збентежена вечеря», «Пожди, бабо, нових правів», «Півтора оселедця» та ін.

Картини селянського життя, змальовані Оленою Пчілкою, розповідали про проникнення капіталістичних відносин і пов'язану з ним диференціацію селянства; про нові явища в житті українського суспільства, розорення селянства; соціальну й національну прірву між селянами і здеморалізованим панством, яке пристало до панівної нації (російської), забуло свої звичаї, мову, традицію і, мовби змагаючись з колонізаторами, глумилось над своїм власним народом.

На відміну від своїх попередників і сучасників Олена Пчілка по-своєму трактує селянську проблему, піддаючи критиці українське панство не за багатство і розкіш, не за чини і високі посади, яких не могло мати селянство, а за відчуженість і зраду; за миршавість, анемічність, дегенератство, плебейство і прислужництво чужинцям. Відмежувавшись від рідного народу, відмовившись від рідної мови і традицій, вони стали смішними в очах вищого світу й огидними в очах народу. Доля жорстоко мститься таким покручам. Згадаймо Раїсу («Товаришки»), яка не хотіла знати ні свого народу, ні його звичаїв, ні його натури, бо «що може дать мені се розпізнавання?! Кожен індивід з того народу, по-моєму, може не більше викликать інтересу, як інша ростина! Живе часто ростинним життям!» [160]; пані Маню («Біла кицька») з її відразою до хохлаччини і хохлів; пані Свой-ську, незнання «мужицьких забобонів» якої коштувало їй вигідного жениха. «Не заважає всякі звичаї знати та й пам'ятати про них, не цвіркати людям у очі!» [328], — урезонює її чоловік, та надто пізно.

Поглумилися над звичаями пани з оповідання «Збентежена вечеря» (1906), створеного як відгук на селянські заворушення 1905 року.