Олена Пчілка, Детальна інформація

Співець — той, хто, припавши низенько, Як покутар світовий і Божий, Свої радощі й сльози тихенько На свою вбогу землю положе!

— це епіграф до збірки, мотив якого поглиблюється в «скарби минулого» («Не вмре поезія», «До Кобзаря», «Пророк» та ін.).

Визначивши свої естетичні позиції на початку 80-х років, Олена Пчілка не змінила їх до перших десятиліть XX ст. В цьому вона наслідувала Т. Шевченка, «що висловив глибоку тугу, всю кривду, всю долю свого народу і виявив собою, своєю піснею-думою всю вдачу його». Вона не проминула жодної роковини народження і смерті Кобзаря, щоб не відзначити їх організацією вечора пам'яті, концертом чи публічним виступом про значення його для України.

Традиційна як поет для української поетичної думки, Олена Пчілка має низку особливостей. В її віршах відсутнє шевченківське узагальнено-трагічне сприйняття України як частини всесвіту. Образ України в Олени Пчілки — меншої філософської глибини і відкритості порівняно з світовою художньою думкою. Але на відміну від абстрагованого мелодраматичного образу України в багатьох сучасників, в Олени Пчілки образ України розкривається в стильовій атмосфері інвективи, осудження, що конкретизувало предмет розмови, знімало розмитість абстракції.

Ідейно-тематична й образна система поезії Олени Пчілки пов'язана передусім з осмисленням нової людини, нового буття. Новий ліричний герой як стильова форма вираження нової людини, нового буття став організуючим центром образної системи. В українській поезії

92-268 257

від Т. Шевченка до Лесі Українки поетична творчість Олени Пчілки репрезентує образний світ ліричного героя як вияв його самосвідомості.

Ніби полемізуючи з поетами, в яких з плином часу «зникає смілива надія, замість одваги — в серці страх», Олена Пчілка обстоює громадянську функцію художнього слова, упевненість, що суспільно корисними можуть бути лише ті твори, які вселяють надію, підносять дух і навіть з могили промовляють

... до людей, що серця позбулись, І люди наберуть від їх нової сили, І будуть серцем жить, як і жили колись [60].

Олена Пчілка належала до кола тих поетів (М. Старицького, І. Ман-жури, Б. Грінченка, Л. Глібова, П. Грабовського), які зуміли подолати «псевдошевченківські шаблони», проторували нові шляхи в літературі, орієнтуючи поетичне слово на пряме «втручання» у суспільне життя, на служіння визвольним прагненням народу.

Саме цій меті присвятила своє життя і творчість Олена Пчілка. її слово відгукувалося на злободенні завдання часу і було рефлексією душевного стану людини, якій не байдужі соціальне і національне визволення народу, служіння йому. Не задовольняючись відтворенням суто сільських настроїв, Олена Пчілка одна з перших в українській поезії заговорила вустами українського інтелігента, що характеризує її як поета-новатора.

У поезії «Пророк» поетеса показує несформованість позиції народу з низьким соціальним і національним рівнем свідомості —• сліпого й темного, потребуючого доброго проводиря, інтереси якого збігалися б з інтересами народу; проводиря, що зміг би стати світлом ясним для сліпих очей; що знає той шлях у край, «Одданий Богом нам». Пророк боляче переживає, що його народ зрадив найсвятішо-му, тому й проклинає його пасивність, лінивство, небажання дійти до заповітної мети. Та це лише миттєвий настрій. Надто дорога йому доля народу, і

... Другий жаль прокинувся в пророка,

Як довше він народ свій пильнував:

Йому з'явилась яма вся глибока,

Духовна, в котру люд його упав.

І сльози пролились в пророка знову,

І одцуравсь він жалю свойого,

До Бога знову зняв гарячу мову,

Щоб спас нещасний рідний люд його! [55—56].

Праця для народу, пробудження його національної гідності і честі — це кровний обов'язок пророка, митця, української інтелігенції, що повністю відповідав запитам часу. Попри деякі невправності ви-

258

слову, певна новизна тональності й свіжість голосу були заявлені вже в першій збірці «Думки-мережанки». Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої думки. І в цьому Олена Пчілка — наступниця Т. Шевченка. Різниця в тому, що в поезіях Олени Пчілки на першому плані не могутній емоційний заряд, як у Шевченка, а рефлектуюча думка, реалістична приземленість художнього осмислення дійсності.

Інтелектуалізація поетичної думки Олени Пчілки пов'язана насамперед з утвердженням нового для української поезії героя — інтелігента в усій багатовимірності його соціальних зв'язків і самоусвідомленні як особистості. Навіть традиційну тему жінки-патріот-ки Олена Пчілка трактує по-своєму. В поезії «Одвідини», що можна назвати віршовим оповіданням, йдеться про покритку-панну, яка в несвітських муках народила дитину, але ще більших мук завдав їй цинізм коханого. Свою байдужість, легковажність, почуття самоповаги він навіть не намагається одягти у пристойну форму, хоч претендує на інтелігентність. Його поведінка з породіллею, матір'ю його сина, запізнілі відвідини з причин прогулянки з товариством у Веселу полянку, де торік «бували ми часто», і квітка в петлиці, подарована їй як милостиня жебракові, і абсолютна байдужість до новонародженого — усе це просякнуто цинізмом:

Склонивсь над дитям і промовив недбайно:

— Ну що ж там!., кавалочок м'яса, звичайно! [28].

Любовна тема тут невіддільна від соціальної. У повивальний інститут приходять тільки ті, хто не може народити дитя у палаці. Саме до цієї категорії належить героїня. Перші і, мабуть, останні відвідини пана відібрали, вбили найменший проблиск надії, що підтверджується фінальними риторичними запитаннями оповідачки-черго-вої, від імені якої ведеться розповідь про ці відвідини, що залишили тяжкий слід у її серці:

З тих пір — як слабую в палату уводять, «Одвідини» ті в мене з думки не сходять! Чого пак достане по муках тих тяжких? Чи ясного щастя, чи сліз тільки важких!.. [29].

Відмова від обмеження красного письменства надзвичайним і незвичайним, звернення художника до демократичної тематики — все це зміцнювало реалістичні тенденції в поезії Олени Пчілки. Якщо романтична суб'єктивність призводила до зближення, а то й ототожнювання автора з героєм, то Олена Пчілка — реалістка, уміє відокремити себе від героя, подивитися на нього зі сторони, заставити його жити самостійним життям, говорити і діяти від власної особи. Нарочита прозаїчно-розмовна інтонація, перенесення, діалоги, стри-

259