Олена Пчілка, Детальна інформація

У Звягелі молода, енергійна жінка поринає в громадську роботу. Згуртовує навколо себе людей, готових працювати для народу. Відсутність української книги, видавничої бази висунули на перше місце працю в цьому напрямі. Почали зі збирання «общественной» бібліотеки виключно з українських книжок та створення невеличкого видавництва, метою якого було сприяння друку українських книжок з різних галузей знань, доступних народові. «Співомовки Руданського» були дебютом Олени Пчілки у видавничій справі, котрою займатиметься до смерті.

Серйозно, усвідомлено і всеохопно українською справою займеться Олена Пчілка на початку 70-х років, після поїздки до брата Михайла за кордон, де він перебував у науковому відрядженні (1872).

1Русоеа Софія. Мої спогади. — К., 1996. — С. 31.

242

т

Всіма силами намагалася розважити брата і братову в їхньому невимовному горі — втраті малолітньої доньки Олі. Відвідала Флоренцію, Рим, Помпеї, а повертаючись додому, пообіцяла братові виконати його доручення: передати листи галичанам-січовикам, які перебували у Відні. «Зустріч з галичанами здалась мені зовсім інакшою, аніж я собі уявляла, — згадувала пізніше Олена Пчілка, — значно інтереснішою; до тієї пори ніякого виразного вражіння про них я не мала, бо не зустрічалась із ними, якщо не лічити побіжних зустрічів у Києві з Терлецьким і іншими, коли вони приїздили у справі переговорів з «Правдою». Тепер особливо я зазнайомилась щиро з Мелітоном Бучинським.

Бачилась з Окуневським, Гриневичем, Білинським. Бучинський і його приятелі — це були перші знані мені активні українці-галичани. Під той час приїздив до Відня дехто і з галицького жіноцтва: пригадую Софію Окуневську. Вона була у Відні недовго, але справила на мене вражіння високоінтелігентної, захопленої вищими інтересами жінки. Я побачила, що й поміж жіноцтвом галицьким є течія національних настроїв. Через ту зустріч, хоч і дуже коротку, почалася і моя знайомість з іншим жіноцтвом галицьким, бо тоді часто між нами згадувано Кобринську-Озаркевич, хоч познайомилася в особистій зустрічі з нею я пізніше» [22—23].

Знайомство з галичанами, спілкування з братом та його оточенням, пожвавлення українського руху, «легалізованого» через відділ РГТ, — все це остаточно утвердило правильність обраного шляху служіння українському народові. Та працювати на українській ниві ставало не тільки складніше, а й небезпечніше.

М. Драгоманова було звільнено з університету і фактично вигнано з України. Емський указ, вимушена політична еміграція брата, приглушення українського слова, публічно-офіційний глум над усім українським викликали в Олени Пчілки внутрішній опір, що назавжди наклав відбиток на її ставлення до Росії, царату та окремих російських літераторів і культурних діячів. Це був її власний, послідовний і безкомпромісний погляд на нації, що панували над Україною або допомагали її денаціоналізувати.

Цей її підхід полярно розходився з підходами сучасних їй українських інтелігентів, які не мислили національну свободу поза свободою Росії, які вірили в російський лібералізм, у вічну згоду з ним і співали осанну російським лібералам. Олена Пчілка бачила страшну хмару російщини, що нависла над Україною і закликала до боротьби з нею, не зважаючи на авторитети — будь то Бєлінський, чи Толстой, чи будь-хто інший.

Олена Пчілка повністю солідаризувалася з думками І. Нечуя-Ле-вицького та О. Кониського, викладеними відповідно у статтях: «Сьогочасне літературне прямування» та «Український націоналізм» (про Українсько-російські взаємини, далекі від гармонії та ефективності).

243

В час, коли урядові кола Росії сприймали Україну як колонію, а українців як рабів, коли духовна нівеляція українського етносу, моральне закріпачення стали головною метою царських циркулярів та указів Олена Пчілка виступала проти холуйського запобігання українського лібералізму перед російською культурою, літературою, проти космополітизму, який її брат ще 1873—1874 рр. протиставляв вузькому націоналізмові.

Вона вважала облудною найщасливішу ідею, піднесену фальшивими устами чужинця чи насаджену за допомогою багнетів, чи інопле-мінників-агентів омосковлення. Все це вона висловлювала відверто і мужньо, в той час як інші воліли такі речі говорити пошепки або записувати в щоденники. Вона єдина дала оцінку В. Бєлінському як україножеру, захиснику кривавого московського імперіалізму, підтверджуючи її цитатою російського критика, де той писав, що «уряд російський не нарушив народне право, підбивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників... які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість» і що «російський уряд визволив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів». На жаль, у своєму ставленні до українців та інших неросійських народів Бєлінський не був самотній. Україножерські традиції Бєлінського розквітли після його смерті, свідченням чого була гробова мовчанка з боку російської інтелігенції на Емський указ царя-«освободітєля», завдяки якому «в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причин до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876»1, — писав І. Франко.

Олена Пчілка прекрасно знала російську літературу, займалася перекладами, але ніколи не ідеалізувала українсько-російські взає мини, відкриваючи очі українській суспільності на складність і трагіз українсько-російських взаємин через нерозуміння росіянами українського питання, особливо коли йшлося про національний ідеал державну самостійність України.

Віддаючи належне російській культурі й літературі, Олена Пчілкі завжди ставила на перше місце національний ідеал, крізь його призм; аналізувала ці стосунки і робила відповідні висновки. Диференціююч окремі постаті у російському суспільстві у їх ставленні до україн

'Цит. за кн.: Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. •— Дрогобич, 1991

244

ського питання, Олена Пчілка все ж не бачила різниці між поглядами прихильників старого царського режиму і російськими лібералами, оскільки і ті, і другі не розглядали Україну в аспекті національної незалежності, що, зрештою, спостерігаємо і сьогодні, коли навіть О. Солженіцин не вирвався з силового поля шовінізму й імперіалізму.

Такі виступи Олени Пчілки приносили їй багато неприємностей і нападок з боку опонентів та царського уряду, під таємним наглядом якого вона перебувала з 70-х років, як і її брат Михайло, на зустріч з яким Олена Пчілка поїхала 1878 р. у супроводі свого чоловіка в Париж. «На границі при повороті зробили нам пильний огляд усіх наших речей, — згадувала Олена Пчілка, — а до нашої подорожі приточили навіть те, чого в ній не було. Саме на той час стався терористичний акт над Мезенцевим, і це було поставлено у зв'язку з нашим побаченням з Михайлом, бо ніби то він власне через нас передав у Росію деякі революційні директиви» [27].

1880 р. родина Косачів переїхала в Колодяжне, в маєток чоловіка. Пчілка пожвавлює свою літературну діяльність: дописує в часопис «Громадський друг» І. Франка та М. Павлика; разом з М. Старицьким готує і здійснює видання альманаху «Рада» (1883, 1884), де вміщує вперше свої оригінальні поезії під псевдонімом Олена Пчілка; видає твори М. Гоголя у своєму перекладі: «Записки причинного», «Весняної ночі» (1880—1881); друкує «Сужена — не огужена!» — жарт на одну дію (1882), її оповідання та поезії, починаючи з 1880 р., регулярно з'являються у львівському журналі «Зоря»; 1886 р. виходить збірка поезій «Думки-мережанки» (Київ), а в наступному році разом з Наталею Кобринською здійснює підготовку й видання альманаху «Перший вінок», включивши туди оповідання «Товаришки» та дві поезії, веде широке листування, крім М. Драгоманова, з І. Франком, М. Павликом, редакторами галицьких часописів тощо.

Одним з імпульсів пожвавлення літературної роботи стали її діти, про що вона сама сказала в «Автобіографії»: «Моя хатня робота, як і в Звяглі в останні роки, була, так би сказати, педагогічно-літературна. Дбання про лектуру для дітей близько зійшлося в мене з бажанням зайнятися перекладами деяких речей, що мені їх дуже хотілося дати українським малим читачам. Отож я приготувала книжечку «Українським дітям» з перекладів деяких улюблених моїх письменників російських і польських. Опріч того вже самі діти навіть перекладали деякі оповідання, і я теж лаштувала їх до друку» [28].

Пчілка має на увазі Михайла і Лесю, котрих, оберігаючи від обрусіння, вчила дома сама. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — із певністю можу сказати, що мені це вдалося», — заявить вона пізніше. І це справді так. Мати шістьох дітей, Олена Пчілка дбала насамперед про виховання національно свідомого українця, громадянина-патріота з розвиненим почуттям національної гідності, людину з високою культурою серця, сильного характеру

245

і міцної ідеї й великої сили переконань. Прикладом для наслідування була вона сама, її чоловік; рідне слово, пісня, звичай, традиція були тим інструментом, яким вона шліфувала душі своїх дітей.

Увага до духовного виховання забезпечила велику віддачу з боку дітей, які мусили завдячувати матері любов'ю до літератури, світової історії, знанням іноземних мов, розвитком талантів. Всі діти займалися художніми перекладами, писали художні твори. Якраз на 80-ті роки припадають перші публікації у львівських часописах старших дітей Михайла (псевдонім Обачний) і Лесі (Лесі Українки).

Великий виховний талант Олена Пчілка спрямовувала й на всю українську молодь. «її сильна вольова натура, її великий патріотизм, її вміння переконувати діяли з великою силою на молодь, — пише Петро Одарченко. — Свої думки, свої ідеї, свою вольову діяльну любов до України та до українського народу Олена Пчілка перелила не тільки в своїх дітей — вона перелила її в молоді серця тих дітей і юнаків, що мали щастя бачити цю енергійну діячку й чути її палкі промови й заклики»1.

Ставши дитячою письменницею, Олена Пчілка впливала на молодь своїми завжди глибоко національними творами і творами світової класики, які вміщувала в один з перших дитячих журналів «Молода Україна» (1908—1915), видавцем якого була сама. В журналі друкувалися Леся Українка, Степан Васильченко, Максим Рильський; українські переклади з М. Гоголя, М. Лєрмонтова, Л. Толстого, Дж. Свіфта, Ч. Діккенса, О. Уайльда, А. Доде, С. Лагерлеф та ін. Систематично виступала в часописі й Олена Пчілка з віршами, баєчками, оповіданнями та казками для малят, а також декількома дитячими п'єсами.

Дитячі твори Олени Пчілки впродовж ЗО років виходили й окремими збірками. Письменниця вміла своїми творами входити у світ дитячих уявлень, торкатися серця юних читачів. Наче теплом сонячного проміння, зігрівала вона паростки дитячих пошуків та мрій. Ніжне ставлення до дітей відчувається в кожному дитячому творі письменниці; її вольові, героїчні, сміливі образи дівчат-патріоток (поеми «Юдіта», «Козачка Олена») були прикладом невтомної праці на користь народу, любові до його мови, культури, історії. «Цій самій меті служили й дитячі п'єси Олени Пчілки, які відзначалися живою розповіддю, прекрасною мовою, патріотичним змістом і моральними мотивами. Повчальний характер п'єс не впливав на їх літературні якості. Збірничок для дітей «Книжка Різдвянка» виховував у дітей любов до рідних національних традицій»2, — зазначає П. Одарченко.

Велику роль зіграла Олена Пчілка у вихованні творчої молоді через засноване нею літературне товариство молодих українців «Плея-