Олена Пчілка, Детальна інформація

Юдарченко П. Українська література: Вибр. статті. — К., 1995. — С. 68. гТам само. — С. 69.

246

па» зразу ж після переїзду родини на постійне проживання в Київ (1890). Зібрання цього товариства відбувалися в помешканнях Ли-сенків, Старицьких, Косачів, Кониського.

Переїзд до Києва стабілізував родинне життя, нарешті вся родина жила разом; ще більше зблизив зі Старицькими та Лисенками, активізував громадську та літературну діяльність, особливо в «Литератур-но-артистическом обществе». Крім організації вечорів пам'яті українських діячів Шевченка, Глібова, Гребінки, Куліша, століття української літератури, «Общество» «виявило на протязі свого існування немалу видавничу діяльність. Оголошувало літературні й музичні конкурси любою мовою. Кращі твори, нагороджені преміями, друковано в збірках — альманахах «Общества». Вийшло їх три. Альманахи були російські, але друковано там і українські твори, наприклад: мої («Утрачений рай»), Старицького («Остання ніч»), Старицької-Черняхівської («Сафо»), деякі Лесині» [36].

Після закриття владою «Общества» (1903) почалися заходи для відкриття українського клубу (1905). «Я бачила в цьому клубі тих активних молодих, що йшли в громадському житті на наше місце, бачила, що вже й без мене українське життя йтиме своїм шляхом. І хоч була в складі Правління, та мало виявляла активности там. Ближчу участь я приймала лише в роботі етнографічної комісії цього клубу» [там само].

«Мала активність» Олени Пчілки пояснюється найбільше материнськими клопотами, пов'язаними з хворобою Лесі, що потребувала не тільки відповідного режиму, дотримування приписів лікарів, а й частих виїздів за кордон.

Проте і в цих несприятливих суспільних і драматичних родинних обставинах не зламалася ні як письменниця, ні як жінка, що викликало і подив, і захоплення. Тяжку хворобу доньки, смерть брата Михайла і матері (1895) переносила героїчно. Думала про Лесю. Найменше розслаблення, сентименти, скигління могли мати фатальний вплив на доньку. Цього допустити мати не могла. Свій постійний біль вона заглушувала працею.

Півтори години М. Лисенко і М. Старицький читали вітальні телеграми і листи з усіх куточків України з нагоди урочистого святкування її 25-літньої діяльності в 1901 р.: «Ваша щира любов до свого краю ще з дитячих літ, Ваш несхибний напрямок до тієї мети, зерно котрої заклюнулося разом з Вашою любовою, Ваша невсипуща двадцятип'ятилітня праця на нашій літературній ниві викликають У моїй душі глибоке почування шаноби й поваги до Вас: треба мати велику моральну силу, щоб за такий довгий час серед тих гірких обставин, у яких нам доводиться працювати, несхибно простувати однією стежкою...

Я певний, що Щасна Доля справдить вибраний Вами літературний псевдонім і коли не нам, то нашим нащадкам доведеться оціню-

247

вати Вашу щиру працю народною поговіркою: «Родюча — як земля а робоча — як бджола!»1.

Від редакції «Літературно-наукового вісника» Олену Пчілку привітали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк. Доробок ювіляра вражає тим більше, що він належить жінці, письменниці, «у якої вистачило снаги не тільки чесно й непохитно нести 25 літ стяг українського слова, але й подарувати Україні ряд молодих працівників, що в домашньому крузі набралися любови до рідної мови і до рідного люду... Бажаємо, щоб наша щира участь у Вашому літературному ювілеї була запорукою, що нема тої сили, яка б могла розбити, розрізнити те, що самим життям і тисячолітньою традицією злучене в одну органічну цілість»2.

Початок двадцятого століття знаменний ще однією всеукраїнською подією: урочистим відкриттям пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Напередодні свята прийшов наказ заборонити виступи українською мовою, що викликало розгубленість серед промовців. Деякі взагалі відмовилися виступати, галичани (як іноземці) виступали українською мовою, всі інші •— російською. «Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по-українськи, —» писав Д. Донцов. — Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили... Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю моральну відвагу, свідчить, яка сила крилася в отій «дивачці»3.

Уперше велика громада людей на офіційному святі почула промови українською мовою, що сприймалися як протест проти національного гніту царської Росії. Боротьбу за українську мову Олена Пчілка вела все життя.

У січні 1905 р. Олена Пчілка у складі представницької делегації від України поїхала до Петербурга з клопотанням про відміну заборон українського друку. Комітет міністрів уже й сам зрозумів, що заборони українського слова утруднюють розповсюдження корисних відомостей серед української людності, отже, приносять шкоду. Комітет звернувся до університетів Києва і Харкова, до Петербурзької АН у цій справі. Висновок учених російської АН був однозначний: українське населення повинно мати таке ж право, як і російське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою. Цей висновок мав велике значення, оскільки підтверджував, що українська мова є, що вона самобутня, окремішня від російської, «що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців і не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки

'Мирний Панас. До Олени Пчілки // Зібр. творів: У 7 т. — К, 1971. — Т. 7. С. 469.

2Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. 13, кн. 3. — С. 218—219. 3Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 174.

248

несправедливо, але й для самого народу руського і Російської держави шкідливо», — писав М. Грушевський.

Відміна заборони друку відкрила нові можливості для пожвавлення громадсько-політичної роботи, публіцистичної та літературної діяльності Олени Пчілки, скерованої на захист національних прав українського народу, на боротьбу проти російського шовінізму. Коли виникла можливіть узяти участь у виданні часопису «Рідний край», перше число якого датувано 24 грудня 1905 року і видано в Полтаві, Пчілка, не вагаючись, прийняла запрошення одного з фундаторів журналу і сама, без родини, переїхала до Полтави. «Майже рік видавала вона «Рідний край» разом з Панасом Мирним і Дмитрієвим на кошти останнього. «У 1907 р. з'явилася думка мені перенести видання до Києва з тим, що поїдемо до Києва я і Шерстюк, а літературний матеріял мені надсилатимуть з Полтави. Так і зробили. Та показалося скоро, що між мною і полтавцями постали непорозуміння і незадоволення полтавців виданням».

Незадоволення полтавців викликане насамперед відмінним трактуванням мети журналу: «Служити інтересам людности нашого краю, вияснювати усякі потреби народні, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, боротися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних і багатих». Не покладалась вона на Державну думу, на роботу посла в Думі.

Пчілка відгукувалася в журналі на всі пекучі політичні питання, включаючи найдразливіші про українсько-російські та українсько-єврейські проблеми, і трактувала їх відверто, сміливо й по-своєму, обстоюючи незалежність позиції, політики і тактики в цих питаннях. Не дивно, що «слабонервні» в тих умовах боялися передплачувати часопис, а влада не один раз конфісковувала журнал, що приносило їй величезні матеріальні збитки. «Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і живилась надією, що становище таки ж покращає; мабуть, читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім'я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріяльно, і морально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити. Пробувала я була заінтересувати передплатників низькою передплатною ціною, даремними додатками й т. ін., та це не помагало» [42].

Українська преса бойкотувала Пчілку, російська оголосила її антисеміткою і висловила протест. З гумором на сторінках свого часопису розповідала Олена Пчілка про візит російської делегації до неї, що прийшла протестувати проти антисемітських статей у «Рідному краї», не читаючи його із-за незнання української мови: «Украинских газет не читаєм, так как етаво язика не знаєм». На здивоване питання Пчілки, як можна жити на Україні і не знати української мови, прозвучала відповідь: «Ми живьом не на Украйнє, а в Російской

249

імперій», «Мені зосталось сказати на це одно, і я це сказала: значить правда, що ви серед нас чужородне тіло, ви дійсно нам чужі навіть вороги нації».

Своїми викривальними публіцистичними статтями Олена Пчілка переконувала, що до українофобів треба підходити з точки зору боротьби за життя в своєму краї; що всяка нація, що прагне підвестися з колін, має удосконалити сама себе, загартувати свій дух. Художні твори та автуру журналу вона також добирала з цього погляду. В її журналі друкувалися поезії і антимосковська драматична поема «Бояриня»; Панас Мирний, Грицько Григоренко, Любов Яновська, Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших вважали за честь друкуватися в «Рідному краї». Залишаючись впродовж багатьох літ трибуною демократичних письменників, «Рідний край» відігравав колосальну роль як у розвитку громадської думки, так і в літературному процесі.

Нове століття, особливо його початок, був дуже трагічний: помер на 34 році життя її син Михайло (1903), через шість років — чоловік (1909), охолола в неї на руках Леся (1913); відійшли в інший світ найближчі друзі: М. Старицький (1904), М. Лисенко (1912).

«Після смерти Лесі в персональному житті я залишилась цілком при «Рідному краю»; живила лиш певність того, що я все ж проваджу якусь корисну справу. У Києві мені жити було нічого і, залишивши київське життя, я зовсім перебралася до Гадячого. Туди я перенесла й редакцію «Рідного краю» та «Молодої України», друкуючи все ж їх у київських друкарнях».

1914 р. «Рідний край» було закрито. Пчілка працює в «Газете Гадячского Земства». Вона друкує свої оповідання українською мовою, потім стає редактором газети і з 1917 по 1919 р. переводить газету цілком на українську мову.

Національно-визвольна революція вдихнула нові сили письменниці. Всі зусилля Олена Пчілка віддає вихованню шкільної молоді в українському національному дусі: відвідує школи, проводить з учнями бесіди, організовує вечори пам'яті Т. Шевченка, М. Драгоманова та ін., стає фактично «позашкільною» учителькою. На цей час припадає плідна робота в дитячій драматургії: «Дві п'єси для дитячого театру» («Весняний ранок Тарасовий», «Казка зеленого Гаю»), опера «Дві чарівниці» (1917), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Мир миром» (1921), «Киселик» (1921), «Кобзареві діти», «Без'язикий», «Боротьба» та ін., які виставлялися в Гадячі, Могилеві-Поділь-ському.