Олена Пчілка, Детальна інформація

(1849-1930)

Біографія

Ольга Петрівна Драгоманова народилася 17(29) червня 1849 року в місті Гадячі на Полтавщині в дворянській родині. Батько, Петро Якимович (1802—1860), був високоосвіченою людиною, мав неабиякий літературний хист — публікував оповідання, вірші та переклади французьких романтиків Ламартіна, Шатобріана, Леконта де Ліля в різних російських журналах та альманахах, що свідчило про «родову зав'язку» письменницького таланту його дітей, зокрема Михайла та Ольги.

Повернувшись з Петербурга на батьківщину з ідеями, що були сумішшю християнства з філософією XVIII ст. та якобінства з демократичним цезаризмом, Петро Драгоманов «не знайшов собі місця в канцелярсько-дворянському устрою повітового життя миколаївського часу і, одружившись, більше сидів дома і читав книги, якщо не турбувався процесами різного дрібного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу, рекрут, неправильно взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених. За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків»2.

Пристрасть до читання і політики перейшла від батька до дітей, які за його вказівкою перечитували всі книги з його бібліотеки, де переважали історичні твори.

Мати, Єлизавета Іванівна Цяцька (1821— 1895), дочка полтавського дворянина, звичайна хуторянська панна, що вміла читати, але «на-

1Допцов Д. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) // Дві літератури нашої доби. — Л., 1991. — С. 155.

2Драгоманов М. Автобиографическая заметка // Літ.-публ. праці: В 2 т. — К, 1970. — Т. 1. — С. 39.

239

писати могла лише своє прізвище і ні слова більше»1, як стверджує її дочка Ольга.

Родина жила в просторому будинку, при якому був гарний сад з пасікою. «Ми, діти, геть уже пізніше дуже любили той садочок і ті вулики, — писала Олена Пчілка. — А коли б хто хотів знати, то й свій письменницький псевдонім позичила я від тих, добре мені знайомих пчілок» [8].

Діти Драгоманових, а їх було шестеро (Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Єлена, Олександр) виростали серед дворових людей, у стихії українського слова, пісні, казки, національних обрядів: колядування, посипання, запросини на весілля тощо. Одначе вже з дитинства різким дисонансом в українську стихію нагло вривалася Московщина. Якось само собою розумілось, що до батьків треба було звертатись «мамінь-ка», «папінька», «тьотінька», «бабушка», а з гістьми, навіть з дітьми, спілкуватися російською мовою, бо «Гриші та Анюти не вміли говорити по-моєму, то їм же трудно міняти свою мову на чужу [...] Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе тієї доброти до мене, не хотіли для мене поступатися своїм... Так починалося з-між малих, так велося й далі — і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить» [9].

Грамоти навчав батько — за російськими підручниками; не доходила сюди й українська книжка, що могла б зачепити не одну струну душі дитини; отже, читали й вивчали напам'ять твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя — найулюбленішого письменника Петра Драгоманова. Природно, що, виростаючи в такій інтелектуальній атмосфері, Олена Пчілка вже в 9 років «дебютувала» перекладом уривку поеми М. Лєрмонтова «Мцирі», а вже згодом, з такою самою любов'ю перекладала М. Гоголя й твори інших письменників з життя українців для своїх дітей.

Крім розвитку інтелектуальних здібностей батько дбав про морально-духовну гармонію стосунків з дітьми: «В той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти, — у нас ніколи нікого не били, ні з кого неі знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити, — нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів з тілом і душею беззахисних дітей; для наставляння на «добрий розум» було тільки спокійне, лагідне слово» [11].

Уроки вищої педагогіки й гуманізму дав батько своїм дітям 1859 р., коли його викликали до Полтавської гімназії через провини його сина Михайла — учня останнього класу, якому загрожувало виклю-

чення за зухвале слово, сказане інспекторові. Адміністрація гімназії запропонувала дилему: або висікти сина різками на очах гімназистів, або його виключать без права вступу до іншої школи. Батько зостався вірним своїм переконанням і вибрав друге, «сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде!»1

М. Драгоманова виключили з гімназії, і батькам було дуже незручно за «історію» з сином. Та блискуче витримані іспити в Київському університеті Св. Володимира зробили батьків щасливими: «Наш Михайло вже студент, справжній студент, ось його картка». Вони обоє читали ту картку, дивилися на неї, немов на живу істоту. Так, звичайно, давніше то все була напасть, інакше не могло бути. їх гордощі, їх славний Миша мав перебути все теє лихо і мав стати студентом» [13].

Такі уроки не пройшли безслідно для Олени Пчілки — майбутньої матері шести дітей, котра, наслідуючи батька, не припускала насильства над особистістю, насаджування своїх переконань чи глуму над заповітним і святим кожної своєї дитини.

На дев'ятому році життя постало питання про навчання Ольги. Батько посилав прохання до Полтавського інституту благородних дівчат, до Смольного інституту в Петербург, але безрезультатно. В Полтаві не було вакансій, а в Петербурзі приймали дітей військових: «До сеї пори дякую я долю, що не попала я в той інститут, — писала Олена Пчілка в «Автобіографії». — Там би мене скалічили навіки».

1860 р. помер батько, і дальшою освітою Ольги опікувався брат Михайло, який віддав сестру до Київського приватного пансіону Нельговської (1861). Це був найсолідніший навчальний заклад, в якому природознавство і фізику викладав І. Пирогов; улюбленим учителем був Судовщиков, батько письменниці Грицька Григоренка (майбутній сват Олени Пчілки), Михайло Драгоманов викладав історію; винятково добре було поставлене викладання французької та німецької мов.

1866 рік знаменний двома подіями: письменницьким дебютом у журналі «Гйг о!іе .Іи§егкі» гумористичним оповіданням «Біе темиагеп еіпез Ниіез», написаним як завдання на уроці з німецької мови, і завершенням пансіону: «Коли я тепер перечитую мої перші оповідання, що писала геть пізніше українською мовою, то знаходжу, що опо-



Чічілка О. Автобіографія // Твори. — X., 1930. — С. 11. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо в тексті лише сторінку.

240

ЧІчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова // Твори. — К., 1988. — С. 543. Далі, посилаючись на це видання, вказуємо сторінку.

241

відання «Забавний вечір» дуже схоже на це моє німецьке оповідання: той самий основний мотив: панські й селянські, такі несхожі міис собою й комічні, колізії в поєднанні того і другого. Безперечно одне що оповідання було цілком самостійне» [18], — згадувала Олена Пчілка.

1867 року Олена Пчілка поселилася в Києві у брата, де познайомилася з багатьма цікавими, проукраїнськи настроєними людьми: родинами В. Антоновича, П. Житецького, М. Лисенка, М. Старицько-го, з молодими тоді Ліндфорсами (Русовими), Іваном та Єлизаветою Рашевськими — українофілами, приятелями Опанаса Марковича та ін.

Там заприятелювала з Петром Косачем (1841—1909). «Ми чули, — згадувала Софія Русова, — що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманова вибрала саме його»1. Вони повінчалися в церкві села Пирогова біля Києва (1868) і поїхали в Звягель (Новоград-Волинський).

Волинь з її природою, пам'ятками історичної минувшини, народними піснями, етнографією зачарувала молоду жінку. Вона записує пісні, народні перекази, збирає етнографічні матеріали, зацікавлення до яких також перейняла від батька і київського гуртка брата Михайла. Тут розпочалися серйозні наукові фольклорно-етнографічні дослідження. Зібрані народні пісні вона надсилає М. Лисенкові та Михайлові Драгоманову, працює над розвідкою «Вислід про колядки волинські» та науковою роботою «Український орнамент», що були опубліковані значно пізніше і дістали високу оцінку фахівців.