Олена Пчілка, Детальна інформація

маність, відсутність замилування, формальної орнаментності, відраза до розчулено-зменшувальної лексики — все це надає поезії «Одві-дини» непідробної щирості і психологічної переконливості. Побутова обстановка вводить читача в зовсім особливу атмосферу, переважно атмосферу моральних розчарувань і нестерпних мук, що притаманне як інтимній, так і пейзажній ліриці Олени Пчілки.

На перший погляд, може здатися, що пейзажні поезії — це принагідні, незв'язані замальовки, зроблені людиною, що прогулюється і фіксує те, що кинулось їй у вічі і що вона, «не мудрствуя лукаво», перенесла на папір.

Та через розрізнені враження, побутові деталі проступає драма буденної дійсності, контраст настрою ліричного героя, сердечна печаль і туга за безповоротно втраченими колишніми мріями, красними надіями, снами золотими («Осіннє листя»); останнім усміхом змерлої природи; минущість молодості і краси («Остання квітка»).

Спокійні, ненав'язливі, без бажання вразити вибрані деталі поезії «Ноктюрн» (1893) — прозорість неба, спокійний світлозір, тиша:

Коли я у гаю

Собі походжаю

При тихій вечірній годині,

Не знаю, чи вітер травицю торкає,

Чи постать кохана край мене ступає,

У тій самотині, —

Не знаю, не знаю [61].

Слова про тишу відкривають, про самоту — закривають пейзаж. Таке своєрідне обрамлення повторюється в кожній строфі. Повторення без змін перших трьох рядків і двох останніх (з незначними змінами) створює емоційний натиск на нього. Це новий принцип. Олена Пчілка звертається до методу поетичного навіювання, впливаючи не тільки смислом і враженням, а й емоційними обертонами, наполегливим «завороженням» тишею вечірньої години і самотністю. Пей-заж-характеристика переходить у пейзаж-настрій. Лірична наст-1 роєвість стає частиною драматичного ефекту. Опис вечірньої годи-ни — лейтмотив, що при повторюванні включається в інший кон- і текст, набирає дальшого розвитку та іншої виразності. Та ж сама тиша вечірньої години, доповнена звуковими і зоровими образами: | зорі — очі (2 строфа); щебіт — голос, щебетання — лунання (3 строфа); сльози — ридання; поллються — зірвуться (4 строфа).

Природа в Олени Пчілки не абстрактна, а локальна і характерна, її пейзаж реалістичний. Умовності немає тут місця, так само, як, і ліричним роздумам з приводу свого почуття, які заміняли лірику у попередників Олени Пчілки, насамперед у поетів-романтиків. Поетичний зір Олени Пчілки досягає виняткової гостроти, її деталі, | незважаючи на стилістичну скромність, часто вражаючі і закарбо-

260

вуються у пам'яті як єдина деталь імпресіоністів. Прихована емоція в пейзажах Олени Пчілки, що заховалася десь у порах опису, між словами і фразами, у прискореному битті ритму, в натяку, зближує її з поезією Гете. Гейне якось сказав, що природа захотіла довідатись, як вона виглядає, і створила Гете. Ці слова великою мірою відносяться і до Олени Пчілки. Зрозуміло, йдеться тільки про відносну різницю. Художник не може відтворювати світ інакше, ніж через призму свого темпераменту.

Лаконізм, предметність, діловий характер порівнянь і метафор, простота фрази, її дієвість, її стремління до типу «іменник-дієсло-во» як до якоїсь межі, рівність і стриманість інтонації — це основні риси стилю Олени Пчілки-поета. Зверненням до світу природи Олена Пчілка розширила амплітуду ліричного вираження психології людини, домоглася тонкого нюансування настроїв, доклала чимало зусиль для збагачення виражальних можливостей української лірики за допомогою символіки природи, музично-звукових проявів її життя, нових знахідок у застосуванні паралелізмів.

Художнє бачення Олени Пчілки початку XX ст. «повертає» природу людині на вищому етапі їхньої єдності. Орієнтація на глибини психологічного аналізу дала можливість авторові по-новому осмислити дійсність. Цікавими в цьому плані є поезії «Червоні корогви» (1918), «До Зеленого Гаю» (1919).

Перша поезія — це реакція Олени Пчілки на більшовицьку окупацію України після жовтневого перевороту, коли

Замість червоних корогов, Високо знятих, лиш червона кров Річками всюди сумними тече... «Яка краса — відродження Країни» — Яка печаль — надій сумні руїни...1

Друга поезія «До Зеленого Гаю» — це оповідь про реальне і перспективне руйнування більшовицькою системою всього, що зберігало український дух, що нагадувало про Україну та її найкращих синів і дочок. В час написання поезії хутір Зелений Гай, придбаний Косачами 1898 р., залишався осередком культури й заповідником пам'яті про незабутню Лесю Українку, яка в цьому поетично-прекрасному куточку України жила і писала геніальні твори. Зелений Гай привітно зустрічав О. Кобилянську, В. Стефаника, І. Труша, М. Лисенка, М. Коцюбинського, Ф. Красицького.

Дивовижно-чарівна природа Зеленого Гаю надихала й саму Олену Пчілку і навівала невимовну тугу за Михайлом і Лесею — її дітьми, що навічно попрощалися з цим природним раєм на землі; травою поросла могила Петра Косача, не відвідують її у цьому

'Цит. за кн.: Одарченко П. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. — С. 59.

261

затишному будинку найкращі друзі — М. Старицький, М. Лисенко, М. Коцюбинський та багато інших, перелічити їх годі. Та й самий Зелений Гай у великій небезпеці:

А ти стоїш задуманий так тихо, Неначе прочуваєш близьке лихо, Що простягло до тебе руки жадно, А в їй держить сокиру безпощадно, Готову постинать красу могутню І обернути все в пустелю смутну. Все знищити — і дуб, і всяке древо, Щоб задовільнить недолі хиже чрево, Укрить около чорними пеньками Над голими, порожніми ярками1.

З цим куточком так багато пов'язано в Олени Пчілки. Такої гармонії в людини-природи, такого унісону звучання душі й природи годі знайти:

... Мені співав пісні, шептав ти й жалі,

А я тобі незримії скрижалі

Душі моєї нишком розкривала,

Від тебе не таїлась, все сказала...