Олена Пчілка, Детальна інформація

рактером самої поетеси, котрій вистачало мужності в час поклоніння «старшому братові» сказати: «Не можна думати відірваними гаслами — лібералізм, соціялізм, поступ, або як тепер змосковськи кажуть українці — «прогрес» — без відношення до своєї країни. Особливо тому, що ці ж доктрини несли до нас з Московщини. Що з того, що говорили нам — не будьте вузькоглядами, обмеженими провінціалами! Будьте космополітами, всесвітянцями! — що з того коли прошкробати тільки, а з-за принадної маски якоїсь міжнародної науки завше вилазило огидне обличчя облудного наїзника»1.

Набувши бойової вдачі, мужності в частих «поєдинках» з громадою, відчуваючи відразу до пасивної моралі непротивлення злу, Олена Пчілка наділяє цими чеснотами своїх героїнь, тому автобіографізм її творчості має велику питому вагу, особливо в поезії, де ліричний герой і поетеса становлять одне ціле.

Героїні Олени Пчілки не тільки мають волю і здатні діяти, а й розумно направляють цю волю. Вчинки козачки Олени і Юдіти не є результатом несподівано швидкого рішення, зробленого в стані афектації, в нападі роздратування чи завдяки миттєвій інтуїції, а цілком усвідомлені. Інколи Олена Пчілка настільки загострює цей бік справи, що стає перед небезпекою схематизму й абстракції, та загальна концепція героя як істоти, керованої не тільки інтуїтивно-емоційною природою, а насамперед своїм інтелектом, волею, національною свідомістю, мала винятково велике значення, носила воістину гуманістичний характер.

Збереження образу «цілого чоловіка» в Олени Пчілки пов'язане, звичайно, з національно-визвольною і гуманістичною традиціями в усьому світобаченні поетеси. Та «цілий чоловік» був би неможливий без наявності відповідної опори і передумови для нього в українській дійсності. В ній Олена Пчілка знаходила тих справжніх людей, бо якраз 80-ті роки XIX ст. знаменні великими зрушеннями в житті українського руху, посиленням суперечностей і конфліктів, що активізували діяльність цих справжніх людей, яким присвячувала свої твори поетеса і яких брала як прототипів своїх героїв.

Перший вірш, що відкриває збірку «Думки-мережанки», «З новим роком!», присвячений Е. Тригубову і В. Науменку. Вони гостювали! у Косачів у Колодяжному і були першими слухачами і критиками поеми «Козачка Олена». Серед адресатів посвят знайдемо імена рідних (М. Косач, А. Косача, Лесю Українку, А. Судовщикову (сваху), Грицька І Григоренка (Судовщикову-Косач, невістку, українську письменни-1 цю), В. Науменка, М. Лисенка та ін. ).

1880-й — рік переїзду Косачів у Колодяжне — може вважатися і роком «народження» Олени Пчілки-поетеси. «До часу проживання ]

нашого в Колодяжному, — читаємо в «Автобіографії», — припадають перші мої спроби в поезії, але ніде я тих поезій не друкувала і вже геть пізніше зібрала я їх видрукувала окремою книжечкою «Думки-мережанки» [ЗО].

Ця єдина, надрукована за життя, поетична збірка вийшла в Києві 1886 року. Вона складалася з чотирьох розділів: І (без назви) — оригінальні поезії; II — Переспіви; III — Байки; IV — Жарти. «Так як «Думки-мережанки» писані в різні часи, — писала вона, — під різними настроями душі, то зміст книжки вийшов дуже піристий: і тенденційні вірші, і біблейські теми, і байки, і жарти, і чиста лірика — все вкупі»1.

Зміст, справді, вийшов строкатий, але ідейне спрямування — любов до рідного краю, його історії, його народу, його пісні і культури — наскрізне. Воно і є тим композиційно-філософським стрижнем, що дав змогу об'єднати їх канонічність. Зберігаючи суто зовнішню форму пісні, романсу, сонета, байки, вони наповнені філософським (думки) змістом і виконані одним способом (мережанки — різновид вишивання). Таким чином, назва збірки — не просто вдалий плід поетичної фантазії Олени Пчілки, а тематичний філософський ліричний образ, з допомогою якого поетеса ділиться з читачем своїми думками і почуттями, розповідає про радість і печаль, тугу і захоплення, відчай і розгубленість, викликані почуттями особистого чи суспільного життя.

Продовжує збірку вірш «Перед блакитним морем». Мотив поезії названий у заголовку (до речі, всі поезії Олени Пчілки мають назви, необов'язкові в ліриці), який разом з першою строфою виконують композиційно-тематичну функцію зачину і служать емоційним ключем, який настроює читача на відповідний настрій, емоційно мотивує розвиток теми ліричного суму в наступних трьох строфах, пов'язаних із зачином суто емоційно.

Поетичний морський пейзаж, сонячний день, гурт прекрасний викликають у дівчини думки-асоціації про інший край, без цієї природної розкоші з блакитним морем, лавровими деревами. Німий розлогий степ, тихесенький бренькіт води самотньої криниці, самотняя вербиця не тільки нагадали їй далеку рідну сторону, а, як уві сні, перенесли на якусь мить туди, на хуторець убогий, де все рідне і тому незрівнянно краще. Зі стану напівзабуття вивів дівчину гул (а не спів) баркароли («дівчина кинулась, зорить довкола»), але й повернувшись з уявного в реальний світ, вона не позбавляється ліричного суму, бо «... як не схожа тая баркарола з піснями хутора була!»

Поезія побудована на контрасті. Рівновага членів протиставлення (розкішний чужий — бідний рідний край) досягається симетричним



^Донцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 168.

254

1Пчілка Олена. Твори. — К., 1988. — С. 28. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо лише сторінку.

255

розміщенням однакової кількості строф (перша і четверта — друга і третя) у формі градації. Чотири строфи — чотири ступені розвитку

одного тематичного образу. Задума дівчини перед блакитним морем

композиційний місток до наступного перевтілення тематичного образу ліричного суму. Розкриття причини — туга за рідним краєм — у другій строфі. У третій цей образ підсилюється експресивно-асоціативним епітетом «самотная криниця», «самотная вербиця», що «пояснює» настрій дівчини відчуттям самотності в чужому краю; пісня — баркарола — кульмінація його — найвище напруження почуття, залишеного поетесою «відкритим».

В Олени Пчілки немає пейзажної лірики як самостійного жанру. Природа для неї — традиційний засіб глибинного художнього пізнання і розкриття стану душі ліричного героя. Це зумовлено завданнями, які ставила перед поезією Олена Пчілка, тісно пов'язуючи проблематику з національними, соціальними, громадянськими потребами. В поезії «Волинські спогади» (1883) сумний колорит переживання дівчини протиставлено зовнішньому блиску морського узбережжя. В такому протиставленні втілено глибоку, разючу суперечність між зовнішнім благополуччям і спокоєм і внутрішньою невлаштованістю.

Не називаючи справжньої причини і суті такого розриву між різними пластами життя нової епохи, Олена Пчілка фіксує самий факт цього розриву — як ознаку епохи і як важливу рису життя людини. Поетеса не обґрунтовує цього розриву, а швидше відчуває його. Оскільки це відчуття у своїй основі правильне, то воно стає висхідним пунктом для реалістичного відтворення дійсності. Власне це відчуття різкого і непримиренного протиріччя між «зовнішнім» і «внутрішнім», між благополучною видимістю і неблагополучною суттю в тій чи іншій конкретній формі виявляється в поезії Олени Пчілки.

Цілий ряд поезій Олени Пчілки побудовано за принципом конфліктного протистояння: почуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку. Цей громадянський обов'язок кличе юнака в тяжку, невідому дорогу («Прощання»). Героїня іншої поезії «Забудь мене!» прощається з коханим і конфлікт серце — розум вирішує на користь другого. Не може єднати свою долю з чоловіком, не гідним її.

До такого присуду вона йшла довго і тяжко. Сердечний жаль ще сильніше охоплює все її єство, але:

Хай і моєму серцю тяжко Сказать тобі: навік прощай! Нехай і так, — нехай і важко, — А серцеві не потурай! [24].

У поезії «Кохані речі» пряма порада дівчатам розважно ставитись до будь-яких речей, не приймати їх на віру. Інтимно-довірливою й привабливо-щирою постає поетеса у віршах, де ліричне «я» іден-

256

тичне авторському «я» («Волинські спогади», «Гульча», «Та вже не тИ!.. », «Мій друже!», «Влад-ру П. Н-ку», «Скарби минулого» та ін.). В них — життєві враження і почуття, переживання самої Олени Дчілки. Та не лише її. Говорячи про себе, про своє, поет говорить про людське, позаяк його натура містить все, чим живе людство.

У процесі роботи над творами Олена Пчілка інколи підсилює особисте начало. Особливо ліричне «я» проявилося у «Волинських спогадах». Це спогади вдячності, любові, суму-жалю за рідними місцями, де проходило дитинство й молодість поетеси; місця, що своєю розкішною красою, «українською вдачею», рідною мовою, співучими гаями, історичними пам'ятками навік зачарували серце поетеси. Минуло багато літ, а пам'ять зримо бачить Волинь незабутню, країну славутню і Луцьк — оберіг старої давнини, і Луцький замок, останок дідизни.

Ліричне «я» Олени Пчілки не приймає «художнього спокою» — цього головного постулату «мистецтва для мистецтва». В час, коли дедалі більше загострювалися суперечності, Олена Пчілка не зраджує ідеалу поета-громадянина, поета-діяча, поета-борця.