Осип Маковей, Детальна інформація

Після цього суворий представник влади ще робить професорові очну ставку з його учнем — у поліцейському кабінеті. Устами героя — польського професора — Маковей висловлює своє ставлення до фауни і флори подільського краю, зокрема тваринного світу, констатуючи, що він «найшов тут потомків підвавельського смока» (йдеться про легенду, згідно з якою в Кракові, у замку Вавель, жив страшний змій-смок). Під потомками вавельського смока маються на увазі представники польсько-шляхетської влади.

Талант Маковея-прозаїка яскраво виявився в антивоєнних новелах, що увійшли до збірки «Кроваве поле». В більшості творів цієї книжки знайшли відображення особисті враження автора, на долю якого випало пережити трагедію першої світової війни. Основну — мінорну — тональність збірки завдають твори, що розкривають страшні наслідки війни — смерть, руїни, каліцтва, показують її антигуманний характер. і акою глибоко символічною є мініатюра «Кроваве поле» — неоране, запущене, напоєне людською кров ю, покрите червоними маками. «Короновані н некороновані самодержці», з болем констатує автор, облудливо називали ного «полем честі і слави». Насправді ж, на цьому кровавому полі гинули люди за чужі для них інтереси, з цього поля «нема нікому ні честі, ні слави» — війна була не визвольною, а загарбницькою, несправедливою.

Друге поле — горб над рікою — увінчане пам'ятником солдатам, які загинули не за свою Вітчизну, а за Австро-Угорську монархію. Вона,

21

як наголошує письменник, «для одних народів була вітцем, а для других вітчимам, а для третіх тяжким ворогом — і тому сама також загинула» (новела «Вічна пам'ять»). Гине і пам'ять про жертви війни — від могил залишаються тільки сліди... Поки що. Затирається «вічна» пам'ять, зникають хрести на могилах. Від твору віє тяжким сумом, тугою за марно загиблими воїнами.

Пекучий біль, глибокий відчай оповив душу воїна, який втратив на війні ногу, прибитий своїм каліцтвом (новела «Інвалід»). «Ні жити, ні вмерти» — такий його стан. О. Маковей робить страшне узагальнення; «Цілий

світ — інвалід».

Крізь трагічні, мінорні ноти все ж пробиваються і світлі промені, звучить хвала мирній землі, роботящим рукам, які .повинні її орати, засівати на користь людям («На окопах»). Природа поступово заліковує страшні рани війни. Над окопами щебечуть жайворони, над польовими квітами медоносно гудуть бджоли. «Слухаєш їх музики, і здається тобі, що замучена земля гомонить, знов оживає, і в її тілі починає кров грати, і вона просить-благає о плуг і гарне зерно. Сторицею віддячиться за сю ласку». Не міг письменник не помітити й іншого — духовного братання на фронті, коли солдати австро-угорської і царської армій радісно віталися, «сміялися, подавали собі руки», зверталися до себе з таким наболілим питанням: «І чого ми воюємо з собою?» («Братання»), У «воєнній» малій прозі О. Маковея наявні й національно-визвольні мотиви. Виразно звучать вони в новелі «Розлука», навіяній лірико-тужливою піснею «Козак від'їжджає», особистими враженнями письменника з часу війни. Війна розлучає рідних, близьких, закоханих. «Одні пішли на схід за Збруч і там мов у морі потонули, другі лишилися в Галичині без листів, без звістки від рідних — і в розлучених серцях виросла непевність, страх, безмежна туга, любов, що не находить способу, як себе заспокоїти...» Розлука висушує серця, затьмарює розум. «І на землю, зрошену кров ю, паде ще, як осіння тяжка мряка, велетенський смуток тисяч живих сердець. Почерез Збруч на Україну далеку перелітають невидимі сльози, нечутні зітхання і плачі, летить любов, що лучить розлучених без уваги на всі воєнні кордони».

Письменник вірив у національне визволення, духовне єднання народу, розділеного кордонами. У згаданому творі він малює картину світлого і радісного оновлення: «І над великим простором землі з-поза хмар визирає тепле і ясне сонце — невидима сила теплого, доброго людського життя, що єднає і тих, що осталися у близькій Україні, на захід від Збруча, і тих, котрим несподівано прийшлося жити, воювати або вмирати на Вкраїні далекій». Новела О. Маковея близька за своєю лірико-емоційною наснаженістю до шедевру Марка Черемшини «Туга». Загалом твори О. Маковея, обпалені полум'ям першої світової війни, перегукуються з гуманістичною прозою О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини, К. Гриневичевої (збірка «Непоборні»), Б. Лепкого та інших письменників, різних світоглядом, манерою письма, але близьких глибоким вболіванням за долю людини, народу у страшних своїм трагізмом обставинах періоду першої світової війни.

Проза О. Маковея охоплює ще й два великі твори — повісті «Залісся» та «Ярошенко». Перша опублікована в Чернівцях 1897 p., друга 1905 р.—

22

у Львові. У соціально-побутовій повісті «Залісся» автор реалістично показав сільське життя наддністрянських околиць з темнотою, забобонністю, щоденними клопотами, проблисками роздуму над своїм тяжким становищем. Крім цієї лінії, в повісті розвивається ще й інша — життя попівської родини Левицьких, з яких повніше окреслено образ поповича Славка з його тихою симпатією до поміщицької дочки Мані. У творі подано добре виписані сцени з народного життя, переконливо змальовані образи сільських трударів. «Залісся» і сьогодні зберігає пізнавальне і певне художнє значення, як спроба письменника дати крізь призму аналізу одного села широку панораму тогочасної дійсності, не підфарбовуючи її, з разючими контрастами між різними соціальними прошарками.

Ключ до розуміння повісті «Ярошенко» О. Маковей дав у статті «Про історичні оповідання» (газ. «Діло».—- 1907.— № 125—126), у якій не тільки висловив свої погляди на завдання історичної белетристики, а й розкрив ті принципи, якими він керувався при написанні повісті «Ярошенко». Письменник виходив з настанови, що основою творів, написаних про минуле, повинна бути «історична правда, чи вона гірка, чи солодка», що митець не сміє відступати від «принципу історичної правди». О. Маковей ставив за мету із всією достовірністю показати перипетії польсько-козацько-турецької війни під Хотином, розкрити мужність і самовідданість козаків, які разом з польськими військами вели завзяту боротьбу проти споконвічного ворога слов янських народів — турецьких загарбників.

Повість «Ярошенко» була написана для учнівської молоді. Цим обумовлені деякі її особливості, зокрема фабула. Автор намагався зробити її простою і захоплюючою.

Події, змальовані в творі, розгортаються двома сюжетними лініями: похід і боротьба козацьких військ проти турків під Хотином, їх взаємини зі своїм союзником — польським військом, і друга— трагедія сім'ї молдавського селянина Ярошенка, яка опинилася у вирі війни 1621 р. Обидві ці сюжетні лінії пов'язані між собою через образ головного персонажа твору — Микулу Ярошенка. Автор писав, що в особі Микули він хотів показати таку людину, яка пережила всі страхіття війни.

Отже, образ Микули, за задумом автора, мав відігравати в повісті важливу ідейну роль; на його життєвих переживаннях автор хотів показати, яким нещастям була війна, спустошливі набіги турецьких загарбників на молдавсько-українські села у Придністров'ї. З другого боку, цей образ повинен був відігравати важливу композиційну роль — бути зв язуючою ланкою двох сюжетних ліній.

Вже з першого розділу твору автор вводить нас у вир подій. Він малює сцену нападу польської чати на мирне містечко Серет. Озброєні загони вершників забрали з собою всю сім'ю Ярошенка: старого батька, матір, Дружину і синка. Микула вирішує йти шукати свою родину під Хотин, куди від їхала чата. І далі автор показує труднощі, які довелось йому пере-борити, щоб нарешті знайти рідних.

-З персонажів помітне місце у творі займають історичні постаті агаидачного, Ходкевича, Проскуренка, Бородавки, що представляють як козацькі, так і польські війська, б

ужнього полко-

кі війська, образі Сагайдачного О. Маковей відзначає риси м

23

водця, розумного дипломата. Водночас це — проста, щира людина, багата життєвим досвідом, справжній організатор і улюбленець козацької маси. Вже при першій зустрічі з Сагайдачним, який в період Хотинської битви був сивоголовим дідом, він викликає у читача приязнь і довір'я.

Епізодично в творі виступають й інші історичні постаті — воєначальник польського війська Ходкевич, Бородавка та інші. Гетьман Ходкевич представляє ту частину прогресивно настроєної польської військової старшини, яка бажає з честю дотримати своїх зобов'язань щодо союзників — козаків, мріючи про той час, коли «Польща опам'ятається, буде сестрою Україні, а не катом».

Чимало місця в «Ярошенкові» відведено образам козаків, описам їхньої героїчної боротьби проти опришків Бернавського, а особливо проти турків. Козацькумасу письменник змальовує активною, готовою послужити спільній справі й розгромити ворога. Це не розгульні забіяки, якими їх часто показували у своїх творах буржуазні письменники. Вони, активні учасники історичних подій, повинні виконати важливу місію, покладену на них народом,— розбити турків, не допустити їх до руйнування і поневолення краю.

Повість «Ярошенко» — широкий епічний твір. Своїми художніми якостями він свідчить про те, що письменник, хоч вважав себе новелістом, міг успішно виступати і в жанрі повісті. Майстерність Маковея-прозаїка виявилась в умінні побудувати струнку композицію, динамічний сюжет, в тому, що він зумів відтворити дух історичних подій, які лягли в основу твору.

Тут нема змоги зупинятися на тій частині спадщини О. Маковея, що не входити у дане видання (критика, публіцистика, історія літератури) — вона значна, вагома своїм змістом, розмаїта за жанрами. Вона й сьогодні зберігає свою наукову цінність, заслуговує на перевидання.

О. Маковей був чесним і самовіданним працівником на нив! української культури; він залишив помітний слід у розвитку письменства нашого народу. Ріого пристрасне художнє слово, сповнене любові до трудової людини, віри в її краще майбутнє, його гостра сатира, спрямована проти власть імущих, тих, хто наживався на народній кривді, його дотепний, добродушний сміх над дрібними житейськими клопотами, вадами характеру своїх сучасників допомагали народові в його боротьбі за краще життя, за новий світ. Талановитий поет і прозаїк, лірик і гуморнст-сатирик, Осип Маковей у цьому виданні розкривається повніше, об'єктивніше. Письменник поступово займає належне йому місце в літературному процесі своєї доби, збагачує наш духовний світ у теперішній час знаменних перетворень, коли прагнемо глибше пізнати витоки своєї культури, все краще з минувшини поставити на службу сучасності.

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

Федір ПОГРЕБЕННИК

ДЖЕРЕЛО МАТЕРІАЛУ: